Формування теорії політичного реалізму в період після Другої світової війни

Перша хвиля теорії міжнародних відносин, була реакцією на несподівано криваву і затяжну війну і фактично була спробою аналізу цієї події. Подібне усвідомлення здавалося необхідним для того, щоб запобігти повторенню подібних подій у майбутньому. Спочатку дослідження міжнародних відносин велося в рамках підходу, який згодом став відомий як політичний ідеалізм. Вивчення міжнародних відносин обмежувалося рамками північноатлантичної культури, здійснювалося тільки англійською мовою, велося в рамках ліберальної традиції. Поняття війни, багатства, миру та сили, влади визначалися ідеями Просвітництва. Вчені також займалися вивченням питань світової політики, проте це робилося в рамках традиційних наук: права, історії, соціології, географії, та інших давно сформованих дисциплін. Таким чином, у період між двома світовими війнами існувало чотири парадигми розуміння світової політики: яка спиралася на погляди Вудро Вільсона дисципліна «міжнародні відносини», Realpolitik, Фашизм і комунізм. Дослідники міжнародних відносин рідко згадували про останні три парадигмах і працювали в рамках течії, яку згодом його найбільш послідовні критики називали утопізмом, інші назви цієї течії - політичний ідеалізм, лібералізм.

Після початку Великої Депресії, після того як стали все виразніше проявлятися розпад світу на економічні зони, підйом тоталітаризму, крах надій, що покладалися на Лігу Націй, утопічний підхід став піддаватися критиці з боку трьох інших підходів: фашизму, комунізму, Realpolitik.

Вважається, що першою значною роботою, написаною в руслі сучасного політичного реалізму стала книга Е. Х. Карра «Двадцятирічна криза», видана в 1939 р. Перехід до здійснення положень політичного реалізму на практиці ознаменувала знаменита «Довга телеграма» Дж.Кеннана від 22 лютого 1946 року. Фундаментальна праця «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу і світ» Ганса Моргентау, який вперше сформулював основні положення.

Світогляд політичного реалізму заснований на песимізмі і детермінізмі. Віра в егоїстичну природу людини, відсутність будь-якого прогресу в соціальних відносинах, спрямованого на зниження їх конфліктності, Характерні для будь-якого виду реалізму твердження підкреслюють неминучість війн.

Хоча структурний реалізм Чарльза Глезера, згідно якому співпраця акторів за певних умов може бути для них вигідніша, ніж суперництво.

Реалісти підкреслюють сталість та незмінність історичних процесів. Реалізм можна вважати навіть світоглядом, оскільки його досить складно однозначно визначити як теорію, або навіть групу теорій[8]. Розуміння реалізму засновується на певному світосприйнятті, яке можна охарактеризувати як раціоналістичний песимізм. У вузькому сенсі бачення реалізм – це державно-центристський метод аналізу і вивчення міжнародних відносин, орієнтований на вивчення конфліктів і безпеки. Вчені, які досліджують реалізм стверджують наступне:

1) міжнародні відносини конфліктні та анархічні;

2) основним актором міжнародних відносин є раціонально діюча суверенна держава;

3) головним завданням держави та незмінною складовою її національного інтересу є виживання держави, яке пояснюється збереженням її територіальної, політичної та культурної цілісності;

4) здатність держави відстоювати свій національний інтерес у кінцевому підсумку визначається її силовим потенціалом (як правило, військовим, або економічним, хоча Г. Моргентау підкреслюючи чинники, які визначають могутність держави, перераховував також географічне положення, наявність ресурсів, національний характер тощо.

5) традиційні норми моралі незастосовні в політиці, політик може бути виключно моральним як індивід, але його відповідальність за своїх громадян є первинною і виправдовує такі дії на міжнародній арені, які всередині країни могли б бути аморальними і неприйнятними[9].

Для всіх послідовників політичного реалізму характерний песимізм, скептичність віри в можливість соціального прогресу. На їх думку, суть відносин між суверенними конфліктними групами держав - залишається незмінною.

Головною практичною метою реалістів є тривале уникнення небажаної для своєї держави війни. Оцінюючи різні підходи у вивченні міжнародних відносин, професор Уельського університету Кен Бус подає таке порівняння: «політичний реалізм, спираючись на історичний досвід, розробляє теорії, які є актуальними для будь-якого часу, тоді як, наприклад, політичний ідеалізм з допомогою ціннісних суджень не є достатньо дослідженим». Реалізм дозволяє своїм послідовникам уникати такі несуттєві внутрішньополітичні фактори як державний лад, форма правління, ідеологія, культура, оскільки держави розглядаються як однорідні неподільні одиниці, за порівнянням Арнольда Уолферса - «більярдні кулі»[10]. Реалізм був і залишається близький практикам, оскільки в рамках цієї парадигми особливого значення набуває постать державного діяча, мудрого чиновника і тонкого дипломата, майстерно вправляється на полі силової боротьби. Особливістю є те, що для послідовників реалізму такий чиновник залишається моральною людиною, в той час коли використання будь-яких аморальних засобів відстоювання національних інтересів є абсолютно виправданим. Поняття національного інтересу залишається настільки нечітким і суб'єктивним, що під його захистом можна розуміти абсолютно протилежні дії. Фактично, політичний реалізм робить державного чиновника ключовою фігурою міжнародних відносин, допомагає виправдати будь-які його дії і знімає з нього всю моральну відповідальність за них.

Як світогляд реалізм є раціоналістичним песимізмом. Як метод - державно-центристський підхід до аналізу та вивчення історії міжнародних відносин, орієнтований в першу чергу на тему конфліктів і безпеки. Як науково-дослідна програма реалізм включає в себе ряд постулатів наприклад: положення про анархічності держав, інтереси, могутність і мораль. Як ідеологію реалізм можна визначити як систему політичних, правових, моральних і філософських поглядів та ідей, які пояснюють центральну роль державного чиновника в глобальному масштабі. Іншими словами, реалізм можна назвати ідеологією бюрократії.

За інтенсивністю реалізм можна розділити на мінімальний, помірний і радикальний. Для радикального реаліста міжнародні відносини являють собою «війну всіх проти всіх», (як стверджував Гобс) де право має вирішальне значення тільки при рівності сил на обох сторонах. У свою чергу, мінімаліст дотримується думки про те, що мораль і загальноприйняті норми поведінки мають певний вплив на поведінку держав. Крім того, радикальний реаліст вважає головним актором міжнародних відносин тільки державу, тоді як послідовник мінімального реалізму визнає вплив міжнародних організацій та інших акторів. Іншими словами, для радикального реаліста міжнародні відносини являють собою абсолютну анархію, тоді як мінімаліст визнає існування якогось міжнародного співтовариства, обумовленого загальними для всіх нормами, правилами, цінностями. Радикальний реалізм відрізняється від крайнього песимізму, для прихильників цього напрямку співпраця і пошук компромісу між державами є тимчасовим явищем, тоді як зіткнення інтересів і війна є неминучим явищем. Послідовники мінімального реалізму вважають, що в багатьох випадках співробітництво країн є взаємовигідним і, отже, набагато більш кращим для держав в порівнянні з суперництвом.

Класичний реалізм, який є найбільш широким підходом, прихильники якого зверталися до аналізу найрізноманітніших факторів, від географічних до психологічних. Структурний реалізм Кеннета Уолца, що відрізняється вужчою сферою досліджень. Його структурний реалізм визначається, як теорія міжнародних відносин і обмежується аналізом впливу структури міжнародної системи на складові її держави, тоді як вивчення поведінки держав. Структурний реалізм практично ігнорує вплив внутрішньодержавних чинників[11]. У сфері міжнародної політики для структурного реалізму фактично єдиним системним чинником залишається розподіл потенціалів, причому, як правило, основна роль відводиться військовому потенціалу держави.

Праці та заслуги вчених прихильників реалістичної теорії у міжнародних відносинах внесли грандіозні зміни і переоцінку подій найкривавішого століття людського існування. Ідеалістичні настрої, які скеровувалися на врегулювання післявоєнних наслідків першого двадцятиліття двадцятого століття, несли собою благі наміри та цілком реалістичні ідеї утворення міжнародних організацій, котрі б займалися питаннями миротворчого характеру, були провалені. Причинами цього стали приховані інтереси, що були вщент розкритиковані реалістами.

Ідеї, котрі були в тіні ідеалістичних, ще в 30-х роках, почали набувати популярності. Якщо взяти до уваги факт, що всі вчені реалістичного напряму міжнародних відносинах були учасниками воєнних дій, емігрантами та очевидцями, на відміну від ідеалістів. Це пояснює їх жорсткі позиції по відношенню до ідеалізму та його послідовників.

Важливим є те, що після закінчення Другої світової війни держави не припинили гонку озброєнь, а ситуація, начебто, підводила все до розгортання конфлікту й надалі. Варто зауважити, що у післявоєнний період, як реалісти так і ідеалісти відіграли важливу роль у впливі на подальший світовий порядок[12]..

Військова сила у двадцятому столітті розпоряджалася панівним положенням для її власників, і зокрема вважалася першочерговим засобом досягнення зовнішньополітичних цілей. Значення цієї сили зменшилося, а значення економічних, ідеологічних та інших ненасильницьких чинників зовнішньої політики зросло, ризик виникнення військових конфліктів не зник. Причина тому - збереження природного стану в міжнародних відносинах і як наслідок потенційна можливість розбіжності, конфлікту державних інтересів, взаємної недовіри, фатальних помилок у прийнятті зовнішньополітичних рішень. Незважаючи на кардинальні зміни в системі міжнародних відносин, зберігаються колишні стереотипи в мисленні політичних лідерів і військових, стереотипи, вироблені в ті часи, коли застосування військової сили було само собою зрозумілим. Особистісний чинник стає, таким чином, дуже важливим фактором світової політики, а головним напрямком в дослідженні міжнародних відносин - вивчення способів і методів прийняття зовнішньополітичних рішень.

РОЗДІЛ ІІ