Термін «легітимність» походить від латинського legitimus — законний, але поступово в науковому вжитку це слово змінило своє етимологічне значення і вживається сьогодні як «визнання», «правомірність». А якщо точніше, то легітимність трактується як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання її права управляти і згода народу підкорятися їй.
Вона є однією із найдавніших концепцій розуміння влади де закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу.
Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію й теорію, головна ідея яких полягає в абсолютизації правових основ влади та уявлень про закон як її основне джерело.
Вчення, що виникло в IV — III ст. до н. е. як політична доктрина, особливо пожвавилося за абсолютної монархії, яка трактувалася в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризувався як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур. Закон набував якогось фатального забарвлення, перетворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування та розвитку. Перед ним, згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, котрий сам є творцем законів. Державна влада за таких умов ставала головним провідником абсолютної влади правителя, набувала деспотичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.
Згодом, у нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію державного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці, слушні з точки зору організації державного апарату підходи, ґрунтувалися на традиційному для легітимізму^погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігноруючи його демократичне походження
Якщо ж відійти від легітимізму як реальної теоретичної й політичної конструкції й узяти за ідею звеличення ним закону як основної регулюючої норми, то прогресивність такого підходу не викликатиме сумніву. Тому легітимне ставлення до правових норм країни — особливо тоді, коли ці норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної норми — входить у ряд сучасних уявлень про сутність влади та основної її правової бази — закону.
Залежно від джерел легітимації, М. Вебер виділив три типи влади — традиціональну, харизматичну і легальну. Звісно, в цьому разі йдеться про певну теоретичну ідеалізацію, оскільки у конкретних історичних умовах елементи кожного з типів влади присутні в різних сполученнях і по-різному впливають на характер владних відносин.
Традиціональна влада спирається на віру в її вічність і священний характер. Рішення і дії осіб, які здійснюють цю владу, вважаються право-чинними, якщо вони відповідають традиціям, що склались у суспільстві. А якщо володарі порушують традицію, то маси можуть відмовити їм у легітимності.
Традиціональна форма панування зазвичай притаманна монархіям. За своєю мотивацією традиціональна легітимність схожа з відносинами в патріархальній родині, заснованими на безперечному підкоренні старшим.
Традиціональна легітимність відзначається міцністю. Тому, як вважав М. Вебер, для стабільності демократії є корисним збереження спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави багатовіковими традиціями поважання влади, що й має місце нині у багатьох розвинених суспільствах (Англія, Японія, Швеція та ін.).
Харизматична легітимність базується на вірі в надзвичайні якості, чудовий дар, тобто в харизму (від грецької charisma — благодать, божий дар) керівника. Цей тип легітимації виникає, як правило, у період криз, революцій, воєн та інших соціальних потрясінь, коли для досягнення певної мети стає необхідною мобілізація всіх сил і резервів суспільства. Послідовники, учні, а також народні маси підкоряються такому лідерові до тих пір, поки він здатний доводити свою харизматичність.
Легальна, або раціонально-правова, легітимність заснована на раціонально-зрозумілому інтересові, що спонукає людей підкорятися рішенням державних структур. Тут підкоряються не особі керівника, а законам, у рамках яких обираються і діють представники влади. Така легітимність заснована на довірі громадян до держави, а не до особи. Ґрунтовно цей тип легітимності охарактеризовано у працях багатьох відомих політологів. Легальна влада, стверджують вони, виникає на тому етапі історичного розвитку, коли в суспільстві складаються загальнообов'язкові норми, які регламентують процеси соціального управління. Найбільш розвинутою формою цього типу влади виступає раціональна держава, де владні відносини легітимуються нормами права. Основним правовим підґрунтям такої держави є конституція, що встановлює певні правила соціальної поведінки, які зобов'язані виконувати всі без винятку громадяни, у тому числі політичні керівники. Закони в такій державі приймають політики, а їх виконання здійснює бюрократія.
Зміст легального типу влади включає такі елементи: - право як сукупність принципів, що регулюють усі сфери суспільного
життя;
- соціальне управління як процес застосування права; - еліту як суб'єкт влади, діяльність якої обмежена правовими рамками; - бюрократію як суб'єкт управління, функції якої також регламентуються правом;
- маси, котрі підкоряються не чиновникам адміністративного апарату, а нормам права, якими вони керуються.
Ефективність соціального управління при легальному типі влади великою мірою залежить від контролю за діяльністю бюрократії з боку політиків. Послаблення такого контролю дає чиновникам можливість вирішувати адміністративним шляхом будь-які політичні питання. Щоб цього не відбувалося, політики і бюрократи, з точки зору М. Вебера, «мають володіти певними ідеальними» якостями. Так, ідеальний тип політика характеризується такими якостями: - свобода мислення і дії;
- активна участь і самовідданість у боротьбі за владу;
- відповідальність перед громадянами, виборцями;
- здатність до самостійних дій, за які він несе особисту відповідальність;
- уміння знаходити прибічників і союзників, досягати в необхідних
випадках компромісу; - здатність відмовитися від дій, які суперечать його поглядам і в певній
ситуації — піти у відставку, тим самим виконавши свій громадянський
обов'язок; - незалежне матеріальне становище.
Ідеальному бюрократу, на думку М. Вебера, мають бути притаманні такі якості:
- висока професійна кваліфікація;
- готовність виконувати будь-який наказ;
- уміння ефективно діяти в рамках існуючих законів і правил;
- безпристрасність;
- переважаюче почуття обов'язку над усіма іншими мотивами.
Поряд з особистими якостями ідеального чиновника М. Вебер також показав і визначальні риси бюрократії як найбільш раціонального способу управління. Серед них такі:
- управлінська діяльність здійснюється постійно, стає особливою професією;
- сфера влади і рівень компетенції встановлюються залежно від місця
в структурі управління; - ієрархія створює основний принцип контролю за чиновниками; - чиновники відокремлені від власності на засоби управління; - підготовка чиновників здійснюється за певною системою освіти; - управлінські функції документуються;
- в управлінні панує принцип безособистості. Якщо хоч би один із цих аспектів відсутній або підмінюється рисами традиційної чи харизматичної бюрократії, владні відносини слід визнати не відповідними раціонально-правовому типу легітимності.
