Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей. Вона складається: з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави на міжнародній арені(національні інтереси). Сутність і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави та від міжнародної обстановки. Цілі: забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності, що пов’язано із захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Функції. З ахисна полягає у її пристосуванні до системи міжнародних відносин, спрямована на запобігання загроз для держави, на пошук мирних політичних рішень виникаючих спірних питань і проблем. Представницька функція реалізується за допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави, на збереження рівноваги в системі політичних зв’язків. Засоби. Політичним засобом є дипломатія. Економічні: використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньополітичної мети. Військові: ґрунтується на оборонній економіці та інфраструктурі, воєнній організації держави, армії, її чисельності, якості озброєння, наявності військових баз, володінні ядерною зброєю, морально-психологічній готовності населення до виконання військових завдань.. Інформаційно-пропагандистські: ЗМІ, пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів.
Політика і культура.
Політика і культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те уставлене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, те, що стало звичкою, стало типовим і характерним для даної соціальної спільноти. Політична культура – це система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, поглядів, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона складається історично, є відносно стійкою, втілює у собі досвід попередніх поколінь. У ній закріплюються ставлення людей певної країни до політичної системи і окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі.
Функції:- пізнавальна – вивчає політичні уявлення, знання та політичну ідеологію; - інтегративна – аналізує досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи;
- комунікативна – дозволяє встановити зв’язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління, накопичувати політичний досвід; - забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот людей ;- регуляторна – забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм, традицій; - виховна – формування “політичної людини” на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам певних соціальних класів і груп;
- прогностична – передбачення можливих варіантів розвитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних умовах.
Політика і мораль
Політика і мораль — важливі складники життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.
Перетворюючись на служницю політики, виправдовуючи всі її не завжди сумісні з людяністю й порядністю хитросплетіння, мораль переживає ситуацію самовтрати, само-зникнення. Вона перестає бути мораллю у власному розумінні цього слова й примушена плентатися в охвісті політики, погоджуючись на все нові й нові саморуйнівні для неї поступки.
В цьому випадку мораль втрачає свою самодостатність, стаючи лише операційно-технічним психологічним засобом утілення політичних цілей, які виступають як щось від початку вище, ніж мораль, диктують їй закони, підкоряють її собі. Мораль, таким чином, постає тут не якоюсь самоцінністю, а лише суто технічним, підпорядкованим моментом політичної діяльності. Через це вона не може більше оберігати індивіда й маси від дій аморальних.
Мораль цілком розчиняється в політиці й зникає як самостійний феномен суспільного життя, витруюючись пропагандистським апаратом із свідомості людей. Моральні оцінки будь-якого явища скрізь замінюються оцінками політичними.
Політизована мораль, як свідчить досвід історії, незмінно призводить до аморальної політики, що ґрунтується на духовній залежності та аморальності широких мас людей, котрі добровільно або з примусу поміняли моральні норми на політичні настановлення поточного моменту.
