Соціальна структура суспільства у системі політичних відносин

У широкому розумінні соціальна структура — це складова суспільства, в основі якої лежить процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин. Соціальна структура суспільства характеризується сталими взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких функціонує на рівні складної підсистеми з певними взаємозв'язками, взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структури є люди (індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси) у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції (ролі). Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної структури суспільства відбувається об'єднання людей у соціальні спільності (класи, групи). У цьому зв'язку соціальну структуру суспільства часто визначають як сукупність статусів і ролей.

Зазначені елементи соціальної структури суспільства є об'єктом соціальної політики. Соціально-класові, етнонаціональні, соціально-демографічні, сімейно-шлюбні та інші види соціальних відносин, що становлять соціальну структуру суспільства, основу соціальної сфери, значною мірою детермінують самореалізацію людиною власного соціального потенціалу, стан її соціальної безпеки. Зазначене зумовлює необхідність цілеспрямованого регулювання суб'єктами соціальної політики всіх елементів соціальної структури суспільства, створення умов для їх оптимального розвитку та функціонування.

Основу соціальної структури суспільства становлять соціально-класові відносини. Тому серед основних пріоритетів, напрямків соціальної політики одне з основних місць належить соціальній політиці, спрямованій на розвиток та оптимальне функціонування соціально-класових відносин. Цей напрямок є основним у соціальній політиці, мета якої полягає в розвитку соціальної структури суспільства.

Соціальна структура - сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), професійно-кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками.

Релігія і церква в політичному житті незалежної України

Характер державно-церковних відносин — один з головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму, він засвідчує рівень реалізації принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини. Свобода совісті — право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії. основними рисами свободи совісті є - рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом, право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань, невтручання держави у справи церкви, а церкви у справи держави. Повоєнні роки - партійна тенденція на знищення релігії призвела до нових репресій. У 1960—1965 pp. було закрито понад 4 тисячі храмів. Утверджувалася релігійна нетерпимість, завуальована законодавчими актами про свободу совісті.
З утвердженням державної незалежності України змінилася модель державно-церковних відносин. Закон про свободу совісті та релігійні організації (1991) відкрив реальні можливості для відокремлення церкви і держави. Зареєстрованим релігійним організаціям (а вони можуть і не реєструватися) надано статус юридичної особи, віруючим певних сповідань дозволено альтернативну службу та ін. Припинення діяльності релігійної організації можливе лише за рішенням суду, що утруднює адміністративне втручання у її функціонування.Принцип свободи совісті кожного громадянина країни сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої закріплений у Конституції України.