Українська педагогіка й національне виховання

Упродовж кількох десятиріч у нас діяла педагогіка, яку називали "радянською", "марксистсько-ленінською", "соціалістичною". Уже сама назва свідчить, що ця наука була заполітизованою й заідеологалізованою і все більше віддалялася від свого справжнього покликання, народного життя, потреб розвитку нації, духовності дитини та поступово перетворювалася в офіційну, чиновницьку, бюрократичну науку. Відтак закономірно зазнала кризи, повного краху, як тільки перестала підтримуватися примусовими, силовими шляхами і методами. Якими шляхами збудувати нову педагогіку? Як перетворити цю науку в змістовну й системну, цілісну й ефективну, що відповідала б потребам кожного народу, етносу, котру б поважали й охоче вивчали студенти?

Звернімося до історії вітчизняної педагогіки, адже з неї можна почерпнути багато корисних уроків. Вона народжувалася і розвивалася на ґрунті народної виховної мудрості — етнопедагогіки, починаючи з дохристиянських часів. Вершинних успіхів вітчизняна педагогіка досягла в період великого українського Відродження (ХVІ -ХVІІІ ст.). Ідеї свободи і незалежності України, звільнення людини від національного, соціального і релігійного гніту, утвердження козацтва як могутньої волелюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, ремесла, мистецтва, народний театр, книгодрукування, інші галузі національного життя. Поряд із цим утверджувалася вітчизняна теоретико-педагогічна думка, самобутня вітчизняна система національного виховання молоді. Значний внесок у розвиток української педагогіки зробили І Гізель, Л. Зизаній, П. Могила, С. Полоцький, Ф. Прокопович, М. Смотрицький. Пізніше, незважаючи на заборони рідної мови, в Україні друкувалися підручники і посібники з вітчизняної педагогіки. К. Ушинський розробив наукові засади національної школи і національного виховання, широко вживав термін "національна система виховання". Цим же терміном послуговувалися В. Грінченко, П. Куліш, М. Грушевський, С. Русова, Г. Ващенко, обґрунтовуючи свої ідеї.

Дослідження національної системи виховання (її принципів, провідних ідей, опорних понять, форм і методів виховної роботи, типів навчальних закладів, теорій і концепцій виховання, що історично склалися як у масштабах усієї України, так і в окремих її регіонах) є невідкладним завданням педагогічної науки.

Українська педагогіка — вітчизняна наука про виховання підростаючих поколінь українців, представників національних меншин нашої Батьківщини, якій здавна притаманні глибокі гуманістичні традиції, яка постійно збагачується народною виховною мудрістю, вищими здобутками світової науки і культури.

Головна ідея української педагогіки — індивідуально-конкретний, особистісно-спрямований виховний вплив. Це сприяє тому, щоб кожна дитина могла бути в гармонії з собою (здібності, інтереси, можливості) та з навколишнім світом і середовищем, бачити себе в ланцюгу: "минуле-сучасне-майбутнє" (П. Кононенко — один з авторів Концепції національного виховання).

Кожен педагог має знайти в собі сили розвинути свою енергію, творчість, виявити резерви свого "Я" з метою успішної реалізації основного підходу в навчанні і вихованні —дитина як об'єкт і суб'єкт дії, життєтворчості. Це одна з найголовніших умов того, щоб школа стала для дитини школою радості, дослідницького пізнання, гуманного спілкування, творчого життя.

Класно-урочна система (їй понад 300 років) жорстко регламентує життя учнів, її потрібно докорінно вдосконалити. Вона негативно позначається на здоров'ї, діти — пасивні слухачі, поверхово засвоюється зміст освіти, не стимулюється трансформація змісту освіти в серці, душі, розумі. Знання не переходять у якості — світогляд, характер.

Вихідне положення нової педагогіки "учень як суб'єкт навчання і виховання" означає:

о школа, учитель створюють умови для самостійності учнів у пізнавальній діяльності, життєтворчості;

о педагоги ставлять суспільно-значущі цілі, завдання і в дружньому партнерському спілкуванні, спільній діяльності з учнями домагаються прийняття ними цих цілей, завдань як своїх власних;

о учні відчувають себе вільно і невимушено, роблять свій вибір, приймають власні рішення, тобто розвивають, творять себе;

о учні творять свою особистість за допомогою своїх батьків, педагогів, громадськості, у процесі вивчення провідного курсу "Українознавство", усього змісту освіти.

Кожного учня необхідно розглядати, як "Я — енергія", "Я — інтелектуальна духовна сила", "Я — рушій свого розвитку і виховання", "Я — господар становища". Тобто кожен учень самостійно, під мудрим керівництвом педагогів здобуває знання про Україну-Батьківщину, націю, людину, самого себе як індивідуально неповторну особистість.

Як бачимо, колись єдина, імперсько-шовіністична, авторитарна радянська педагогіка трансформується у справді народну науково виважену українську педагогіку. Міцною, непорушною базою вітчизняної педагогічної думки є етнопедагогіка українського народу. Сучасна українська педагогіка досліджує закономірності й особливості розвитку національної школи, виховання, виявляє і зміцнює європейські традиції вітчизняної системи освіти (використовує досвід Френе, Монтессорі, Дьюї, вальдорфської педагогіки).

Завдання української педагогіки: дослідження шляхів оновлення змісту освіти; формування в кожної особистості готовності і вміння самопізнання, самовиховання, самоорганізації, самореалізації; наукове обґрунтування шляхів, форм і методів роботи з учнями, студентами; розвиток у підростаючих поколінь високого інтелекту, сучасного мислення, ґрунтовних знань про здобутки світової науки, культури, техніки; глибоке пізнання духовності (у традиціях, звичаях, засвоєнні права, дотриманні Конституції України, її законів); пробудження і виховання відповідальності перед власною совістю, народом, Батьківщиною за вчинки, діла, поведінку, результати діяльності; формування гармонійної єдності прав і обов'язків, любові до волі, свободи, свідомої дисципліни, порядку в особистому, родинному і суспільному житті; дослідження проблем педагогіки як гуманістичної науки; організація педагогічного всеобучу батьків; створення в кожному закладі системи виховної роботи; цілеспрямована підготовка педагогічних кадрів, які б володіли методикою і технологією педагогіки народного календаря, козацької педагогіки, лицарського виховання, були українознавцями; післядипломна освіта патріотів-професіоналів вищого класу, продукти діяльності яких

були б конкурентоздатні на світовому ринку; підчас атестації педагогічних працівників звертати увагу на ефективність виховної роботи; навчити і зобов'язати педагогів надавати всебічну науково-методичну допомогу дитячим і молодіжним організаціям "Пласт", "СУМ", "Січ", "Січове братство", "Соколята"; створити для успішного навчання і виховання відповідну матеріальну базу; задовольнити потреби вчителя в науково-методичній літературі, створити психологічну службу у школі.

 

 

3. Сутність національного виховання (мета, завдання, принципи, зміст)

Сьогодні в умовах величезних змін у соціальному, економічному і політичному житті України постала проблема радикальної перебудови у сфері виховання. Державна національна доктрина визначила головну мету національного виховання на сучасному етапі — це передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особи стіс них рис громадянина України: національної свідомості, розвинутої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей, таланту. До провідних завдань національного виховання школярів належать:

о формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовність її захищати;

о забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

о формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

о прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які живуть в Україні;

о виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядницької позиції;

о утвердження принципів вселюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та моралі;

о формування творчої особистості, виховання цивілізованого господаря;

о забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їхнього здоров'я;

о виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

о формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

о формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

о розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;

о формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовки до життя в умовах ринкових відносин.

Сучасне виховання базується на системі цінностей, які через культуру, традиції, філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал. Вище йшлося про громадянські й національні цінності. Існують цінності сімейного життя: вірність, довір'я, піклування про дітей, піклування про батьків і старших у сім'ї, взаємоповага і любов до батьків, злагода в сім'ї, здоровий спосіб життя, культура праці, дотримання народних звичаїв і традицій, пам'ять про предків, гостинність, гігієна сімейного життя.

Педагоги повинні орієнтувати дітей і на загальнолюдські цінності: гуманізм, працелюбство, захист прав людини, критичне мислення, повага до культури різних народів, високий рівень знань, толерантність, розуміння, що земля — наш спільний дім, а світовий спокій і злагода між людьми і державами — головна умова існування землі і людства.

У процесі реалізації напрямів національного виховання потрібно враховувати таку систему компонентів духовного світу особистості українця:

о національну психологію — психологію працьовитого господаря, вмілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності, духовної спадщини народу;

о національний характер і темперамент — вічне правдо-шукання, гостинність і щедрість, ласкавість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбивість і душевне багатство;

о національний спосіб мислення — своєрідна істотність, завдяки чому зі століття в століття відтворюються і розвиваються самобутня українська культура і духовність;

о народна мораль, етика — людяність, доброта, милосердя, співпереживання як найбільші духовні надбання;

о народна естетика — краса поведінки, привабливий стиль життя, доброзичливе ставлення до людей, уміння вживати, готувати смачну їжу;

о народна правосвідомість — життя за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя;

о національна філософія — самобутня система ідей, поглядів народу на суспільство, всесвіт, на духовний світ людини, проблему її долі; національний світогляд — система поглядів, переконань, ідеалів, які складають основу національної духовності;

о національна ідеологія — ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних поглядів, ідей, переконань;

о національна свідомість та самосвідомість — відчуття усвідомлення гордості за приналежність до української нації.

Головна мета, основні напрями, шляхи реформування української системи національного виховання розкриваються в програмі "Освіта", у "Концепції середньої загальноосвітньої школи України", "Концепції школи нової генерації — української національної школи-родини", "Концепції безперервної системи національного виховання", Законах України "Про загальну середню освіту", "Про освіту", Національній доктрині розвитку освіти України.

Основними принципами національного виховання є природо-відповідність, народність, культуро-відповідність, етнізація, гуманізм, демократизм, зв'язок із життям, гармонізація індивідуальних і загальнолюдських потреб та інтересів особистості, свободо відповідність.