Самовиховання — умова ефективності розвитку особистості. Превентивне виховання

Самовиховання — це процес цілеспрямованої роботи над розвитком і вдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в інтелектуальній і духовній сферах набуває вигляду самоосвіти. Відомо, що видатний російський діяч Д. І. Писарєв з усіх видів освіти найкращою вважав самоосвіту. Самоосвіта може бути організованою (навчання) або спонтанною (читання спеціальної чи науково-популярної літератури тощо). Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за виявленими в себе недоліками і вадами характеру. Самовиховання у фізично-спортивній або гігієнічній сферах полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур, стеженні за своїм здоров'ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад. Цим займаються більшість юнаків та дівчат — школярів, студентів, робітників. Це було властиве і багатьом попереднім поколінням наших предків. Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Ще за часів первіснообщинного ладу були такі традиції, які змушували підлітків оволодівати всім, що вміють дорослі чоловіки.

Цивілізація стародавнього світу (III—IV тисячоліття до нашої ери: Єгипет, Вавилон, Індія, Китай) також грунтувалася на самовдосконаленні людини. Своєрідними "науковими працівниками" були жреці, які тримали свої знання в таємниці як джерело могутності й поклоніння населення. Вони були дуже спостережливими. Старші жреці передавали здібним наступникам свою мудрість. Такий порядок індивідуального самовиховання, яке завершувалося навчанням у великого майстра, існував і на Русі щодо літописців, іконописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту і самовиховання. В українській народній педагогіці існувало багато традицій самовдосконалення. І в давні часи, і нині школа та батьки не можуть повністю навчити всього, чого потребує від людини її життя і становище, багато залежить від кмітливості, ініціативності, визначення і розуміння своїх можливостей. Історія самовиховання свідчить, що на початку життєвого шляху кожного з великих і мудрих корифеїв було усвідомлення мотивів, за ним — вироблення програми свого розвитку, суворе дотримання її, жорсткий самоконтроль, тренування волі й характеру. Тільки гак, вважала людина, можна зробити певні кроки до успіху в житті.

Як приклад наведемо програму самовдосконалення юного А М. Толстого: "1. Вивчити весь курс юридичних наук, які потрібні для завершального екзамену в університеті. 2. Вивчити практичну медицину і частину теоретичної. 3. Вивчити мови: французьку,- російську, німецьку, англійську, італійську, латинську. 4. Вивчити сільське господарство як теоретично, так і практично. 5. Вивчити історію, географію і статистику. 6. Вивчити математику, гімназійний курс. 7. Написати дисертацію. 8. Досягти середнього ступеня досконалості в музиці і живописі. 9. Написати правила. 10. Дістати деякі знання з природничих наук. 11. Скласти твори з усіх предметів, які вивчатиму".

А. С. Макаренко ввів у теорію виховання такі поняття: "найближча перспектива" — перспектива "завтрашньої радості"; "середня перспектива" — перспектива аж до випуску з колонії; "далека перспектива" — перспектива дорослого життя — мотив самовиховання.

Самовиховання особливо важливе для студента — майбутнього педагога, бо ця професія вимагає багато знань, життєвих умінь, мислительних і практичних навичок. Щоб у майбутньому кваліфіковано керувати і залучати до самовиховання своїх вихованців, самому потрібно "спробувати на собі" всю мудрість цієї дії. Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов'язаних і взаємозумовлених процесів: самопізнання, самоутримування, самопримушування до здійснення позитивних дій, учинків, добрих справ.

В інтелектуальній сфері потрібно: розвивати пам'ять, мислення, творчу уяву; вивчати логіку — науку про закономірності, форми мислення; вивчати й оволодівати мнемонікою — прикладною наукою про прийоми розвитку і саморозвитку пам'яті як природної, так і кібернетичної; вивчати евристику — науку про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку. Розуміння основ цих наук є засобом кваліфікованого інтелектуального самовиховання.

Морально-вольове виховання і самовиховання спирається на психологію волі, характеру, темперамент і здібності. Тут головна спрямованість для молодої людини — бажання бути самостійною у своїх вчинках, безпомилково оцінювати ситуацію навколо себе і робити якомога менше помилок у житті.

Превентивне виховання. Важковиховуваність школярів — складне педагогічне і соціальне явище. Його подолання вимагає від освітньої установи розробки ефективної системи превентивного виховання. Цю проблему висвітлили у своїх працях українські вчені В. М. Оржеховська, Т. Д. Дем'янюк, Т. С. Рабченюк та інші.

Превентивний в перекладі з латинської означає "запобіжний". Система превентивного виховання — це керована діяльність, яка забезпечується заходами, спрямованими на попередження, долання відхилень у поведінці школярів, їх асоціальної, неморальної поведінки, а саме:

о правопорушень (агресії, крадіжок, брехні, що призводять до криміналу);

о екологічної брутальності та егоцентризму;

о поганих звичок (алкоголізму, наркоманії, тютюнопаління, токсикоманії);

О статевих порушень та їх наслідків (статевої розпусти, венеричних хвороб та СНІДу, статевого насильства);

о важких психологічних та психічних станів з наслідками (депресії, імпульсивності, агресивності, загострення психопатичних тенденцій).

Виховні заходи повинні мати попереджуючий, випереджувальний, запобіжний характер і повинні бути спрямовані на:

1) удосконалення способу життя школяра;

2) обрання ним правильної соціальної орієнтації.

У сучасній педагогічній науці та практиці національної школи виділяють такі функції превентивного виховання:

§ діагностична (виявлення причин і факторів відхилень у поведінці);

§ реабілітуюча (перевиховна, спрямована на подолання негативних проявів у поведінці);

§ координувальна (об'єднання зусиль усіх виховних інститутів — сім'ї, школи, громадськості, засобів масової комунікації);

§ прогностична (передбачення можливих негативних явищ у поведінці неповнолітніх).

Превентивні заходи поділяються на три типи: первинні, вторинні і третинні.

Первинна превенція — соціальна переважно, спрямована на збереження і розвиток умов, що сприяють здоров'ю, збереженню життя дітей, попередженню негативного впливу. Вона є масовою і найбільш ефективною. До її заходів належать:

§ заходи педагогічного захисту;

§ фізіолого-педагогічний захист (захист здоров'я, безпека життя і розвитку);

§ психолого-педагогічний захист (надання допомоги у психологічній стабілізації особистості, стійкості, творчої активності дитини, здатності розуміти і розкрити себе);

§ соціально-педагогічний захист (розвиток здібностей та інтересів людини, захисгїї прав, розвиток позитивних якостей).

Вторинна превенція — це якомога раніше виявлення нега-• тивних змін у поведінці дитини з метою попередження їх подальшого розвиту. Це діагностика різноманітних аспектів життєдіяльності школярів, глибокий аналіз причин і обставин, що зумовлюють їх асоціальну поведінку. Ранню корекцію слід починати вже в старших групах дитячого садка. Показниками ранніх відхилень є грубість, агресивність, брехливість, лінощі. До виховних заходів слід віднести самопізнання, самовизначення, саморозвиток, самореалізацію, тобто самовдосконалення.

Третинна превенція — це цілеспрямована превенція, яка поєднує у собі сукупність заходів, спрямованих на попередження переходу відхилень у поведінці з більш важку стадію. Вони повинні бути індивідуальні, цілеспрямовані.

Педагогічна превенція — це частина навчально-виховного процесу освітнього закладу, вона поділяється на дві групи: загальну ранню превенцію з усіма учнями та їхніми батьками. Це комплекс впливів на свідомість, почуття і волю учнів з метою попередження антигромадської поведінки. Це розвиток почуття соціальної відповідальності підлітків за свою поведінку, глибоке усвідомлення не лише своїх прав, а й обов'язків. Мета педагогічної превенції повинна втілюватися у взірець — позитивний приклад, ідеал людини, який може виступати як мета виховання — забезпечення набуття учнями особистого досвіду реалізації прав і виконання своїх людських обов'язків.

У превентивному вихованні учнів важливим є залучення батьків, громадських організацій, самоврядування, спеціалістів, авторитетних людей, координація взаємодії школи, сім'ї і громадськості.

Критеріями — показниками вихованості школяра є поведінка в сім'ї, школі, ставлення до старших, ровесників, поведінка на вулиці і в громадських місцях, ставлення до самого себе.

 

 

Перевиховання

Перевиховання — вплив на усунення в діях, вчинках, способі життя учня негативних звичок і хибних схильностей, вад характеру та поступова заміна їх на позитивні риси і якості. У цій роботі найбільше значення має особистість педагога.

Перевиховання складних дітей і підлітків має свою попередню історію. У світовій (США, Англія, Франція) і в українській педагогіці відомо чимало прикладів педагогічного подвигу щодо перевиховання педагогічно занедбаних дітей у закритих виховних закладах, збудованих і утримуваних переважно на кошти благодійників. Стосовно внеску держави, то офіційні дитячі притулки, колонії були вкрай занедбаними, кинутими напризволяще. Не лише зараз, а й 100 років тому дитяча злочинність зростала. Так, з 1884 по 1895 рік вона зросла на 15 відсотків. У статті "Безпритульні діти у виправних колоніях", опублікованій у 1914 році, Ті автор І. Королець з гнівом пише про дітей — обірваних, з озлобленими обличчями, з темними колами попід очима, з ворожим поглядом спідлоба: "Серед цих дітей розквітають пороки. Вихованців лупцюють жорстоко, без будь-якого приводу "дядьки", що наглядають за ними. Природно, що за таких умов злочинність зростає із загрозливою швидкістю".

Таку картину "перевиховання" можна було спостерігати і в деяких колишніх радянських дитячих будинках і колоніях 1918—1920 років. Згодом почали народжуватися нові типи закладів в Одесі і Харкові; вони організовували свою роботу на досвіді кращих педагогів кінця XIX — початку XX ст. У працях В. М. Бехтерєва, О. Ф. Лазурського, П. Ф. Лесгафта, П. П. Блонського, М. М. Рубінштейна, С. Л. Рубінштейна, М. С. Рибникова розвивались ідеї колективного виховання і перевиховання дітей. П. П. Блонський (1884-1941) — педагог і психолог — писав оригінальні педагогічні твори, в яких стверджував, що школа — організація не лише навчання, а й усього життя дитини, вимагав зв'язку школи з життям,. намітив перспективи трудової школи ("Трудова школа", 1919), сформулював ідеї трудової політехнічної школи, багато уваги приділяв моральному вихованню учнів. Особливого значення П. Блонський надавав учителю у вихованні і перевихованні дітей, звертався до учителя: "Учителю, стань людиною!", "Лише жива душа оживить душі". У 20-х — на поч. 30-х pp. П. Блонський був одним з визнаних представників педології, у 1925 році надрукував книгу "Педологія".

С. Т.Шацький (1878—1934) — видатний педагог, засновник перших у Росії дитячих клубів, товариства "Дитяча праця і відпочинок", згуртував групу прогресивних педагогів для дослідження позашкільної роботи з дітьми, що грунтується на повазі до особистості дитини і спрямованої на виховання дітей у дусі колективізму. У 1911 р. разом із дружиною В. Н.Шалькою він організував у Калузькій губернії на громадських засадах літню трудову колонію "Бодрая жизнь". Основою життя дітей в колонії була фізична праця. У повоєнні тяжкі роки з'явилися нові теоретичні розробки перевиховання.

Теорія перевиховання починається з визначення, яких дітей вважати за об'єкт перевиховання. Термін "морально дефектні діти" був підданий критиці у 20-х роках, у 1926 р. був прийнятий "робочий" термін "важковиховувані діти і підлітки", пізніше, з розвитком теорії перевиховання, відбулася диференціація категорій підлітків і дітей, які підлягають перевихованню: педагогічно занедбані діти, важковиховувані діти і підлітки, неповнолітні правопорушники, неповнолітні злочинці.

Ці категорії перевиховання діють не лише в теорії. Функціонують відповідні типи навчально-перевиховних закладів, методика роботи в них, позаосвітянські адміністративні структури — комісії у справах неповнолітніх при районних та міських радах народних депутатів, інспекції у справах неповнолітніх при районних відділеннях і обласних управліннях МВС, спеціальні дитячі приймальники (для тимчасово затриманих утікачів із дитбудинків або від батьків і для повернення їх за призначенням). Перевиховання здійснюється також у дитячих будинках, загальноосвітніх школах-інтернатах, у сімейних дитячих будинках, активну участь у їх створенні беруть Дитячий фонд України, фонд "Чорнобиль".

Методика процесу перевиховання в середній школі ґрунтується на індивідуальному підході до учня і поділяється на кілька етапів.

На ранньому етапі вивчається особистість учня шляхом психолого-педагогічних спостережень, класний керівник та вчителі здійснюють індивідуальний підхід до підлітка, з'ясовують позиції батьків, намічають тактику перевиховання учня.

На дальшому етапі починається реалізація наміченої програми роботи з учнями. Але учень на цьому етапі протидіє вихователю, насторожено сприймає всі його спроби, тому контакти з учнем повинні бути невимушеними, ніби випадковими, доброзичливими, поступово включаються елементи навіювання і переконання в корисності і вигідності доброчесної поведінки.

Наступний етап зветься переломним (коли опір підлітка зменшується, поведінка стане нормальною). Головне — залучити учня до активної роботи в колективі, завантажити час, спонукати його до завоювання авторитету в праці, в спорті, а поступово, при схваленні й підбадьорюванні, — і в навчанні.

Вищий, останній етап полягає в перетворенні перевиховання на самовиховання при повному самоконтролі, і педагог виконує лише функцію консультанта. У цьому разі об'єкт виховання перетворюється на суб'єкт самовиховання. У процесі перевиховання спрацьовує суб'єктно-об'єктний підхід.