Суб'єкт — це той, хто проводить активну діяльність щодо об'єкта. У педагогіці суб'єктом є педагог, який проводить активну роботу з виховання учнів як своїх об'єктів. Тепер набуває поширення диференціація та індивідуалізація виховання, щоб перетворити об'єкт на суб'єкт виховного процесу.
Об'єкт — це той, хто протистоїть суб'єкту в його діяльності. У навчальній і пізнавальній діяльності об'єктом є той матеріал, що вивчається або досліджується.
У педагогіці об'єктом для вчителя є учень, який сидить на уроці, слухає вчителя, виконує вправи в класі та домашні завдання.
Сучасна демократична система виховання не обмежу ється пасивною роллю учня. Відбувається постійний пошук джерел творчості вчителя, підвищення ролі суб'єкта в навчально-виховному процесі, а також шляхів перетворення учня з об'єкта на суб'єкт самовиховання чи перевиховання (коли воно потрібне).
Діяльність — важлива форма вияву активного ставлення людини до навколишньої дійсності.
На анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості впливають такі види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, творча, спортивна, художня, громадська, а також праця із самообслуговування.
Спілкування — один з універсальних способів вияву групової форми буття людей. Спілкування буває таких видів: особистість-особистість, особистість-група, особистість-колектив, група-група, група-колектив. За змістом воно може бути ділове (формальне) і особисте (неформальне).
Важливою умовою розвитку і нормування особистості є вияв нею активності в цьому процесі. Активність може виявлятися в діях, у пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, у впливі на оточення, у впливі на самого себе (у самовихованні).
• Слово "активність" походить від латинського і означає діяльний, енергійний, ініціативний. Активна людина прагне до живої участі у всьому. У словнику Даля є доповнення до визначення активності: "Активний діяльний, діючий, живий, життєвий, не задубілий, не мертвий". Отже, активність визначається через діяльність. Цих два поняття вченими часто ототожнюються. Активність — не природжена риса, вона може змінюватися з розвитком особистості, зміною соціального середовища. Біологічна активність є передумовою для соціальної. В. О. Сухомлинський вважав, що активність людини свідчить про її переконаність. Поняття активності складне. З точки зору біології — це пристосування до навколишнього середовища, фізіології — це регулятивна функція мозку, психології — зміна поведінки і своїх психічних властивостей, гносеології — діяльне пізнання, педагогіки — це риса людини, яка виявляється в готовності, у прагненні до самостійної діяльності, а також у якості здійснення діяльності та виборі оптимальних шляхів для досягнення мети.
Внутрішніми стимулами активності є потреби, інтереси особистості. Потреба — джерело активності. Де немає потреби, не може бути мови про активність.
Мета як закон визначає засоби і характер дій людини, бо будь-яка діяльність є реалізацією мети. Велике значення в реалізації мети мають мотиви діяльності — внутрішні збудники, а також інтереси — орієнтація на зв'язки з дійсністю. Активність пов'язана з волею, вольовими діями, тобто усвідомленням досягнення мети. Отже, активність — це певний психологічний стан, який зумовлений потребами, мотивами, інтересами. Пасивної діяльності не буває, буває пасивний стан людини.
Активність буває громадянська, пізнавальна, трудова. Завдання вчителя — збудити у своїх вихованців допитливість, інтерес.
Є різні рівні активності:
§ потенційна активність — готовність і прагнення до діяльності;
§ вищий рівень активності — реалізована активність — це енергійна, інтенсивна, ініціативна, самостійна, творча діяльність. Така активність має ситуативний, епізодичний характер, швидко гасне;
§ висока активність — спрямована, системна, на основі комплексу потреб, інтересів, ідеалів. Спрямованість особи — це єдність психічного і соціального. Потрібно формувати в учнів спрямованість у головних видах діяльності, усвідомлення себе як творчої особистості, здатної правильно діяти в нестандартних ситуаціях, оцінці та виборі варіантів рішень, захисті творчих проектів.
Науковці у своїх дослідженнях встановили етапи формування "активності:
1. Діагносту вальний (визначення та аналіз рівня активності).
2. Формувальний (оволодіння вміннями і готовність до творчості).
3. Підсумково-корекційний (визначення готовності до самонавчання, самовиховання, життя і діяльності) та коригування програми вдосконалення активності.
Методи формування активності: теоретичні і практичні — включення в діяльність. Стимулювання, мотивація, емоційність методики навчання і виховання, заохочення — теоретичні методи. Практичні: включення дітей у діяльність (ігрову, навчальну, самообслуговуючу, громадсько-корисну, продуктивну, творчу) як цілісність — якісність. Наприклад, КТС (колективні творчі справи) за А. Макаренком, В. Сухомлинським та І. Івановим мають б стадій, на кожній з яких є можливість удосконалювати активність:
1 стадія — стартовий збір, на якому учні вирішують, що проводити, коли, де, для чого.
2 стадія — планування КТС, коли клас розбивається на мікрогрупи, враховується ініціатива кожного. Усі беруть участь у плануванні, для цього створюються консульт-пункти тощо.
3 стадія. — підготовка до КТС, усі беруть участь.
4 стадія — проведення, усі беруть участь.
5 стадія — збір-вогник, підбиття підсумків: що вдалося, а що ні.
6 стадія — плани на майбутнє.
Як бачимо, на всіх стадіях КТС враховується ініціатива, активність і діяльність учнів.
