Становлення нової української держави за Центральної Ради

Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим сплахом національної свідомості й активності.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війні була дуже зруйнована.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.

У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності, насамперед це стосується україни.

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – Росії та Німеччини й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України”. Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення іі території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Перший універсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності.

Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ (С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ (Х.Барановський).

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами, управами, спілками.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати центральну Раду і Генеральний секретаріат своїми кройовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої національної влади – нанівець.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного руху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу. Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”.

Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на власній території, в Ураїні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.

Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до активних дій.

У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає Четвертий універсал. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не могла мати справжньої волі, то “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.

Україна, зазначалося в Четвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.

В універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалися монополія держави на зовнішню торгівлю, котроль держави над усіма банками, “які допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повинні були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні”.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.

Об’єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України.

Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки – Основний закон держави.

У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого незалежна”, а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території.

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Цивільно-правова,громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність та честь.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча –Раді Народних Міністрів, судова –Генеральному суду.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – у громадах (сільських і міських), волостях, землях.

Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100тис. жителів строком на три роки. Закони приймаються тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад,- рівними перед судом і перед законом.

Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.