Лекція 2. Державність на українских землях: від витоків до кінця ХІХ ст

План:

1. Особливості процесу державотворення в Україні.

2. Найдавніші державні утворення на землях України.

a) Античні міста-держави північного Причорномор’я;

b) Державні утворення кочових народів на території України.

3. Слов’янський період в розвитку в українській державності. Київська Русь.

4. Доба Галицько-Волинської Русі (1199 – 1340-і рр.).

5. Становлення Запорізької Січі як держави українського народу.

6. Українська козацька держава – Військо Запорозьке (середина ХVІІ-

80-ті рр. ХVІІІ ст.)

 

1. На сучасному етапі політичного та соціально-економічного розвитку України актуальним і вкрай необхідним стає підвищення рівня державно-політичної свідомості як частини самосвідомості народу. І важливо усвідомлювати, що без аналітичного осмислення минулого, яким би складним та суперечливим воно не було, неможливо формувати засади сучасного державотворення. Тому актуальним є аналіз історично-політичних особливостей формування і розвитку української державності, а саме головних періодів державотворчого процесу, який вимальовує подальші тенденції суспільно-політичної надбудови української держави.

Державність – комплекс інститутів політики, культури, що діють на території, населеній національною спільнотою, пов'язують її в компактну цілісність і забезпечують розвиток у сучасному й майбутньому.

До головних рис державності належать: суспільна влада (охоплює власне центральне управління, адміністрацію на місцях, суд і судочинство, збройні сили, фінансову систему, податки й повинності різних груп населення – фіскальна система, право на ведення політичних зносин); система правових норм (закони й нормативні акти, що фіксують відповідні суспільні порядки та відносини); населення і територія з визначеними кордонами.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені.

Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Над пошуками розв’язання так званої української справи – проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. ЇЇ започаткували ще кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін.

Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляв собі учений Україну. «Для всіх українців, – писав він, – державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою».

Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша літописна історія творилася в IХ-ХІV ст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава – козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності. Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними для України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Складною і суперечливою була історія держави радянської України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак української державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби.

У роки Другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз’єднані з Українською РСР. Здійснилася споконвічна мрія українського народу – зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично і ідеологічно залежною від Москви.

Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом відкрилися можливості створення власної демократичної державності.

2. Античні міста-держави північного Причорномор’я.

Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави Північного Причорномор’я, що виникли на території сучасної України. Вони мали безпосередній вплив на східнослов’янські племена, які пізніше утворили Давньоруську державу.

Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах: Боспор Кімерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою, Торгіпнією та Феодосією; узберіжжя Дніпровсько-Бузького та Березанського лиманів з найвизначнішим центром Ольвією; Південний Крим з основним центром Херсонесом.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівним класом були судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Основна маса населення – вільні землероби, ремісники, торговці. Але вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки – громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будувалися на принципі рівноправності.

Чисельною соціальною групою були також осідлі чужоземці, вихідці з «варварського світу», які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги перед полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби. Джерелами рабства були купівля на невільничих ринках, захоплення або купівля у племенах «варварського світу», військовий полон, народження від рабині.

Крім громадян і рабів, існували й інші категорії людей – залежних або напівзалежних, котрі могли працювати практично в усіх сферах життя полісів.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовласницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За формою правління це були демократичні (V–II ст. до н. е.) або аристократичні (починаючи з I ст. до н. е.) республіки.

Розглянемо особливості внутрішньої будови причорноморських міст-держав: Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави.

Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії. Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V – першій половині IV ст. до н. е. Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат. Народне віче, в якому юридично могли брати участь усі повноправні громадяни, займалося зовнішньою політикою, обороною держави; видавало закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило попереднє обговорення всіх найважливіших питань державного життя, після цього ці питання виносилися на розгляд народного віча.

Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, які обиралися народними зборами на один рік.

Другим осередком цивілізації в Північному Причорномор’ї було західне узбережжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. За державним ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був типовим рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис елліністичної централізованої держави. Верховні органи – народні збори і сенат вирішували питання внутрішнього життя і зовнішньої політики.

Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорномор’я була наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім’ям якої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також релігійними справами й обмежувалися функції царя. Виконавчу владу здійснювали різноманітні колегії.

Однією з рабовласницьких держав Причорномор’я була Боспорська держава. Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. На першому етапі існування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігали місцеве самоврядування і певну самостійність, зокрема у розв’язанні внутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання перебували, ймовірно, під контролем голови держави. Численні функції виконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб.

Полісні форми управління – народні збори, рада, магістратури згодом були обмежені, що втратили реальне значення. За римських часів Боспор становив васальну державу.

Отже, засновані у Північному Причорномор’ї міста-держави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів того часу. Вони проіснували до IV–V ст. н.е. і відіграли важливу роль у виході на історичну арену слов'янства – перш за все через культурні впливи. Впливи античних міст-держав прискорили розпад родоплемінних відносин у скіфів, сарматів та інших племен і народів регіону.

Державні утворення кочових народів на території України.

З VII ст. до н. е. сучасну територію українських степів заселяли іранські племена – спершу скіфи, потім сармати, алани, роксолани та ін.

Серед перших паростків державності на теренах України історична наука традиційно називає Скіфію. Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв Північне Причорномор’я. У VIІ – V ст. до н. е. вони створили велику державу від Дністра до Дону. Більшість дослідників вважає, що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кімерійських) племен та прибулих (іранських) кочових племен. Давньогрецький історик Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз племен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя.

Основу союз скіфських племен становили скіфи царські – наймогутніше і найчисленніше плем‘я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у степовому Криму. До цього союзу входили також скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби (між Інгулом і Дніпром), еліно-скіфи (в басейні Північного Бугу). В межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі). Деякі вчені саме їх вважають прапращурами українського народу. Існують різні гіпотези відносно того, чи входили праслов‘яни лісостепового межиріччя Дністра і Дніпра до складу Скіфії. Об‘єктивно міра політичної залежності місцевого населення від іраномовних кочівників зумовлювалась їх віддаленістю від центру Скіфії та конкретно-історичною обстановкою. Якщо південні райони правобережної частини Середнього Подніпров‘я могли безпосередньо входити до складу Скіфії, то лісостепові племена перебували, швидше, під її впливом.

У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунок полонених. Також у них була деспотична царська влада. Царі виконували судові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання.

Територія держави поділялася на номи, що ймовірно були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена.

Правова система ґрунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е. Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати.

З послабленням скіфської могутності у II ст. до н. є. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З іменем сарматів пов'язаний цілий період стародавньої історії півдня України. Протягом шести століть вони панували у приазовських і причорноморських степах, впливаючи на етнічний склад і культуру цього регіону.

Назву «сармати» античні джерела застосовують щодо різних племен, які утворювали одне плем'я, розділене на декілька народів із різними назвами. Стосовно етнічної належності сарматів найбільш вірогідною є думка про спорідненість їх зі скіфами.

Античні автори повідомляють назви окремих племен. З них роксолани, язичі й алани проживали на території сучасної України.

На території сучасної України сарматські племена займалися скотарством, вели кочовий спосіб життя. Додатковим промислом було полювання, у якому разом з чоловіками брали участь жінки.

Велике значення в житті сарматів мали війни, які велися за пасовиська або здобич. Особливо зросла роль війни під час просування сарматів на захід. Це привело до утворення великих союзів сарматських племен.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор'я значно розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією, з якою сармати перебували в постійних контактах. Економічні й культурні зв'язки з античним світом сприяли поглибленню у сарматів процесу класоутворення і посилення племінної знаті, навколо якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним їхнім багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Однак родоплемінний лад у сарматів тримався досить стійко і в своєму політичному розвитку вони не перейшли від племінних об'єднань до утворення держави.

У II – IV ст. на півдні України проживали германські готи, які заселяли територію між Дністром і Дунаєм. На цій території вони утворюють свою державу, яка ґрунтувалася на принципах військової демократії. Вони прийняли християнство. Цю державу Східно-Римська імперія використовувала для боротьби із слов’янськими племенами. Здійснювали походи на Балканський півострів та Малу Азію. Проіснувала держава готів до 375 р. Наприкінці IV ст. відкрився вільний шлях на південь для предків слов’ян.

Одже, у першому тисячолітті до нашої ери людство на території України розвивалося дуже нерівномірно. Тут сходилися різні племена й народи. Тому й перші державні утворення, що виникли на українських землях, формувалися в різні часи по-різному. Народи, які заселяли в той час територію сучасної України, займалися традиційними для тієї епохи видами господарювання: кочовим скотарством, мисливством, рибальством, збиральництвом дарів природи, обміном (торгівлею). Ці ж народи зробили відчутний культурний і політичний вплив на життя і побут, культур місцевого населення тодішньої України, сприяли новим тенденціям етногенезу українського народу тієї епохи. Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-економічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов‘янського населення Середнього Подніпров‘я.

3. «Слов’яни» – назва споріднених народів, які проживали в Європі. Дослідники цих народів виділяють три гілки слов’ян – західну, південну і східну. Ранні писемні відомості про життя слов’ян містяться у творах К.Тацита, Плінія Старшого, Клавдія Птоломея, Прокопія Кесарійського, Маврикія Старшого та ін. Археологічні пам‘ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов‘яни. Східні слов’яни заселяли нинішню, переважно Правобережну Україну. Витоки історії східних слов’ян відносяться до рубежів бронзового і раннього залізного віку.

Крім загальної назви «слов’яни» стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори східнослов’янські землі розділяють на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з «Руською землею». Готський письменник Іордан (551р.) писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен. Видатний український історик М. Грушевський вважав об‘єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь).

Влада у державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Але влада антських вождів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зав’язків і проблеми внутрішні. Князі радилися із своїми народами. Це дало грецьким авторам твердити що анти «живуть у народоправстві». Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.

Антський союз племен проіснував до 600-х рр. На його основі утворилося ряд нових союзів племен (княжінь): дуліби, білі хорвати, поляни, древляни, сіверяни, тиверці та ін. Основою цих племінних союзів була сільська община, яка складалася з одного або декількох селищ (поселень). Община володіла всією землею, члени якої займалися землеробством, скотарством, різними ремеслами, торгівлею. Центрами торгівлі стають укріпленні городища, які згодом перетворюються у міста. Останні, стають адміністративними і політичними осередками. Такими були Іскоростень у древлян, Київ у полян, Чернігів у сіверян, Білгород у тиверців, Олешшя в уличів, Теребовля у волинян і дулібів, Ужгород у білих хорватів.

Проіснувала держава антів близько трьох століть – від кінця IV до початку VII ст. Навала аварів наприкінці VІ ст. не зруйнувала основи східнослов‘янської державності – князівств. Саме на цьому етапі з‘являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина. Це була могутня держава, яку можна вважати праслов’янською і попередницею наступної української держави – Київської Русі.

У письмових джерелах VІІ ст. уже не трапляється назва «анти», зате дедалі частіше – «слов’яни», «склавени», «склавіни». Починається наступний етап історії східних слов‘ян – етап утворення ядра давньоруської державності – своєрідної федерації князівств (VІІ– перша половина ІХ ст.).

Розвиток матеріальної і духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовили переростання племінних союзів у державні об’єднання (князівства). У VII – IХ ст. в суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. До VІІІ ст. на території, яка населялася східними слов’янами, утворилися племінні союзи, що виникли як військові об’єднання, засновані одночасно на родовому й територіальному принципах. Пізніше вони будуть названі в «Повісті минулих літ»: поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, бужани, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, радимичі, кривичі, словени, в’ятичі. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, вживають назву «Русь». Проте поширення цей термін набуває з ІХ століття. Уперше давньоруський літопис повідомляє під 852 р.: «Нача прозывати Руська земля». Наукова назва «Київська Русь» з’явилася значно пізніше. Сучасники ж назвали свою державу «Руською землею» або «Руссю», а з ХІІ ст. – «Вкраїною».

Одже, протягом VIIІ – IХ ст. у Середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Не вдаючись до полеміки і дискусії зазначимо: державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ.

Саме тому, в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов’язуються із розвитком Києва – важливого адміністративно-політичного і культурного центру союзу племен полян. Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIІІ ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька союзів племен. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління.

На рубежі VIІІ–ІХ ст. придніпровський союз союзів племен об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни.

Більшість сучасних істориків вважає, що процес державотворення у східних слов'ян пройшов такі етапи:

1) родоплемінний устрій I-V cт. н. е. (роди, племена, старійшини, Народні збори та інші елементи самоорганізації суспільства). Апогею ці процеси сягнули в антів;

2) військова демократія VI-VII cт. – союзи племен (поляни, сіверяни) на чолі з військовими вождями-каганами, конунгами, найвідомішим з яких є Кий;

3) протодержави (союзи союзів) VII-IX ст. – Славія, Артанія, Куявія, Полунія, Валіняна, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Чорний, Аскольд, Рюрик);

4) ранньофеодальна держава Руська Земля IX cт. – виникла внаслідок об'єднання Олегом у 882 р. північної Славії з центром у Новгороді та південної Полянії - Русі з центром у Києві.

На початковому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період розвитку державності залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного і північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також відбувалося об’єднання ільменських слов’ян (словени, кривичі) й окремих неслов’янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Але, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили варягів на князювання. У 882 р. представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, підступно вбив київських князів Аскольда і Діра, захопив Київ й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київській державі внаслідок незадоволення боярства політикою і хрещенням (про що повідомляє Никонівський літопис) правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. В такий спосіб відбулось об’єднання двох величезних слов’янських центрів, і ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками «Київська Русь».

В історичній науці було сформовано ряд наукових теорій походження Київської Русі:

- прихильники норманської теорії (Г. Байєр, Г. Міллер, Л. Шльоцер, О. Шахматов, М. Погодін, Д.Дорошенко тощо) обстоювали тезу, про заснування Київської Русі норманами, спираючись на записи літописця Нестора про «закликання на княжіння» новгородцями Рюрика. Тим самим «норманісти» заперечують можливість самостійного творення Руської держави і головне – виникнення держави розглядається як одномоментний акт і безпосередній результат діяльності конкретної історичної особи;

- прихильники антинорманської теорії (М.Ломоносов, В.Ключевський, М.Костомаров, М.Грушевський, Б.Рибаков, П.Толочко тощо) заперечують повідомлення Нестора, вказують на його суперечливість та на відсутність у інших письмових джерелах будь-яких згадок про норманське плем’я «русь», натомість вказують, що існує цілий ряд місцевих топонімів та гідронімів з коренем «рос»;

- прихильники болгарської теорії на основі збірки давніх болгарських літописів «Історія Джагфара», поеми Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана» (ІХ ст) тощо припускають, що Київ був заснований принцом Шамбатом, братом хана Великої Болгарії Курбата, а згодом, на їхню думку, утворилася держава-імперія на чолі з Угер Лачині (Ігорем Рюриковичем);

- прихильники хозарської теорії (Г. Еварс, О.Пріцак) стверджували, що у створенні Київської Русі значну роль відіграв Хозарський каганат.

Опираючись на результати сучасних досліджень цієї проблеми можна визначити:

1. Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно зумовлений низкою внутрішніх факторів: спільність території, тісні економічні зв’язки, спорідненість матеріальної та духовної культури, релігії, схожість мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх причин об’єднання – головною, безперечно, була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

2. Загальні причини що привели до утворення Руської держави:

1. Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції і попереднього розвитку їх суспільства.

2. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу з’явились задовго до утворення централізованої Давньоруської держави.

3. Утворення і утвердження політичного, географічного, економічного і духовного центру земель – міста Києва на Дніпрі, ще в першій пол. 1 тис. н. е.

4. Процес християнізації Русі, сприйняття і поширення християнської віри об’єднувало племена і народи.

5. Зростання ролі військової дружини як фактора захисту території від ворога і ознаки концентрації влади у привілейованого стану.

6. Вплив зовнішнього фактора – варязького, візантійського, хозарського тощо.

Таким чином, поява Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних факторів і чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й попередніх століть.

У процесі формування класового суспільства східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.

Під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних центри – Київський і Новгородський. Відтак, першим і значним кроком на шляху до складання східнослов’янської державності стало об’єднання руської Півночі з Півднем. Цей процес започаткував близько 882 р. князь Олег, який і проголосив Київ столицею новостворюваної країни – уже загальноруської. З того часу починається будівництво Давньоруської держави – Київської Русі.

У подальшій історії Київської Русі можна виділити три основних періоди.

· Період консолідації державності (кінець ІХ–Х ст.) пов’язується з князюванням Олега (882–912 рр.), Ігоря (912–945 рр.), Ольги (945–964 рр.) та Святослава (964–972 рр.). У процесі завершення політичного об’єднання Русі відбувалось становлення феодального суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час було створено величезне господарське й політичне об’єднання.

· Найбільший період розвитку держави (Х – перша третина ХІІ ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980–1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1016 р., 1019–1054 рр.), а також Володимира ІІ Мономаха (1113–1125 рр.) та Мстислава Великого (1125–1132 рр.). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Характерною рисою були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. Русь досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури.

Надзвичайно важливою подією було прийняття християнства (988 р.), яке принесло нову культуру й духовність. Щоправда, на перших етапах долучення Русі до християнства переважали політичні розрахунки. То було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову ефективнішу політичну ідеологію. Християнство, яке з 988 р. стало державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню внутрішнього й зовнішнього становища Русі, забезпеченню їй рівноправного становища в колі християнських держав.

Утвердженню міцної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, що значно збільшилась за рахунок підкорення в’ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної волості були поставлені спочатку намісники, а потім сини Великого князя. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої було створено сильне військо (що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів) і споруджено фортифікаційні укріплення. В результаті судової реформи відбулося розмежування світських та церковних судів.

Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку.

· Наступний період розпаду та занепаду державності (друга третина ХІІ ст.– перша половина ХІІІ ст.) характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм.

Сильні відцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132–1139 рр.), Всеволода Ольговича (1139–1146 рр.), Ізяслава Мстиславича (1146–1154 рр.) та Ростислава Мстиславича (1158–1167 рр.). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

Ø надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

Ø розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

Ø слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків;

Ø перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 рр. половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала;

Ø неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.

Давньоруська система політичної влади була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією і ґрунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Основним змістом міжкнязівських відносин стає юридично закріплене поняття вотчинних володінь.

Переважна більшість сучасних дослідників визначає Київську Русь за формою правління як ранньофеодальну монархію.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з‘їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Русі.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування престолу, що раніше передавалося за принципом «старшинства», було замінено принципом «отчини», тобто передачі старшому синові. Порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань.

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення – віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувало представників адміністративного, судового та військового управління тощо. Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язували міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання (наприклад Любецький з’їзд 1097 р.).

Верв була органом місцевого селянського самоврядування – спершу родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного або кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами та іншими угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, а також, як повідомляє Руська правда, за вчинені на території громади злочини.

У період існування Київської держави існували дві системи управління. Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисяча втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям – округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірсько-вотчинна. Вона утворилася на дворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов’язків при дворі.

На місця посилалися представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями.

Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.

Законодавство у Київській Русі мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації і захищав насамперед інтереси вищих верств населення. Суддею насамперед ставав князь котрий важливі справи розв’язував спільно зі своїми боярами. Суди поділялися на світські й церковні.

Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався тісними матримоніальними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст. Врешті-решт, Київська держава впала під ударами монголо-татар у ХІІІ ст., а в середині – другій половині XIV ст. її поневолили і розділили між собою Польське королівство і Велике князівство Литовське, Угорщина й Валахія.

Варто визнати, що Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку – означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації. Але вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв’язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулась система оподаткування. У політиці князі керувалися переважно династичними чи особистими інтересами. Політичні проблеми розв’язувалися за допомогою сили.

На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим) нецентралізованим державним утворенням без єдиної давньоруської або праруської народності, де одночасно відбувався процес етногенезу українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

4. Період роздробленості й розпаду Київської держави, як зазначалося вище, був закономірно обумовлений розвитком феодального виробництва і феодальних відносин. Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру – Галицько-Волинського князівства, яке продовжило державницькі й культурні традиції Київської Русі.

Воно виниклоу 1199 р. завдяки об‘єднанню Волинським князем Романом Мстиславовичем двох великих і могутніх князівств – Володимиро-Волинського та Галицького, які наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. відокремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню передував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва.

Натомість учень видатного історика – С. Томашівський називав це князівство першою безпосередньо українською державою і вважав, що саме з Галицько-Волинської держави слід вести відлік історії українського держави, оскільки до складу цього утворення входили лише етнічні українські землі. У час свого розквіту (ХIII століття) Галицько-Волинська Русь охоплювала 90 відсотків населення, що проживало тоді в межах нинішніх кордонів України.

Центром нової держави могла стати саме Волинь – як за своїм становищем, так і за могутністю, однак Роман переніс центр у прикордонну Галичину, що в подальшому мало наслідком посилення втручання в долю цієї держави іноземців – угорців та поляків.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те, що в ньому утворилася численна група боярства, яке зосереджувало майже всі земельні володіння.

Особливістю державного ладу у Галицько-Волинському князівстві було те, що тривалий час воно не поділялося на уділи. Лише по смерті Данила вона розпалась на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись; влада фактично перебувала у руках великого боярства. Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної та соціальної основи, їх влада була нетривка.

Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалось князівським престолом – запрошувало і скидало князів, а також вело боротьбу з небажаними князями, – запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивали князів (у 1208 р. були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі), виганяли їх з Галичини (у 1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; у такому протистоянні князі опирались на середніх і дрібних феодалів і міські верхи.

Незважаючи на систему васальної залежності, за якою складалися взаємини князівського дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою самостійним.

Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження; зокрема, призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджались казною, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їх згодою, а вже опісля посвячувались у сан Київським митрополитом. Князі формально були головнокомандувачами усіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх.

Галицько-Волинській державі було відоме спільне правління двох великих князів – з 1245 р. правління князівством здійснювалось у формі своєрідного керівного дуумвірату Данила, який безпосередньо правив у Галичині та Дорогочинській, Белзькій і Холмській землях на Волині, і Василька, який владарював над Володимиром з більшою частиною Волині. Наприкінці ХІІІ ст. виникла потенційна можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), та внаслідок їхніх міжусобиць вона не була реалізована. А сини князя Юрія Андрій іЛев виступали як співправителі у зовнішньополітичних відносинах; так, у спільній грамоті 1316 р. вони називають себе «князями всієї Русі, Галичини і Володимирії».

Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами «руські королі», (королівським титулом володів Данило і Юрій І), «принцепаси», «князі Руської землі»; а в окремі періоди навіть вважались «самодержцями», тобто необмеженими правителями. Атрибутами влади були корона, герб, стяг, печатка. Однак, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати їхні інтереси. Тобто, формою правління Галицько-Волинського князівства була феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Натомість кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр часто були більш вільнодумними, ніж князівські, то вони у випадку розбіжностей могли сперечатися з князем шляхом військової сили.

Верховна судова влада князів при суперечці з боярами переходила до боярської верхівки.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради, до якої входили найбільші землевласники, єпископи та особи, котрі обіймали вищі державні посади. Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за власним бажанням, не міг видавати жодного державного акту без згоди боярської влади. Боярська рада втручалась навіть у сімейні справи князя – так, спалили другу нешлюбну дружину Ярослава Осмомисла Настасію Чагрівну. Рада, не будучі формально вищим органом влади, фактично управляла державою. Їй фактично підпорядковувався весь державний апарат управління.

Інколи, у випадку надзвичайних обставин, галицько-волинські князі з метою зміцнення влади скликали віче. Однак воно не було постійно діючим і не мало такого значення, як у Новгороді. У ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль виконувала верхівка феодалів.

Галицько-волинські князі брали участь у загальноруських феодальних з`їздах, а іноді скликались феодальні з`їзди безпосередньо Галицько-Волинського князівства – наприклад, у м. Шарці у першій половині ХІІ ст. для розв`язання питання про міжусобиці між синами Перемиського князя Володаря Ростиславом і Володимирком.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірсько-вотчинне управління – особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, паралельно здійснювали різні функції управління у межах того князівства.

У Галицько-Волинському князівстві існувала доволі розгалужена система місцевого управління, яке будувалось на основі системи «кормління». Цікаво, що Данило пробував запроваджувати європейське самоврядування у містах Галичини.

Військо становили професійні князівська дружина і боярські загони (на заклик князя бояри мали з`явитись на чолі своїх загонів до місця зборів), на час ворожих нападів – народне ополчення, а також князі використовували наймані загони іноземців, які, однак, були ненадійними. З метою посилення боєздатності збройних сил та послаблення власної залежності від великих бояр Данило Галицький у середині 40-х рр. ХІІІ ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і переозброїв кінноту, в яких служили умовні володільці (держателі) земельних наділів, малі і середні бояри та залежні селяни цих земель, а також до піхоти могли входити жителі міст. Командував військом здебільшого сам князь, а також призначений ним і підпорядкований йому воєвода.

Суд не був відокремленим від князівської адміністрації. Існував церковний суд, який діяв на підставі Церковних статутів князів Володимира і Ярослава.

Незважаючи на героїчний опір населення, у 1348 р. польські феодали захопили Галицьку землю, а в 1377 р. – частину Західної Волині. Литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцем та іншими містами. З того часу припинила своє існування українська державність княжих часів. Українські землі підпали під владу чужоземних правителів.

Галицько-Волинська держава проіснувала на сто років довше, ніж Київська Русь, її населення досягло високого рівня культури, і в цілому вона мала вагоме державно-політичне і культурно-духовне значення для всієї України. Галицько-Волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодальної роздробленості.

5. Етнографічні території України в першій половині ХIV ст. перебували в складі різних держав. В 40-х рр. ХIV ст. землі Галичини і Холмщини загарбала Польща. Раніше, впродовж ХІ – першої чверті ХIV ст. землі Закарпаття захопила Угорщина. Пізніше до складу цієї держави перейшли буковинські землі, а в 60-х рр. ХIV ст., після утворення князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу. В 1514 р. Молдова потрапила у васальну залежність до Османської імперії. Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я були складовою монголо-татарської Орди, а після її розвалу в ХV ст. опинилися під владою Кримського ханства, яке визнавало протекторат Туреччини.

Волинь в результаті шлюбно-сімейних зв’язків визнала владу литовського князя Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення. Чернігівщину у 1350рр. захопив литовський князь Ольгерд. Згодом, використавши міжусобну боротьбу в Орді, він в союзі з руськими князями і боярами витіснив монголо-татар з Київщини, Переяславщини і Поділля. Всі ці землі, зберігаючи повну автономію, стали складовою Великого князівства Литовського. Внаслідок цього Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважно слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною культурою і правом. Руська мова була визнана державною. Православна церква залишилася панівною в духовному житті.

На Північному Сході землі Русі згуртовувало Московське князівство. Його провідники вступили в політичне протиборство з Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнучи об’єднати навколо Москви всі землі колишньої Русі. В цьому протиборстві Москва взяла гору. Тим-то, а також у зв’язку із агресією Тевтонського ордену литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385, 1413, 1569 рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і Королівство Польське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту Польську, до якої увійшли й українські землі Південно-Західної Русі.

Попри все це, у ХІV-ХVІІст. не припинявся процес розвитку української народності. До Люблінської унії у соціальній, культурній, політичній сферах та у розвитку національної самобутності, що виростала на ґрунті антитатарської (протимусульманскої) та антифеодальної (протикатолицької) боротьби український (руський) народ зробив важливий крок вперед. Після Люблінської унії українська соціальна верхівка зраджує свою національність і релігію та переходить на бік іноземної пануючої верстви. Проте, втрата національної аристократії була компенсована появою козацтва. Воно стало на чолі національного духовного життя, виступило на захист національної мови, освіти, релігії, очолило визвольну боротьбу народу.

Посилення соціально-економічного, національного і релігійного гніту викликало появу наприкінці XV ст. особливого стану – козацтва. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів.

· Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, начастіше до «запорогів», тобто берегів Дніпра нище порогів.

· Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

В цих екстремальних умовах за відсутності національної держави козацтво виступає як єдино можливий самозахист українського народу, котрому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення.

Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад, української православної шляхти. Сюди приймали людей, незважаючи на національність чи соціальне походження. Крім українців, що становили переважну більшість, були багато росіян, білорусів, литовців і грузинів. Потрапляли на Січ італійці, французи, навіть араби. Жінок і дітей у козацтво не приймали.

Кожен, хто прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими землями, брати участь у самоврядуванні.

До наших днів не збереглося достовірних свідчень про місце закладення першої козацької Січі. Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького.

У подальшому військовий центр Січі – кіш переходив з місця на місце, змінюючи своє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли 1775 р. Запорозьку Січ було ліквідовано Катериною II, частина козаків перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775–1828 pp. Під назвою Задунайська Січ.

Запорозька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спершу козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. В неї не існувало повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам'яних будівель. Навіть за часів найвищого розвитку населення Запорожжя не перевищувало 100 тис. осіб. Але фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорозька Січ зберігала свій автономний статус.

Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров’ї мала оригінальний адміністративно-територіальний устрій. Тут був і військовий і територіальний поділ.

Землі Запорозької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині – лівий берег Бугу, частини Херсонської, Запорозької, Донецької та Харківської областей. За свідченнями сучасників, Вольності (володіння) запорозьких козаків становили близько 87 тис. квадратних кілометрів. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнював територіям нинішніх Болгарії, Португалії та Угорщини. Населення Запорожжя в останній рік його існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., із них козаків січовиків – 15 тис.

У військовому плані Січ та військо поділялося на 38 куренів, а територіально на 5-8 паланок. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради скликалися також у куренях і паланках.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.

Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік. Розподіл обов’язків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовий отаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владу обмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігу строку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою після кошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, він заступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії.

Великі обов’язки покладалися на військового писаря. Він надсилав розпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймав листи, що надходили на ім’я коша.

Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всій території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання за вчиненими злочинами, приймав та розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистом інтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояли курінні отамани. Курінний отаман виконував роль інтенданта, забезпечував свій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке «товариство». Допоміжні функції при військовій старшині виконували військові чиновники.

За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стояла за рангом вище військових чиновників, але на відміну від них, діяла за межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники, осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, декількох загонів козаків.

До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул, підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковника була достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував роль кошового отамана.

Політичний устрій Запорозької Січі базувався на принципах козацької демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану – козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати, бути обраними, мали право обіймати військові, адміністративні, судові посади. У Запорозькій Січі хоча й перебували особи, що не належали до козацького стану, вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, але мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками (козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому аспекті не існувало. Товариство обходилося без привілеїв, усі були рівними. Частина голоти мешкала в самій Січі, в курені, перебувала на утриманні коша, працюючи в паланках і зимівниках. Взаємини регулювалися не нормами писаного права, а звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

Козацтво збагатило суспільно-політичні функції української державності ще одним елементом – організаційною структурою у формі полків. Той факт, що вона була узаконена «Ординацією війська Запорозького реєстрового», прийнятою Варшавським сеймом 1638 р., не применшує значення правотворчості козацтва. Полковий військово-адміністративний устрій довів свою життєздатність і був покладений в основу адміністративних структур, які виникли в роки Визвольної війни українського народу, що розпочалася 1648 р.

Дух козацтва охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях державних органів управління.

Отже, Запорозька Січ являла собою військово-політичну організацію, автономне християнсько-демократичне державне утворення, що постало на руїнах княжої держави. Організація козацького самоврядування Запорізької Січі свідчить про відродження Української державності, побудованої на засадах військової демократії, оскільки уся система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Правова система Запорізької Січі містила усі правові норми, які діяли на Україні, та звичаєве право козаків як сукупність правових звичаїв, що утверджувались у сфері козацьких суспільних відносин, – воно закріплювало військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань тощо. Багаторічне функціонування Запорізької Січі, по суті, було новим етапом у формуванні української етнічної державності.

6. В ході війни 1648-1654 рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і в першу чергу права на власну державність. За весь час існування Української гетьманської держави найбільшу територію вона мала за роки гетьманування Б. Хмельницького (1648-1656 pp.). Західні кордони Гетьманщини пролягали р. Горинь на Волині та на захід від Мурафи на Поділля. Східний кордон тягнувся територією нинішніх Чернігівської та Полтавської областей. Запорозька Січ на півдні мала свою автономію у складі Гетьманщини. На півночі кордони пролягали поза етнічними межами України та охоплювали ледь не всю Могилівську область Білорусі. То була територія Білоруського козацького полку, що існував впродовж 1655—1659 pp. і визнавав владу українських гетьманів.

Свою єдність Українська гетьманська держава зберігала до 1662 р. Відтоді вона поділялася на дві частини: Лівобережна Україна потрапила у васальну залежність від Московського царства, а Правобережна – від Польщі. Андрусівський мир 1667 р. між Москвою і Польщею закріпив це становище, провівши кордон по Дніпру. Місто Київ на Правобережжі на два роки мало перейти до Московського царства. У 1668 р. правобережний гетьман П. Дорошенко на незначний час зумів об'єднати Лівобережну і Правобережну Україну в єдину незалежну державу. Розпавшися знову, правобережна Гетьманщина потрапила у васальну залежність від турецького султана і припинила існування 1676 р. Спроба відродити українську державність під виглядом «князівства Сарматського» у 1678-1681 pp., здійснена Ю. Хмельницьким, та намір створення І. Мазепою правління «Дубосарських гетьманів» із столицею в Дубосарах на Лівобережжі Дніпра були нетривалими та успіху не мали.

Проблема побудови держави постала уже на першому етапі війни. Б. Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але намірам Б. Хмельницького створити соборну Українську державу в межах її етнічних територій збутись не судилося: перші невдачі під Зборовом 15-16 серпня 1649 р. змусили Б. Хмельницького укласти договір про мир, визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав «Декларацію ласки Й.К.В. Війська Запорозького», якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, козацтво під проводом Б.Хмельницького почало створювати свою адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні одиниці – полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу. В реєстрі Війська Запорозького (1649 р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалося 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Найменшою адміністративною одиницею був курінь на базі міста, села або декількох сіл.

Найвищим органом автономії за звичаєм вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо (в разі обставин, що заважали гетьманові керувати військом, призначався наказний гетьман, який виконував тимчасові функції головнокомандувача на час воєнного походу), видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Гетьман обирався на довічний термін. Влада гетьмана не поширювалася на Слобідську Україну та, як зазначалося, на Запорозьку Січ.

У період гетьманування Б. Хмельницького в Україні було акредитовано послів із Туреччини, Швеції, Польщі, Молдови. У згаданих країнах українці також мали власні дипломатичні представництва.

Боротьба республіканської та монархічної форм правління стала визначальною рисою внутрішньополітичного життя Гетьманщини другої половини XVII ст. За часів гетьманування І. Виговського та П. Дорошенка превалювали ознаки, притаманні республіканській формі правління. Коли влада належала Б. Хмельницькому, І. Самойловичу чи І. Мазепі, монархічні тенденції проявлялися значно виразніше та яскравіше. Свідченням тому є намагання гетьманів, названих останніми, управляти державою без допомоги Генеральної ради, а також спроби передати вищу державну посаду в країні у спадок своїм нащадкам. У протиборстві, зрештою, перемогли республіканські тенденції з виборною посадою глави держави. Щоправда, вибори гетьмана відбувалися в присутності московського представника з подальшим затвердженням обранця царською владою.

Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перетиналися з компетенцією Генеральної ради.

Генеральна рада – колективний військово-демократичний козацький орган Гетьманщини, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські, судові функції. Лише їй належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну старшину, інколи полковників. До складу Генеральної ради входили: козацьке військо, знатне військове товариство, козацька старшина, вище православне духівництво та представники міської адміністрації – війти та бурмістри. Селянство на козацьких зборах не було представлене. Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьманові.

Він відкривав засідання і головував на ньому. Рішення ухвалювалися голосуванням – підкиданням шапок або криком. Окрім виборів гетьмана, до компетенції Генеральної ради належали окремі питання зовнішньої політики. Тут розглядалися питання воєнного характеру, ухвалювалися судові рішення, які для гетьмана були обов'язковими до виконання. Поступово компетенція Ге