Історія розвитку вчення про темперамент

Вчення про темперамент має свою історію. Ще в стародавні часи вчені звернули увагу на відмінності між людьми. Так, усім відомий грецький лікар Гіппократ (бл. 460 - бл. 377 рр. до н.е.) зробив першу спробу з'ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей. Він та його послідовник Гален (давньоримський лікар, бл. 130 - бл. 200 pp. н.е.) дійшли висновку, що ці відмінності зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі людини. Якщо переважає кров (лат. sanguis) - людина поводиться як сангвінік, слиз (гр. phlegma) - флегматик, жовта жовч (гр. choie) - холерик, чорна жовч (гр. melania choie) - меланхолік. Оптимальне співвідношення цих рідин визначає здоров'я, тоді як непропорційне є джерелом різних захворювань.

Ця теорія дістала назву гуморальної (від лат. humor - рідина) теорії темпераменту Гіппократа - Галена і довгий час була провідною. Зазначимо, що створена Гіппократом та Галеном концепція залежності темпераменту від співвідношення "рідин" в організмі дістала часткове підтвердження в сучасних ендокринологічних та психофармакологічних дослідженнях. Наприклад, такі риси темпераменту, як реактивність, емоційна врівноваженість, чутливість, значною мірою зумовлюються індивідуальними особливостями функціонування гормональної системи.

Аристотель, пояснюючи цю теорію, стверджував, що різні темпераменти породжуються якостями крові людини. Так, від якості крові залежить загальна рухова активність людини. Аристотель виділяв такі якості крові, як швидкість згортання, ступінь густини та теплоти. Так, наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка - меланхолікам, тепла- холерикам, рідка - флегматикам.

Про вплив цього вчення на подальший розвиток типології темпераментів можна судити з того, що до середини XVIII століття майже всі дослідники вбачали анатомо-фізіологічні основи темпераменту в будові та функціонуванні кровоносної системи.

Так, відомий дослідник темпераменту німецький психіатр Е. Кречмер вважав, що визначені ним чотири основні риси темпераменту (чуттєвість до подразників, настрій, темп психічної діяльності та психомоторика) зумовлені хімічним складом крові.

Японський психолог Т. Фуракава також стверджував, що провідним методом діагностики темпераменту є визначення хімічного складу крові.

Паралельно з цими поглядами з середини XVIII століття почала розвиватися теорія, основою якої стали якості нервової системи. Так, Альбрехт Галлер, засновник експериментальної фізіології, який ввів такі важливі для психології поняття, як збудливість та чутливість, стверджував, що основним чинником відмінностей темпераментів є сила та збудливість самих кровоносних судин, через які проходить кров. Цю ідею сприйняв його учень Г. Врісберг, котрий пов'язував типи поведінки з особливостями нервової системи. Так, він вважав, що в людей холеро-сангвінічного темпераменту великий мозок, "сильні та товсті нерви", висока збудливість органів чуття. А для флегматиків і меланхоліків характерні невеликий мозок, "тонкі нерви" та невисока збудливість органів чуття.

57) Сангвініку властиві досить висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність. Разом з тим емоційні переживання сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних впливах спричинює недостатню зосередженість, похапливість, а то й поверховість.

Холерику властиві високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкість і поривчастість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися за відсутності належного виховання в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення, повільністю і спокійністю дій, міміки і мовлення, рівними, постійними та глибокими почуттями і настроями. Невдале виховання може сприяти формуванню у флегматика таких негативних рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхоліку властиві низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. При недостатньому вихованні у меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як підвищена аж до хворобливості емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість,
58) Слід пам'ятати, що характер - це не застигле утворення, він формується і трансформується протягом життєвого шляху людини. Характер не можна вважати і фатально визначеним. Хоча він і зумовлений об'єктивними обставинами життєвого шляху людини, самі ці обставини змінюються під впливом учинків людини. Тому після закінчення навчального закладу характер людини продовжує формуватися або змінюватися. У цей час людина сама є творцем свого характеру, оскільки характер формується залежно від світогляду, переконань і звичок моральної поведінки, які виробляє в собі людина, від справ і вчинків, які вона здійснює, від усієї її свідомої діяльності. Цей процес у психологічній літературі розглядається як процес самовиховання.

Самовиховання характеру передбачає, що людина здатна звільнитися від надмірної самооцінки, критично подивитися на себе, побачити свої недоліки. Це дозволить їй визначити мету роботи над собою, над тими рисами характеру, яких вона хотіла б позбавитися, або, навпаки, які вона хотіла б виробити в собі. Добре, якщо в цей період з'являється гідний наслідування наставник. Приклад для наслідування не обов'язково повинен бути реальним. Це може бути літературний герой або кіногерой, який виявляє такі риси характеру, як принциповість, твердість характеру тощо. Крім того, особливе значення у формуванні характеру належить суспільній діяльності людини, активна участь у якій розвиває почуття відповідальності перед колективом, сприяє розвитку організованості, витримки, почуття обов'язку тощо.

Найефективнішим засобом формування характеру є праця. Сильний характер мають ті люди, які ставлять перед собою певні цілі, наполегливо досягають їх втілення в життя, долають усі перешкоди на шляху досягнення мети. Тому можна стверджувати, що характер людини формується в діяльності.
Зв’язок між темпераментом і характером визначається іх спіль-ною фізіологічною основою – типом нервової системи. Від власти-вості темпераменту залежать динамічні (швидкість, сила, інтенсив-ність) особливості рис характеру. Так, флегматик важко вступає в знайомство, а сангвінік – легко. Властивості темпераменту можуть сприяти або протидіяти розвитку певних рис характеру (холерику легше стати хоробрим ніж меланхоліку). Тип темпераменту – одна із найважливіших умов походження індивідиально-своєрідних рис ха-рактеру.
Від чого залежить характер: від вроджених рис чи виховання? Характер більш залежить від виховання, а темперамент – вроджений. У близнюків з однаковим генотипом темперамент однаковий, а характер різний. Тому при однаковій спадковості формуються різні риси характеру.
Темперамент і мотивація. Мотивація - це спонукання, що викликають активність організму і визначають її спрямованість. У мотиваційній сфері поводження індивіда пояснюється сукупністю внутрішніх і зовнішніх причин психологічного характеру. Про те, яким чином мотиваційна сфера особистості проявляється в навчальній діяльності, можна судити з такого прикладу: «Часто ми переконуємося в тому, що оцінка темпераменту в одній конкретній ситуації не відповідає оцінці того ж властивості в інших умовах. Наприклад, працездатність учня, діагностована з поведінки на уроках математики, може сильно відрізнятися від оцінки того ж властивості на уроках історії. Так, у першому випадку учень виявляє велику діловитість, швидко, майже без відпочинку вирішує завдання, повністю зосереджується на своїх діях і може так працювати протягом тривалого часу, без перерви. Аналізуючи всі ці прояви, слід визнати, що ми маємо справу з витривалим, нізкореактівним індивідом. Однак зовсім іншої є оцінка поведінки того ж учня на уроках історії. Він не може зосередитися на предметі, постійно виглядає втомленим, працює повільно, щохвилини відволікається, внаслідок чого, природно, не досягає таких результатів, як з математики».

Різновидом мотивації діяльності є мотивація досягнень. Вона пов'язана з потребою індивіда домагатися успіхів або уникати невдач.

Теорія мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності розроблена Д. Макклеланд і Д. Аткінсоном. Відповідно до цієї теорії, люди, мотивовані на успіх, ставлять перед собою цілі, досягнення яких однозначно розцінюється ними як успіх. Вони прагнуть будь-що-будь домогтися успіху у своїй діяльності, вони сміливі і рішучі, розраховують одержати схвалення за дії, спрямовані на досягнення поставлених цілей. Для них характерна мобілізація всіх своїх ресурсів і зосередженість уваги на досягненні поставлених цілей. Зовсім інакше поводяться люди, мотивовані на уникнення невдачі. Для них явно виражена мета у діяльності полягає не в тому, щоб домогтися успіху, а в тому, щоб уникнути невдачі. Людина, мотивований на уникнення невдачі, проявляє непевність у собі, не вірить у можливість добитися успіху, боїться критики, не відчуває задоволення від діяльності, в якій можливі тимчасові невдачі.

Зі сказаного випливає, що індивіди, орієнтовані на досягнення успіху, здатні правильно оцінювати свої можливості, успіхи і невдачі, адекватно оцінюючи себе. У них виявляється реалістичний рівень домагань. Навпаки, люди, орієнтовані на уникнення невдачі, неадекватно оцінюють себе, що, в свою чергу, веде до нереалістичних домаганням (завищеними або заниженими). У поведінці це проявляється у відборі лише важких або занадто легких цілей, у підвищеній тривожності, невпевненості в силах, в тенденції уникати змагання, суперництва, вони некритичні в оцінці досягнутого.

Загалом, темперамент, характер, здібності та мотивація особистості відносяться до тих же індивідуально-психологічних особливостей, за якими люди істотно відрізняються один від одного. У сукупності ці індивідуально-психологічні особливості складають предмет психології індивідуальних відмінностей.
59) Структура характеру та симптомокомплекси його властивостей
Характер людини не представляє собою чисто випадкової сукупності різних властивостей. Окремі властивості характеру залежать один від одного, пов'язані одне з одним, утворюють цілісну організацію. Така цілісна організація називається структурою характеру. Тому, знаючи одне або декілька властивостей характеру людини, ми можемо передбачити інші невідомі нам риси його характеру. Так, знаючи, що людина зарозумілий і пихатий, ми можемо припустити, що він недоброжелателен до людей; якщо він скромний, то він - поступливий.
Системи взаємно пов'язаних психічних властивостей називаються сімптомокоплексамі або факторами. Аналізуючи ці системи, ми можемо з'ясувати, чим визначається структура характеру. Наприклад, може бути виділена система полярно протилежних властивостей характеру, які проявляються в міжособистісних відносинах.
Якщо мати на увазі крайні полярно протилежні властивості, то в одних людей ця система виявляється в поєднанні самовпевненості, самовдоволення, самовпевненості, хвалькуватість, агресивності, мстивості, зазнайство, замкнутості, нечутливості до суспільного схвалення, у зневазі до загальноприйнятих правил поведінки. У інших людей ця система виявляється в поєднанні протилежних властивостей: невпевненість у собі, скромності, поступливості, послужливості, безмовно, схильності у всьому звинувачувати себе. Такі люди відрізняються м'якістю, боязкістю, товариськістю, відвертістю, охоче виконують загальноприйняті правила поведінки. Легко бачити, що такі властивості, як зазнайство, замкнутість, нечутливість до суспільного схвалення і загальноприйнятих правил поведінки, висловлюють зневажливе ставлення до людей. Точно так само протилежна ним група властивостей - товариськість, відвертість, підпорядкування загальноприйнятим правилам поведінки - висловлює протилежне ставлення до людей. Звідси ясно, що взаємно пов'язані один з одним такі властивості характеру, які обумовлені одним і тим же відношенням особистості до певної стороні дійсності.
60) Акцентуації характеру

Характер може виявлятися більшою або меншою мірою. Це саме стосується також й рис характеру, кожна з яких має різний кількісний ступінь вияву. Надмірний вияв окремих рис характеру та їх поєднань, крайні варіанти норми в психології називають акцептуаціями характеру.

У людей, акцентуації яких відхиляються від середньої норми, іноді можуть виникати деякі проблеми і труднощі, а при певних обставинах - однотипні конфлікти і нервові зриви. Для запобігання неправильних вчинків, перевантажень та ускладнень на роботі, у навчанні і в побуті кожній людині належить знати слабкі місця свого характеру.

Німецький вчений К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій характеру. Його класифікація базується на оцінці стилю спілкування людини з оточуючими. Типи акцентуацій характеру поділяються К. Леонгардом на дві групи за принципом акцентуації рис або характеру, або темпераменту. До акцентуації рис характеру К. Леонгард відносить демонстративний, педантичний, застряглий та збудливий типи.

Демонстративний тип. Для осіб цього типу акцентуації є характерними схильність до «витіснення» зі свідомості тих оцінок, які є неприємними для образу «Я»; прагнення за будь-яку ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».

Педантичний тип. Цьому типу акцентуації притаманні інертність психічних процесів, схильність «загрузати» в дрібницях, наявність проблеми складності прийняття рішення. В спілкуванні люди цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.

Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації -значна стійкість афекту, «злопам'ятність», прагнення і в головному і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.

Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної розрядки нервової системи.

До акцентуацій рис темпераменту відносяться гіпертимний, дистимічний, тривожний, циклоїдний, екзальтований, екстравертований та інтравертований типи.

Гіпертимний тип. Людям цього типу притаманні високий рівень оптимізму, а також жадоба діяльності при можливій схильності до поверхових висновків.

Дистимічний тип. Для цього типу акцентуації є характерною песимістична спрямованість особистості, фіксація на похмурих сторонах життя.

Тривожний тип. Головна риса - високий рівень тривожності, сильно розвинений «комплекс неповноцінності» - як підтвердження заниженої самооцінки.

Циклотимічний тип. Провідна ознака - схильність до невмотивованих різких змін настрою протягом короткого часового інтервалу: від підвищено-оптимістичного до знижено-песимістичного і навпаки.

Екзальтований тип. Для носіїв цього типу акцентуації є характерним великий діапазон емоційних станів, вони захоплюються чимось радісним і так само легко впадають у відчай.

Емотивний тип. Це чутливі та вразливі люди, що відзначаються глибиною переживань у галузі тонких емоцій.

Екстравертований тип. Люди цього типу відкриті до всякої інформації, готові вислухати і надати допомогу кожному, хто до них звертається, здатні до конформізму. Їм притаманні високий рівень товариськості, балакучості, поступливість, ретельність.

Інтровертований тип. Для таких осіб є характерними низька контактність, замкненість, відірваність від реальності, схильність до філософствування. Вони орієнтовані на свій внутрішній світ, на свою оцінку предмета або події, а не на предмет як такий.

Зазначені типи акцентуацій проявляються не завжди. Оскільки структура характеру є динамічною і змінюється протягом життя людини, акцентуації характеру можуть бути зменшені в процесі виховання, самовиховання або психокорекції. Людині слід знати свої характерологічні особливості й удосконалювати їх у разі необхідності.

61) Психологія часто оперує поняттям риси характеру - глибокі спонукання, що визначають дії та вчинки людини. В однакових умовах, за однакових мотивів, прагнучи єдиних цілей, люди діють по-різному. Саме в цьому проявляється характер. Іноді людина діє недоцільно: умови змінюються, а вона діє, як звикла. Нерішуча людина може ретельно розмірковувати при прийнятті рішень навіть тоді, коли це не обов'язково. Іноді риси характеру створюють життєві труднощі, якщо вони не відповідають умовам, і полегшують життя, якщо узгоджуються з ними. Найкраще характер виявляється у важливих, складних обставинах.

В одних вчинках найпомітніше проявляється характер особистості, в інших - уся особистість (світорозуміння, спрямованість, характер, здібності), наприклад при виборі спеціальності, місця праці, дружини (чоловіка), сенсу життя. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона діятиме в конкретних обставинах, спрямувати її поведінку.

Характер не описує всієї особистості, адже основними в ній є не закріплені стереотипи реагування на ситуації, а активні прагнення до певних цінностей.