Розділ VII. Культура України в період становлення радянської влади

Перша світова, а потім громадянська війни дорого коштували Україні. Промисловість було вщент зруйновано, виробництво товарного продукту скоротилося майже в дев'ять разів. Збір зерна не перевищував 25 % довоєнного валового збору. Вартість карбованця знизилася в 13 разів. Людські втрати сягали 3—5 млн чол.

Одразу після революції селяни одержали землю, але згодом з ними почала вестися справжня війна. Головний удар було націлено проти селянських повстанських рухів. Незважаючи на те, що у боротьбі проти поміщиків інтереси селянства збігалися з інтересами нової влади, після розгрому всіх військових угруповань багнети Червоної Армії вперлися в селянські груди. Це, власне, і був початок конфліктів, репресій, масових депортацій, штучного голоду, коли під вивіскою політики "ліквідації куркуля як класу", суцільної колективізації йшло знищення селянина, який становить хребет нації.

Політику нівелювання більшовики вели і щодо інтелігенції. Гасло "пролетаризація інтелігенції" означало стирання різниці між фізичною і розумовою працею, що було максимально прийнятним для "відданих" малоосвічених пролетарів. Процес пролетаризації інтелігенції розпочався в перші роки радянської влади. Дієвим кроком до цього було скасування в 1919 p. усіх дипломів, наукових ступенів, звань, одержаних у царській Росії.

Визначальним принципом "культурної" політики більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх набутків культури на території Росії — національних, класових, релігійних — і створення єдиної пролетарської культури, яку ^згодом назвали соціалістичною. Таким чином, "нова культура", за висловом М. Горького, мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом. По-друге, ідеологічним підґрунтям нової культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці та колективізм в етиці. По-третє, верховенство науки над релігійними догмами. По-четверте, партійне керівництво всіма культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слухняного людського масиву.

УКРАЇНІЗАЦІЯ

Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 p. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість у Російській комуністичній партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко заохочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої "інтернаціональній пролетарській справі". Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 p. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих російських шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію". Серед них партійні керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 p. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура революційна, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура — сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перспективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Кагановича, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери користування українською мовою в державних і партійних установах. Для чиновників 3 серпня 1923 p. було організовано курси української мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав посаду. З 1925 p. введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 p. — у партійному. Це швидко дало результати. Якщо в 1922 p. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 p. цей показник досяг 70 %. Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрямком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки. Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період українізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.

Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов'язком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнулася боротьба проти всього народу.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ

У 20-ті роки в Україні було створено першу в практиці національно-державного будівництва правову базу для вирішення проблем соціально-економічного та культурного розвитку національних меншин. Одним із перших актів став декрет України "Про заходи забезпечення рівності мов і про сприяння розвитку української мови" від 1 серпня 1923 p., який підтверджував рівність мов усіх національностей, що населяли Україну.

Першочергова увага зверталася на розширення мережі національних шкіл, організацію навчання дітей рідною мовою. Уже в 1929/30 навчальному році в республіці діяло 1539 шкіл з російською мовою навчання, 786 — єврейською, 628 — німецькою, 381 — польською, 121 — молдавською, 73 — болгарською, 16 — грецькою, 15 — чеською, 10 — узбецькою, 8 — татарською, 2 — ассірійською. Підготовку вчителів та інших спеціалістів здійснювали кілька національних інститутів і 9 національних секторів (факультетів) інститутів народної освіти, а також 8 педагогічних, 19 індустріальних, 18 сільськогосподарських технікумів та 14 національних відділень інших технікумів. Культурно-освітню роботу провадили понад 600 національних бібліотек, майже 100 клубів, понад 350 сільських будинків культури та 300 хат-читалень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри. Мовами національних меншин у республіці виходило близько 500 газет і понад 100 журналів. На випуску літератури спеціалізувалось окреме державне видавництво — Держнацменвидав. У системі Академії наук діяли Інститут єврейської культури та Інститут польської культури.

ОСВІТА

Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети, вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.

Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лютому 1920 p. ВЦВК видав декрет "Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською", в якому зазначалося, що жодна перевага великоруської мови неприпустима. Народний комісаріат почав підготовку працівників освіти з обов'язковим вивченням української мови й українознавства.

У 1919—1920 pp. учителі для роботи в школі обиралися. У постанові Наркомосвіти від 10 травня 1919 p. "Про вибори шкільних працівників" вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен користуватися довір'ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен перед народом у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів було створено короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні школи, учительські та педагогічні інститути. У 1919 p. педкурси працювали в 45 містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і педшкіл розширилася. Водночас уряд України вживав практичних заходів з метою полегшення тяжкого матеріального становища вчителів, що склалося в роки громадянської війни. У червні 1920 p. Раднарком України підвищив їм зарплату, зобов'язав місцеві органи влади надавати матеріальну допомогу із громадських фондів.

Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими захворюваннями. В Україні в 1922 p. налічувалося близько 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі будинки. Так, якщо в 1921 p. налічувалось 806 дитячих будинків, то в 1923 p. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У дитячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-сиріт.

Із поліпшенням економічного становища республіки збільшувались асигнування на освіту. За 1923—1926 pp. вони збільшилися майже в 7 разів, що давало можливість розширювати навчально-матеріальну базу й збільшувати кількість шкіл та учнів. Якщо на 1 січня 1923 p. в Україні було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тисяч школярів, то в 1926 p. — 17632 школи і 2105,7 тисяч учнів. Але на кінець відбудовного періоду ще понад 40 % дітей шкільного віку залишалося поза школою, особливо в сільській місцевості, хоча кількість шкіл тут збільшувалася швидше, ніж у містах.

Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями. їх готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх склад. Якщо в 1922—1923 pp. у школах України було 46 тис. вчителів, то в 1925-1926 pp. — 52 тис.

У другій половині 20-х років було запроваджено всеобуч. У початковій школі в 1927 p. ним охоплювалось до 65 % дітей шкільного віку, а в 1929 p. — 71 % Особливо повільно запроваджувалось загальне навчання на селі.

Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семирічна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-заводські семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді (ШКМ). У центрі уваги органів народної освіти постали питання трудового виховання і політехнічного навчання.

У жовтні 1930 p. Наркомосвіти України скликав Перший Всеукраїнський з'їзд з питань політехнічного навчання. З'їзд прийняв правильні рішення, але на практиці вони не виконувались. Навчальні програми, плани, підручники були недосконалими і часто змінювалися. Це негативно позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до середньої і вищої спеціальної школи, на вихованні кваліфікованих кадрів.

По-іншому складалася система освіти в західних регіонах України. З перших років встановлення польської влади в Галичині головними завданнями шкільної адміністрації стали обмеження мережі українських шкіл і їх полонізація. Польська шкільна адміністрація провадила політику повної централізації, заміни українських учителів на польських, обов язкового введення польської мови. У середині 20-х років українські школи перетворено на двомовні. Кількість українських шкіл поступово зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом українські було ліквідовано повністю.