Словацька Республіка» у Другій світовій війні

На початку весни 1939 р. друга Чехословацька Республіка переживала гостру внутрішньополітичну кризу, під час якої відносини між Прагою та Братиславою погіршилися настільки, що керівництво ЧСР оголосило в Словаччині надзвичайний стан. Лідер СНП Й. Тісо, який перебував з візитом у Німеччині на переговорах з А. Гітлером, був поставлений перед вибором: або окупація Словаччини угорськими військами, або створення самостійної держави. Й. Тісо обрав другий варіант. Після проголошення 14 березня словацьким сеймом державної незалежності словацький уряд очолив Й. Тісо. Згідно з конституцією 1939 р. країна дістала назву Словацька Республіка. Були створені власні збройні сили, поліція, жандармерія, держапарат.

Формально Словацька Республіка мала всі ознаки самостійної та суверенної держави. Так, згідно з «Охоронним договором», укладеним 23 березня 1939 р. між Німеччиною і Словаччиною на 25 років, суверенітет останньої обмежувався лише у двох сферах: військовій та зовнішньополітичній. Саме в цьому словацький уряд повинен був узгоджувати власні дії із своїми німецькими патронами, які тримали в Словаччині свої військові підрозділи. У Берліні прагнули зробити Словаччину «візитною карткою» Німеччини та взірцем «нового порядку» в Європі. У жовтні 1939 р. президентом Словаччини став католицький священнослужитель Й. Тісо.

Факт проголошення незалежності Словаччини був сприйнятий у суспільстві неоднозначно. Частина словаків зайняла вичікувальну позицію, щоб зорієнтуватися в становищі. Так, підприємці, яким у ЧСР відводилися «другорядні ролі», зміцнювали свій статус у економіці країни, але їм не подобалася активізація німецького бізнесу. Селянство трималося лояльно, натхнене обіцянками земельної реформи. Словаччина створила власну армію і відтепер її офіцери дістали можливість просування по службі. Нові кар'єрні перспективи відкрилися й перед чиновництвом та інтелігенцією, які посіли місця, звільнені чехами та євреями. Однак інтелігенція, вихована в слов'янофільських традиціях, з недовірою ставилася до політики нової влади.

Участь Словаччини разом з гітлерівською Німеччиною в агресії проти Польщі (вересень 1939) викликала невдоволення в суспільстві. Певному підвищенню довіри до режиму сприяло визнання СРСР Словаччини де-юре.

Політична нестабільність у Словаччині спонукала Німеччину втручатися в її внутрішні справи: у протистоянні оточення Й. Тісо та угруповання В. Туки - А. Махи гітлерівці підтримали останнє. Уряд В. Туки сповістив про вступ країни в «еру словацького націонал-соціалізму». Але «помірковане» крило ГСНП (Глінківська словацька народна партія) на чолі з Й. Тісо, яке визначало ідеологічні засади своєї політики як «словацький націоналізм у сукупності з християнським соціалізмом», утримувало провідні позиції у владних структурах.

Основною опозиційною силою режиму була п'ятитисячна Комуністична партія (КПС), яка наприкінці 1939 р. завершила формування своєї підпільної мережі. Головна мета КПС віддзеркалювалася в гаслі «За вільну Словаччину у визволеній Чехо-Словаччині в новій Європі!». Однак від нього невдовзі довелося відмовитися, оскільки переважна більшість комуністів не підтримувала відновлення ЧСР. У цих умовах КПС стала закликати боротися за «самостійну державу» й «народний уряд» під гаслом «За радянську Словаччину!».

Уряд Словаччини 23 червня 1941 р. оголосив війну СРСР, що викликало обурення населення. Режим розгорнув антикомуністичну пропаганду, яка супроводжувалася репресіями, в ході яких був знищений склад керівництва КПС. Але, незважаючи на всі спроби повністю знищити нелегальну мережу компартії (у квітні та серпні 1942 р. були розгромлені відповідно «другий» та «третій» склад підпільного керівництва КПС), вона продовжувала діяти. Репресій зазнали й угруповання «чехословацької орієнтації». Придушення опозиційних сил, відносне соціальне благополуччя, успіхи гітлерівців на Східному фронті спричинили послаблення антиурядового руху.

Створене восени 1942 р. нове підпільне керівництво КПС продовжувало виступати за створення антифашистського фронту. На початку 1943 р. компартія приступила до створення підрозділів Червоної гвардії.

Розгром німецьких військ під Сталінградом та падіння фашистського режиму в Італії сприяли пожвавленню антивоєнних настроїв словаків. Так, підпільна група, очолювана Я. Урсині, яка займалася головним чином збиранням розвідувальних даних, надавала також допомогу репресованим і членам їхніх родин. Це угруповання у меморандумі (лютий 1943) обстоювало ідею відновлення домюнхенської ЧСР. Під документом, який був направлений до емігрантського уряду в Лондоні, стояли також підписи лідерів Аграрної та Соціал-демократичної партій. Схвальне ставлення Е. Бенеша до меморандуму дало привід режиму Й. Тісо розгорнути в Словаччині античеську кампанію.

На роль керівника боротьби проти режиму Й. Тісо претендувало також і угруповання на чолі з В. Шробаром, яке виступало за встановлення рівноправ'я у чесько-словацьких стосунках. Певне полівіння, яке відбулося у підпільних групах «Демець», привело до припинення їхніх контактів з «флористами» і з «шробаристами» та налагодження контактів з комуністами. Однак концепція «чехословацького народу», якою керувалися ці підпільні організації, орієнтуючись на співробітництво з емігрантським урядом, та пошуки шляхів відновлення домюнхенської ЧСР на переломному етапі війни стали наштовхуватися на «словацьке національне питання».

Ускладнення, які виникали у відносинах між чеським і словацьким рухами Опору, визначалися, з одного боку, тим, що Словацька Республіка виступала як союзник Німеччини і в разі капітуляції останньої відразу опинялася в таборі переможених країн, а з іншого - наявністю серед підпільників значної кількості прихильників незалежності Словаччини. Улітку 1943 р. було налагоджено діяльність п'ятого підпільного керівництва КПС, яке очолювали К. Шмідке, Г. Гусак та Л. Новомеський. Невдовзі між ними та закордонним бюро КПЧ в Москві був встановлений тісний зв'язок.