Психолого-педагогічні прийоми виховання

Прийоми виховання - складова частина методу, що забезпечує за­стосування його в певних умовах. Тому деякі дослідники розглядають методи виховання як певну сукупність прийомів виховної взаємодії з ви­хованцями. Методи та прийоми можуть у конкретних ситуаціях перехо­дити один в одного.

Дослідники В.Г. Рогожкін (1971), М.І. Болдирєв (1981), І.С. Мар'єнко (1971) виділяють такі групи методів виховання: методи формування сві­домості, методи формування досвіду поведінки, методи стимулювання і корекції поведінки школярів (В.І. Лозова, Г.В. Троцко, 1997).

Методи формування свідомості особистості. Головна мета цих методів - вплив на свідомість, почуття, волю вихованців для пояснення і доведен­ня правильності чи необхідності певної поведінки, норм і правил спілку­вання, ставлення до оточуючого світу та ін. До цієї групи належать мето­ди: інформативність, навіювання, переконування, приклад, наслідування.

Основними засобами реалізації методів формування свідомості ін­дивіда є: лекції, розповіді, бесіди, диспути, конференції, збори, в основі яких є слово.

Бесіда передбачає цілеспрямовану організацію обміну думками. Те­матика, зміст бесід визначається виховними завданнями, які стосуються окремого індивіда чи певної групи школярів. За змістом бесіди охоплю­ють різні питання моралі, етики, естетики фізичного виховання, політич­них подій та ін.

За формою проведення визначають бесіди фронтальні - з групою школярів і індивідуальні. Індивідуальна бесіда може бути відстроченою, щоб стимулювати дитину до осмислення своїх вчинків. Розрізняють та­кож заплановані та епізодичні бесіди.

Методика проведення бесіди залежить від поставленої мети, завдань, змісту, форм бесід. Це може бути обмін думками з приводу певного ви­слову, прочитаної статті, вчинків школярів, подій у житті держави, шко­ли, класу, окремих учнів.

Розповідь проводиться, щоб викликати почуття співпереживання з героями розповіді, радості від усвідомлення хороших вчинків, розкрити зміст моральних норм і правил поведінки, уявити ідеальний образ тощо.

Лекції проводяться зі старшокласниками з метою розкриття різних питань, пов'язаних з формуванням особистості школяра.

Метод прикладу - це метод впливу на свідомість, почуття, поведінку особистості через наслідування, оскільки діти навчаються раніше наслі­дувати, ніж пізнавати. Виховний вплив прикладу - це своєрідна наочність у виховній роботі. Шляхом наслідування у дітей формується моральна мета особистої поведінки, тобто це складний процес, в якому можна про­слідкувати конкретні дії, вчинки іншої особи в певних життєвих ситуаці­ях, що викликають бажання вести себе так само, хоча це ще не означає, що бажання буде реалізоване, відбувається формування виконавчих, во­льових і закріплення наслідувальних самостійних дій.

Вікова і педагогічно психологія

XI. Психологія виховання

 

Методи і прийоми формування досвіду громадянської поведінки

Головним завданням у процесі формування особистості є досягнення єдності свідомості і поведінки. Справді вихованою можна назвати лю­дину лише тоді, коли вона не тільки засвоїла певні вимоги, але коли в неї виникла потреба діяти відповідно до цих вимог і вона не може по­водитися інакше. Знання, що не підштовхують учня до позитивних дій, стають ширмою, за якою ховається лицемірство. Тому процес виховання повинен передбачати привчання людини до позитивної поведінки і виро­бляти звичку до неї. Під звичками розуміємо стійкі навички організації особистістю своєї діяльності, спілкування, які закріплюються в поведін­ці і стають рисою характеру людини. Це завдання можна розв'язати в процесі конкретної діяльності, що в певних умовах сприяє виробленню вмінь, звичок, рис характеру, засобів поведінки. Цьому сприяють такі ме­тоди, як: привчання, вправи, доручення, виховні ситуації (П.Р. Ігнатенко, В.Л. Поплужний 1997).

Привчання - організація планомірного і регулярного виконання ді­тьми визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведінки (не роз­мовляти на уроці, дотримуватися режиму тощо).

Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдо­сконалення засобів дій як стійкої основи суспільної поведінки, тобто це планомірно організоване виконання вихованцями різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку певних навичок поведінки, рис ха­рактеру. Звички формуються на основі знань про норми поведінки, ви­роблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами, цілеспрямо­ваними і багаторазовими діями.

Основні прийоми використання вправ у школі: постановка виховного завдання і пробудження в учнів потреби в тій чи іншій діяльності: роз'яс­нення способів діяльності і набуття дітьми відповідних знань; практич­ний показ дій; організація початкового відтворення учнями показаних дій (зразків поведінки); подальші тренування у вдосконаленні і закріпленні способів діяльності.

Вправи в різноманітній діяльності використовуються з метою виро­блення в учнів навичок до праці, подолання труднощів, виховання напо­легливості, сили волі, самостійності. У діяльності діти привчаються до культури спілкування.

Режимні вправи стимулюють дітей до дотримання встановленого в школі та в сім'ї режиму, що примушує їх повторювати і закріплювати по­зитивні дії, тренуватися у виконанні правил поведінки, керувати своїми бажаннями і діями, привчає до розумного використання робочого і віль­ного часу.

Спеціальні вправи тренувального характеру використовуються для вироблення і закріплення навичок і вмінь культурної поведінки, дотри­мання елементарних правил, пов'язаних із зовнішньою культурою. Реа­лізується метод вправ і через доручення, тобто шляхом визначення ви­значених завдань вчителя, батьків, колективу, що сприяє накопиченню досвіду позитивної поведінки, вихованню гуманних якостей особистості, відповідальності, старанності.

Виховні ситуації- створення таких зовнішніх обставин, які дозволяють опосередковано впливати на свідомість, почуття, вчинки людини. Педаго­гічний ефект забезпечується не прямим зверненням до учнів, а цілеспря­мовано організованими обставинами, які і створюють ситуацію. Прийоми непрямого впливу на особистість школяра (створення виховних ситуацій) прямо відповідають вимогам життя. В основному виховна ситуація не ви­кликає у школяра почуття образи, приниження власної гідності. Вона роз­рахована на участь і підтримку батьків, ровесників, вчителів та ін., доречна при вирішенні гострих питань спілкування ровесників, при встановленні позитивних стосунків між батьками і дітьми. У той час виховну ситуацію не можна вважати універсальним методом, її використовують залежно від ці­льової установки особистих якостей дитини, авторитетності вчителя тощо.

Організація такої ситуації потребує особливо глибокого і різнобічного знання психологічних особливостей вихованців, домінуючих мотивів їх діяльності, інтересів, потягів, рівня домагання (В.С. Каспіна, 1979).

Таким чином, методи організації діяльності і формування досвіду мо­ральної поведінки вирішують завдання формування взаємин між людь­ми, навичок, умінь, звичок, що призведе до виховання рис характеру. Учень іде від усвідомлення необхідності знань, умінь через тренування до навичок і через тренувальні вправи - до звичок поведінки.