Еле­менти культури як соціальної системи

Головна увага в соціології приділяється насамперед дослідженню проблем функціонування і розвитку культури в суспільстві як складної соціальної системи, яка спрямовує, координує та регулює соціальну діяльність людей. Фактично системоутворюючі еле­менти культури є одночасно і проявами її численних форм та видів, які суттєво впливають на розвиток сучасного суспільства. До основних еле­ментів культури як соціальної системи належать такі:

1. Цінності— це визнані всім суспільством або більшістю його чле­нів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей).

2. Норми — це правила і стандарти поведінки, яких має дотримувати­ся людина, якщо вона розподіляє систему цінностей культури. Норми під­тримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.

3. Звичаї — це усталені схеми (патерни) поведінки, обов'язково на рівні культури загалом. їх можна охарактеризувати як культурні звички.

4. Етикет — це сукупність правил поведінки по відношенню до ін­ших людей, шо охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були ви­роблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філо­софське чи якесь інше обгрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.

5. Традиції — це сукупність елементів культурної спадщини, які пере­даються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.

6. Мова — це сукупність знаків і символів, що використовується чле­нами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторин­них моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текс­тах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває і підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соці­альний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.

7. Обряди — це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як пра­вило, колективний характер.

8. Ритуали — це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для нього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжна­родних угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення у сту­денти, отримання паспорта тощо).

9. Церемонії — це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, шо відзначаються (коронування — це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).

10. Уподобання — це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільстві і мають моральну оцінку. В багатьох суспіль­ствах вважається аморальним ходити голим по вулицях (хоча це дозволя­ється робити у своїй домівці), ображати літніх людей, бити жінку, крив­дити слабого, знущатися над інвалідами. Взагалі, що саме вважати мора­льним, залежить від рівня культури певного суспільства. Особливою фор­мою уподобань є табу.

11. Табу — це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене у традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпе­ки, пов'язаної з доторканням до трупу або із вживанням отруєної їжі. В сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо.

12. Закони — це різновид уподобань. Вони є нормою поведінки, які оформляються парламентським або урядовим документом, тобто підкрі­плюються політичним авторитетом держави і вимагають обов'язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичайне та формальне право. Звичайне право — це сукупність неписаних правил поведінки в доіндус-тріальних суспільствах, шо санкціоновані державою. Із звичайного пра­ва поступово виникли формальні юридичні закони, шо закріплюються конституцією — основним політичним законом країни. Порушення зако­нів несе за собою кримінальні покарання, найсуворішим із яких є смерт­на кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права і гідність, власність, мораль тощо.

Таким чином, на підставі основоположних елементів культури як со­ціальної системи — цінностей, норм, уподобань, законів, традицій, зви­чаїв, обрядів, ритуалів, мови, табу тошо — кожний народ розвиває інші аспекти культури: мистецтво, науку, філософію, ідеологію, літературу, політику, фізичну культуру, дозвілля тощо.

За суб'єктом або носієм культури виділяють культуру суспільства загалом або культуру нації, класу, інших соціальних груп (демографічних, територіальних тошо) чи культуру окремої особистості. Взаємозв'язки між цими блоками культури далеко не завжди складаються гармонійно. Прикладом цього можуть служити сьогоднішні численні конфлікти між представниками національних культур, а також протиріччя між суспіль­ною та індивідуальною культурами.

За функціональною роллю культуру можна поділити на загальну (актуаль­ну), необхідну кожному членові того чи іншого суспільства, і спеціальну (професійну), необхідну людям тієї чи іншої професії. При цьому жорстко встановлених та чітко фіксованих меж між загальною і професійною куль­турами немає. Актуальна культура завжди варіативна, однак її модель за­дається програмою загальної середньої освіти (загальноосвітні середні школи). Професійну культуру, у свою чергу, не можна ототожнювати тільки з рівнем кваліфікації. Вона вимагає усвідомлення світоглядних основ тієї або іншої професії, а також містить у собі професійну етику й естетику.

За походженням (або генезою) виділяють такі форми культури, як народну культуру, що виникає певною мірою стихійно і не має конкретного "персоніфікованого" автора (наприклад, фольклор); елітарну культуру, яка створюється інтелігенцією, професіоналами, тобто у якій завжди мо­жна чітко встановити авторство; масову культуру, що має величезну ау­диторію та доступна для всіх верств населення.

Народна культура — це твори мистецтва, у тому числі прикладного, які створюють непрофесійні автори: казки, билини, пісні, міфи, перекази тощо. Основний прояв народної культури — це фольклор, відмітною ри­сою якого є локалізованість, тобто поширеність на певній території, шо не є обов'язковою ознакою для народної культури загалом.

Елітарна культура — це твори мистецтва, сприйняття яких вимагає високого рівня освіти; до неї належать академічна музика, література та образотворче мистецтво. Добутки елітарної культури створюються при­вілейованою частиною суспільства або за її замовленням. Як правило, за допомогою терміна "елітарна культура" позначають те, шо незрозуміло для широкого кола людей і споживається тільки спокушеною частиною суспільства.

Масова культура — це явище, що виникло у XX ст. внаслідок розвит­ку засобів масової інформації, які мають величезну аудиторію. У резуль­таті культурні тексти (у широкому сенсі — необов'язково мовні) стали доступними одночасно для дуже великого ката людей. Масова культура доступна для всіх верств, прошарків і соціальних груп. Вона може бути як національною, так і загальною. Термін "масова культура" часто-густо пов'язується з індустрією культури і вживається у зневажливому змісті.

Виокремлюють також такі види культури, як домінуюча культура, субкультура та контркультура. Домінуюча культура — це культура, яку поді­ляють більшість членів того чи іншого суспільства і яка є антонімом контркультури. Субкультура — це культура, яка сформована у тій чи іншій соціальній групі, у тому чи іншому співтоваристві. Уживання цього тер­міна припускає наявність культури, що охоплює достатньо широке коло людей. Наприклад, субкультурою можна вважати культуру будь-якої на­ціональності стосовно загальнолюдської культури, а також культуру мо­лодіжних угруповань стосовно національної культури і т. ін. Контркуль­тура — це сукупність культурних норм, цінностей, способів комунікації і т. ін., що вироблена членами певної соціальної групи (класу) на проти­вагу загальноприйнятим нормам і цінностям. Обов'язковою ознакою контркультури завжди є її опозиційність в суспільстві.

Розрізняють в соціології також культуру духовну і культуру матеріальну.

Матеріальна культура — це предмети ремесел, виробництва, техні­ка, технології, споруди, знаряддя праці тошо, тобто артефакти (усе те, шо зроблено руками людини). Принципово важливо, шо артефакти не тільки є предметами, створеними людиною, а отже, протистааіяються природним об'єктам. Вони також несуть на собі певне змістовне наванта­ження, можуть мати символічне значення, а також представляють певну цінність для членів суспільства. Інакше кажучи, вони концентрують на­вколо себе значення, зрозумілі всім носіям культури.

Духовна культура (тобто нематеріальна культура) містить у собі все те, шо не має безпосереднього матеріального субстрату, але виражається лише опосередковано у продуктах матеріальної культури: мова, ідеоло­гія, знання, цінності, звичаї тошо. Елементи, шо входять до складу нема­теріальної культури, не можна поторкати руками, але вони існують у на­шій свідомості і постійно підтримуються у процесі соціальної взаємодії людей в суспільстві.