Тема 2. Історія становлення та розвитку соціології

2.1 Особливості протосоціологічного знання, його основні форми Соціологія як окрема наукова галузь вини­кає в середині минулого сторіччя — тоді, коли О.Конт, спираючись на ідеї Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або офіційна, соціоло­гія як самостійна наука.

О.Конта не було жодних теоретичних уяв­лень про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям на­уковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, учень тощо. Однак вони становлять невід'ємну час­тину людського суспільного життя, людської культури, історії соці­ологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були осно­вними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це най­давніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уяв­лень.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні нор­ми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали ре­альне життя людини.

Міф та епос — це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.

2.2. Головні соціально-пізнавальні здобутки Демокрита, виокремлення ним 2-х видів пізнання Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт (460 – 370 р. до н. е.) розрізняє два роди пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвому пізнанню, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнаваль­ним «органом» стає дослідження.

Головною заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і природного розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявляв собі людину як політич­ну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що пристойність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тяжко бути під владою гіршого.

2.3. Демокрит та Геракліт про роль потреби вжитті людини Кожна людина має набиратися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки породжується сумлінним навчанням.

Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — буду-вати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме за­вдяки прагненню задовольнити свої потреби.

Демокріт писав про значення поділу праці для розвитку суспіль­ства і знання, про виробничу діяльність та про багато інших речей. Його твори не збереглися, до нас дійшли тільки фрагменти, цитова­ні різними авторами. Проте і в цих фрагментах траплялося багато надзвичайно цікавих думок стародавнього мудреця стосовно сутно­сті й механізму пізнання суспільства, окремих соціальних явищ, процесів.

Геракліт (520 — 460 р. до н. е.) поділяв людей на дві групи зале­жно від співвідношення в них здорового глузду та потреб. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Во­ни керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

2.4 Платон про людські пристрасті, егоїм та суспільну структуру Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 р. до н. е.) – представник ідеалізму – висунув завершену систему полі­тичного устрою суспільства, яку обгрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що душі кожної людини прита­манні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідно­шення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина мо­же побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та за­кони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потре­би людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства – людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.

У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику.

Найвищий щабель у суспільстві Платон відводить тій верстві людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину.

Другий щабель платонівської держави мають займати воїни-охоронці. Представниками третього щабля платонівської ієрархії є ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісни­ки та землероби).

2.5. Аристотель про сенс і спосіб життя, організацію дозвілля та ін соціальні проблеми З начно досконалішим є вчення Арістотеля (384-322 р. до н. е.) – геніального учня Платона, найвидатнішого давньогрецько­го ученого, усебічно освіченої людини з видатними інтелектуальними здібностями, вихователя Олександра Македонського.

Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліп­шою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розгляда­ючи їх як невід'ємну складову життя людини. Дозвілля, на думку Арістотеля, – це не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями – філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуван­нями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовноуіу дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива помірко­ваність. Нерозумне користування ним ганьбить людину.

Кількість і якість дозвілля залежать також і від форм державного устрою.

Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

2.6. Аристотель та Сократ про соціальну роль спілкування у житті людини С тародавній філософ – Сократ (470 - 399 р. до н. е.) особливого значення у процесі спілкування надавав мовленню. У цьому переконує власний досвід філософа, що брав участь в обгово­ренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-якою людиною і будь-де. Його спілкування з людьми було ак­тивним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові дійти істини. Майстерність Сократа ве­сти дискусію полягала не в тім, що він знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає.

Красномовності, умінню переконувати, спростовувати вчила ін­дійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н. е.). Метою прийомів йоги було вдосконалення особистості.

Стародавніми китайськими мислителями було висловлено багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, н також про самовплив у процесі самовиховання.

Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

2.7. Соціологічне розуміння суспільства філософами середньовіччя Конфуцій (551 – 479 р. до н. е.) стверджував, що людина за сиосю природою добра, її псують, прищеплюють їй негативні якості ижнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобам внутрішнього самовдосконалення.

Сюнь-Цзі (298 – 238 р. до н. е.) обстоював протилежну думку – пюдина від природи зла, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили пред­ставники середньовічного ренесансного гуманізму Данте і Петрарка (1304–1374). Гуманізм – система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми.

Соціалісти-утопісти – англієць Т.Мор (1478-1535) та італієць Т.Кампанелла (1568–1639) – проповідували ідеї со­ціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.

Голландський філософ-матеріаліст Бенеднкт Спіноза (1632–1677) уважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх до поганих учинків. Це й зумовлюе необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

2.8. Передумови появи та етапи розвитку офіційної соціології В першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити природність і закономірність капіталізму і всього, що з ним пов'язано.

Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку ка­піталізму, в його потребі мати об'єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології має і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний про­грес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Йо­го вивчення безумовно потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях О. Конта, Г. Спенсера цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоці­нювати соціально-класові аспекти появи соціології (як цс робили ві­тчизняні вчені ще донедавна).

У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи. Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних». Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв'язку.

Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років нашого сторіччя. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії.

Третій етап розвитку соціології, що охоплює період кінця 70-х років нашого сторіччя, характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удсконаленням методів дослідження.

Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв'язаний новітньою соціологією, вирішенням проблем сучасності.

2.9. Методологічні основи та спрямованість позитивістської соціології Сен-Сімона та О.Конта Програмні методологічні й світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном, а основні концепції розро блено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогад­ним. Відтак його слід вивести на рівень науки, надавши йому по­зитивного характеру, обгрунтувавши його спостереженнями і за­стосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Ці ідеї пізніше розвивав О. Конт (1798—1857). Го­ловним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціологічної теорії, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях позитивісти ви­користовували спостереження, порівняльний і історичний мето­ди та експеримент.

2.10 Класифікація наук та структурування соціологічного знання О.Контом О. Конт, який запровадив термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а відтак усі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком без­підставними.

Позитивне знання— це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з'ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси.

Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на фак­тах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітичне, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абс­трактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт називав її соціальною фізи­кою.

За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальнудинаміку, що досліджує сутність суспільного прогресу, основні етапи суспіль­ного й культурного розвитку людства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає сус­пільство в стані цілісності та рівноваги його елементів. Соціальна динаміка досліджує суспільство у розвитку та за переходу від одного стану до іншого.

Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія» за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від цивільного до конкретного. Ієрархію Конт подає так: математика – астрономія – фізика – хімія – біо­логія – соціологія.

Соціологія грунтується на законах біології і без них неможлива, має, як стверджував О. Конт у першому томі «Курсу позитивної софії» (1830), певні особливості, котрі зумовлюються взаємодією індивідів і видозмінюють вплив і характер дії цих законів.

Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

2.11. Контівський закон 3-х стадій розвитку людського інтелекту, його місце в системі соціологічного знання Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку кого інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформувати закони його функціонування і розвитку.

Найбільшим своїм відкриттям О. Конт уважав основний закон етапів прогресу людського інтелекту: теологічного (неподільне панування релігійної свідомості до 1300 р.), для якого характерним було сприйняття без доведення; метафізичного (застійний етап - з 1300 до 1800 рр.), з переважанням абстракцій, які сприймалися як реальність; позитивного (починаючи з XIX ст.), який грунтувався на точній оцінці.

2.12. Соціальна значущіст закону поділу та кооперації праці за О.Контом З акон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціальні та професійні групи, зростає різноманітність суспільства, підвищується життєвий рівень людей.

Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до концентрації та експлуатації, до руй­нації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професіональної соліда­рності, об'єднанню соціальних почуттів представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпо­рацій і корпоративної егоїстичної моралі.

Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути у сфері політики держава, а у сфері моралі – релігія.

2.13. Значення праць О.Конта для розвитку соціології О. Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного ме­тоду тощо.

Погляди Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків со­ціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством – у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Ч. Дарвіна.

2.14. Загальна теорія систем Г.Спенсера, її місце у вченні про суспільство Англієць Г. Спенсер (1820 – 1903) – засновник так званої органічної школи. Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів. До складу суспільної системи, за Спенсером, входять продуктивна, розподільча та регулятивна підсистеми. Коли така взаємодія пору­шується, виникають різні негативні явища і врешті-решт організм може загинути.

2.15. Вчення Г.Спенсера про соціальні інститути Соціологічна теорія Г. Спенсера грунтується на трьох складових: принципі органіцизму, ідеї соціальної еволюції та вчення про соці­альні інститути. Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соці­альні інститути. У ньому вчений розрізняє шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер бачив дві складові цього процесу – інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів, що утворюють цілісну соціальну організацію – суспільство.

2.16. Особливості трактування Дюркгеймом предмету соціології, її методики Французький учений Еміль Дюркгейм (1858–1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціо­логії.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма – соціологізм, який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її авто­номності, специфічності та підпорядкованості в ній індивідів. Основ­ними принципами «соціологізму» є об'єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, вихо­дячи з його сутності. У зв'язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв'язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

1) розгляд соціальних фактів як таких, що існують об'єктивно, незалежно від людини;

2) вираження суспільної свідомості об'єктивними, не залежни­ми від суб'єкта показниками (поведінка людей, діяльність органі­зацій);

3) аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього се­редовища;

4) постійне порівнювання в ході дослідження пояснювальних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.

2.17. Сутність теорії суспільства запропонованої Дюркгеймом Французький учений Еміль Дюркгейм (1858–1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціо­логії.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма – соціологізм, який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її авто­номності, специфічності та підпорядкованості в ній індивідів. Основ­ними принципами «соціологізму» є об'єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, вихо­дячи з його сутності. У зв'язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв'язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

1) розгляд соціальних фактів як таких, що існують об'єктивно, незалежно від людини;

2) вираження суспільної свідомості об'єктивними, не залежни­ми від суб'єкта показниками (поведінка людей, діяльність органі­зацій);

3) аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього се­редовища;

4) постійне порівнювання в ході дослідження пояснювальних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.

2.18. Вивчення аномії, соц нерівності і соц солідарності Дюркгеймом З ім'ям Е. Дюркгейма зв'язане також вивчення явищ, яким він їв назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, чкі стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розу­мів стан суспільства, за якого відсутнє чітке моральне регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції в суспільстві не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм уважав, що для подолання соціальної нерів­ності особистість не повинна бути пригнобленою, а людину не мо­жна зводити до рівня машини. Рушійною силою цього процесу може стати диференціація суспільства не за соціальними привілеями, а індивідуальними здібностями людей.

Для Дюркгейма, як і для всієї соціологічної громадськості того |часу центральною була проблема соціальної солідарності.

Учені намагалися зрозуміти, що людей змушує жити спільно, чому для них стабільність і порядок у суспільстві є найвищою цінністю, які закони управляють міжособистісними стосунками тощо. Вивчаючи цю проблему, Е. Дюркгейм виходив із таких засад:

1) побудова «правильної» методології має озброїти соціолога її ним інструментом пізнання;

2) аналіз історичної еволюції поділу праці має показати «пра­вильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;

3) конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубств у тому чи тому суспільстві має виявити аномальні стани, відхилення від “правильного” шляху (тобто солідарності) і попередити про можливі наслідки порушення суспільного порядку;

4) учення про релігію і виховання озброює людей «правильною» технологією подолання кризових станів і зміцнення солідарності.

2.19. Трактування Дюркгеймом сутності і ролі закону поділу і кооперації праці Історія людства розпочинається з механічної солідарності — первіснообцинного стану, в якому панує примусовий колективізм, однаковість членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, відсутність поділу праці нівелювала й особистості.

Поділ праці, посилення спеціалізації змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особисті якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічна солідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламен­тацією життя людей колективною свідомістю.

Причиною поділу праці за Дюркгеймом є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціаль­них зв'язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кіль­кості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці – єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.

Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, що з них найвідоміші – «Про поділ соціальної праці», «Метод соціології», «Самогубство», «Елементарні форми релігійного життя». Він був видавцем «Соціологічного щоденника», котрий справляв великий вплив на соціологічну громадськість.

2.20. Предмет та завдання розуміючої соціології М.Вебера У Німеччині працював Макс Вебер (1864 – 1920). З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт бе­реться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціо­лога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебе­ром, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усві­домленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнознач­на людській поведінці. Адже соціальна дія – не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер на­зиває «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соці­альна дія.

2.21 Веберівське тлумачення закону поділу праці і наслідків його дії Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний та історичний; що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це – спосіб соціально-економічної взаємодії суб'єктів. Така взаємодія, за М. Вебером, є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку і етапи, а суб'єктом поділу праці є не окремий індивід, а організовані групи.

1.22. Соціальні дії, їх класифікація за Вебером Макс Вебер був енциклопедичне освіченою людиною, громадсь­ким і політичним діячем. Досліджуючи проблеми поділу і спеціалі­зації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, він зро­бив внесок у розвиток не тільки соціологічної теорії, а й галузевих соціологічних знань — соціології організації, економічної соціоло­гії, політичної соціології, соціології релігії тощо.

2.23. Основні елементи методології Вебера і зв”язок її з ін науками Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принцисвоєї методології: тісний зв'язок емпіричної соціології з історич­ною і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у по­ясненні економічної й трудової поведінки.

Основними моментами методології Вебера є:

– концепція «ідеальних типів» – уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

– метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

– принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;

– принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Ці моменти можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Він різко виступав проти психологізації соціології, використання в ній оцінних суджень, що грунтуються на суб'єктивних думках учених. Водночас він не погоджувався з використанням таких метафізичних універсалій, як «суспільство», «народ», «держава», «колектив», уважаючи, що об'єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.

2.24. Особливості і значення для соціології теорії К.Маркса На противагу О.Конту і Г.Спенсеру, засновникам інших со­ціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різ­них природних впливів, Карл Маркс (1818 –1883) у своїх соці­ологічних поглядах дійшов протилежних висновків. Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше вплива­ють на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбува­ються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, зале­жать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини — матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних від­носин.

Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда є її базисом, але в те­орії К. Маркса присутній і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса – істори­чний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визна­ченим для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об'єкт соціаль­ної дії, а і як суб'єкт, здатний активно змінювати навколишнє сере­довище.

2.25. Внесок К.Маркса в удосконалення методики соціологічного дослідження Значний внесок К.Маркс зробив в розвиток методики конкретних соціальних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічних спостережень, опитувань.

Аналізуючи стан робітничого класу у Франції, К.Маркс у 1880р. на прохання Б.Малона розробив “Анкету для робітників”, яка складається з 4-х частин і містила 99 запитань.

Сучасний рівень розвитку соціології дає можливість побачити недосконалість цієї анкети. Але тоді це була, по суті, одна з пер­ших спроб опрацювати анкету для соціологічного опитування. Щоправда, опитування за цією анкетою так і не відбулося. Але саме соціологічному аналізу присвячено багато сторінок «Капі­талу».

2.26 Особливості і завдання соціології, за Г.Зіммелем У праці «Основні питання соціології» Г. Зіммель формує до­сить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Він підкреслює, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення «соціальне» і взагалі вислов­лює сумнів стосовно того, що соціологія є і справді наукою про суспільство. Соціологія трактується Г.Зіммелем насамперед як соціальне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.

2.27. Принципові особливості соціологічного пізнання, за Вебером та Зіммелем Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології мають стати «чисті форми», що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. Зміст цих форм мають вивчати спеціальні суспільні нау­ки – соціологічні. Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. За головний інструмент у них правлять особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля – «чиста форма», а у Вебера – «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності. Чисті форми за своєю суттю – це відносини між індивідами, які відо­кремлюються від тих об'єктів, що є предметом їх бажань. На ду­мку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психо­логічні акти від їхнього об'єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей – сферу іде­ального. Це і має вивчати соціологія. Цінність — це те, що збуджуе інтерес до конкретної речі, створеної людиною.

2.28 Роль взаємодії у життєдіяльності суспільства, за Зіммелем Важко переоцінити значення концепцій Зіммеля щодо таких, форм взаємодії, як конфлікт, конкуренція, підпорядкування, ав­торитет, договір тощо. Він уважав взаємодію основною «клітин­кою» суспільства, а саме суспільство розглядав як взаємодію ін­дивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності за­ради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об'єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єди­не суспільство.

2.29 Порівняльний аналіз оцінок різних видів праці, за Зіммелем і Марксом Після Маркса відчуження праці стало однією з головних тем дослідження для німецької школи соціології. Концепція відчу­ження праці Маркса вплинула на Георга Зіммеля (1858–1918) та його фундаментальну працю «Філософія грошей» (1980). Ав­тор досліджує вплив грошових відносин і поділу праці на соці­альну реальність, людську культуру і відчуження праці. Г.Зім­мель розглядає промисловість, міграцію і підготовку робочої сили, відмінності між фізичною і розумовою працею, відносини лідерства і аутсайдерства, панування і підпорядкування, конкуренцію, обмін, соціальну і групову диференціацію. Зважаючи на це, його книгу «Філософія грошей» можна назвати “філософію праці”.

Продукт праці двозначний і в іншому розумінні. Він поєднує фі­зичні й розумові затрати, які оцінюються суспільством по-різному, бо вони нерівнозначні. Продукти висококваліфікованої праці ціня­ться більше ніж некваліфікованої. З огляду на це марксова трудова теорія вартості зовсім неправомірна, бо вона постулює:

• редукцію (зведення) складної праці до простої;

• прийняття найменш цінної фізичної праці за одиницю вимі­ру всіх видів конкретної праці;

• визнання «мускульної праці» за первинну цінність.

Звідси – приниження ролі наукової інтелігенції в суспільстві, усунення її з історичної арени на користь пролетаріату – суб'єкта фізичної праці. На противагу марксизму Г.Зіммель створює і обґрунтовує іншу шкалу цінності видів конкретної праці, за якою вищою цінністю є інтелектуальна, творча праця.

2.30. Багаторівневість соціологічної науки, за Ф.Тьонісом На межі ХХст. з”явились нові соціологічні концепції, які сприяли професіоналізації соціології та піднесенню її теретичного рівня. У цьому є певна заслуга німецького соціолога Фердінанда Тьонніса (1855–1936), який одним із перших зробив спробу створи­ти в соціології єдину систему понять, подати цю науку як багаторів­неву. Він розрізняв чисту і прикладну соціологію. Перша аналізує су­спільство на етапі статики, друга — динаміки.

Ф. Тьонніс першим науково обгрунтував поняття «прикладна со­ціологія» і визначив її місце в системі соціологічного знання.

Її методом, за Тьоннісом, є понятійна аналогія, а сферою засто­сування – історія людства. Отже, прикладна соціологія ідентична історичній соціології. Окрім неї, Тьонніс вирізняє ще емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Він автор усесвітньовідомого соціологічного твору “Спільнота й суспі­льство”.

2.31 Сутність теорії функціоналізму Г.Парсона Видатним представником функціоналізму є Т.Парсонс (1902– 1979). У своїй праці «Соціальна система» Т.Парсонс наголошує, що вивчення суспільних явищ має виходити з того, що суб'єкти орієнтовані на певну мету. Постійна взаємодія суб'єктів у соціальних групах передбачає наявність загальних правил, що дає можливість наперед знати, що і від кого можна очікувати. Тим самим дописується роль суб'єкта. А соціальна система тра­ктується як сукупність взаємодій чи ролей, якими суб'єкти об'єднані для досягнення певної мети. У межах соціальної сис­теми діють інституалізовані моделі поведінки, завдяки чому за­довольняються певні потреби. Така система перебуває в стані рів­новаги і намагається цю рівновагу підтримувати. Насамперед ідеться про економічну поведінку як предмет вивчення економіч­ної соціології, оскільки економічну науку цікавить обдумана по­ведінка людини, де вона підраховує вигоди і втрати від будь-якої конкретної дії.

2.32 Емпірична соціологія, зміст основних етапів її розвитку Емпіризм – напрям теорії пізнання, який визнає практич­ний досвід єдиним джерелом знань і вважає, що зміст знання можна подати лише як опис цього досвіду. Західна емпірична соціологія досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соціальних груп, соціаль­но-психологічний клімат, громадську думку тощо, її методо­логічну основу становлять позитивістські принципи. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічні спостереження, опиту­вання, експерименти тощо.

Особливість емпіричної соціології в тім, що вона започаткува­лася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері – у середовищі державних службовців, підприємців, її по­ява стимулювалась практичними потребами суспільства, розви­ток якого в XIX ст. призвів до швидкого зростання міст, поляри­зації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Зарубіжна емпірична соціологія у своєму розвитку пройшла три етапи. Для першого характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов'язати теоретичні проблеми з реальним життям. Цей етап охоплює кінець XIX і два перші де­сятиріччя XX ст. До цього часу емпіричні дослідження були роз­різненими, не мали відпрацьованої методики. Соціологічні теорії, що існували на той час, не сприяли проведенню таких дослі­джень, бо мали характер історико-еволюційних схем, перевірити які на мікрорівні було неможливі.

На другому етапі (20-30-ті рр. XX ст.) емпірична соціологія відповідно до інтересів монополій переносить дослідні роботи з університетів у лабораторії, на підприємства.

Третій етап (від 40-х рр. XXст. до наших днів) – характери­зується (особливо в 60-70-ті рр.) бурхливим розвитком емпірич­ної соціології в усіх зарубіжних країнах. Відбувається її поєднан­ня із системою управління. Соціологів залучають до вивчення державної діяльності, громадської думки, потреб населення, розв'язання соціальних проблем, гострих соціальних конфліктів. Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою.

2.33 Індустріальна соціологія та проблеми, що досліджуються у її межах Індустріальна соціологія є одним з основних напрямів емпі­ричної соціології Заходу, що досліджує сферу виробництва, нивчає трудові відносини людей на підприємстві і розробляє прак­тичні рекомендації щодо підвищення ефективності виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім по­ширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах.

Індустріальна соціологія почала формуватися наприкінці XIX – на початку XX ст.

У межах індустріальної соціології на той час розв'язувалися такі проблеми: 1) посилення заінтересованості робітників у праці, тобто її стимулювання і підвищення продуктивності; 2) визначення найраціональніших форм взаємодії різних соці­альних груп, що послаблювали б чи навіть усували соціальні конфлікти.

Представники індустріальної соціології вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соціально-трудові відноси­ни і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення (соціальна інженерія). Отже, індустріальна соціологія – це прикладна га­лузь соціології. Вона з позицій підприємців і керівників промис­лових підприємств вивчає соціальні наслідки науково-технічного прогресу на підприємстві, їх вплив на різні сфери життєдіяльнос­ті суспільства, зокрема, на сферу трудової діяльності людини.

2.34 Вивчення Ф.Тейлором оціального явища “рестрикції” і способів його урегулювання Ф. Тейлор першим з учених звернув увагу на феномен праці «спроквола». У науці це назива­ють рестрикцією (від лат. restrictio – обмеження). Це явище ви­никає внаслідок групового тиску і блокування формальних норм поведінки неформальними відносинами. Робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці, щоб запобігти перегляду норм виробітку і зниженню розцінок.

Головна ідея праць Ф. Тейлора – змусити робітників працю­вати ліпше. Людина не повинна витрачати свою енергію дарем­но, а має працювати з повною віддачею.

Тейлор своє завдання вбачав у створенні системи раціоналізації праці й управління виробництвом, яка б сприяла ефектив­ному використанню фізичних можливостей робітників і подолала ірраціональність управління. Ця система має бути спрямована передусім на позбавлення від деспотизму управлінців, обурення та конфронтації робітників, на формування в них бажання до партнерства.

Раціоналізація управління у свою чергу грунтувалася на таких принципах: здійснення жорстокої дисципліни і контролю на підприємстві; правильний підбір і розташування кадрів, запровадження системи підвищення кваліфікації і службового просування праців­ників; відокремлення розумової праці, зв'язаної з організацією та управлінням, від фізичної; звільнення робітників від усіх інших функцій, крім безпосередньо виконавських, і передача організаційних та управлінських функцій, що потребують розумової праці, працівникам управлінськодо апарату.

2.35. Основні принципи іспрямування концепції “економічної людини” Тейлор першим науково обгрунтував і запровадив у життя, перевіривши на практиці, ідею про необхідність матеріальної за­цікавленості працівника в результатах своєї праці. Він сформу­лював низку принципів матеріального стимулювання праці, яка згодом закріпилася в концепції «економічної людини». Найголов­ніші з цих принципів такі:

1) стимулювати виконання більшого обсягу робіт і за більш короткий час, за більшу платню;

2) преміювати добру, а не будь-яку роботу;

3) шкідливо як недоплачувати, так і переплачувати працівникові;

4) потрібно намагатися сформувати віру працівника в можли­вість високооплачуваної роботи (за принципом “І ти теж мо­жеш”).

2.36 Соціологічна сутність адміністративної доктрини А.Файоля Французький науковець А. Файоль (1841–1925), працюючи ге­неральним директором великої фірми, запровадив струнку систему управління виробництвом, в основу якої було покладено адміністра­тивну доктрину.

Усі функції, що здійснюються на будь-якому підприємстві, Файоль розподілив на 6 груп: технічні, комерційні, фінансові, рюнні, облікові й адміністративні. Отже, адміністративна функція є лише однією з шести, які забезпечують належну організацію виробництва. Водночас вона є однією з найскладніших. Керівник підприємства мусить забезпечити прогнозування, організацію, розпорядження, узгодження, контроль. А для цього він має бути інтелігентним і розумним, мати міцне здоров'я, фізичну силу та високі моральні якості (тверду волю, невичерпну енергію, кмітливість, почуття відповідальності й обов'язку, турботу про спільні інтереси, високий рівень культури, глибоке розуміння суті інших найістотніших трудових функцій.

2.37 Доктрина Г.Форда, соціальні наслідки її реалізації Т еоретик і практик примусової мотивації Г. Форд (1863– І947) побудував свою доктрину «на гармонії» між виробництвом і споживанням. Він сформулював її так:

1) виробництво народжує попит;

2) попит підтримує виробництво, причому масове виробництво потребує масового споживання;

3) споживання стане масовим тільки тоді, коли робітники матимуть високу заробітну плату, а товари продаватимуться за порівняно низькими цінами; останнього можна досягти, забезпечивши масове безперервне виробництво з мінімальними витратами, постійним оновленням техніки та організації праці;

4) науково-технічний прогрес – важливий стимул споживання і одночасно засіб його задоволення.

Практично Г. Форд виходив з того, що середній робітник шукає таку роботу, виконуючи котру, він не буде напружуватися ні фізично, ­ні духовно. Відтак Форд розвинув метод Тейлора до найвищого степеня інтенсифікації, стверджуючи, що головною вимогою для ровадження принципів потокового виробництва є максимальне скорочення як потреби думати, так і кількості трудових рухів. Ідеалом є виконання однієї операції з допомогою одного руху. Однак практичне використання цієї системи на заводах «Форд Мотор К°» виявило її непоборну ваду: з одного боку, вона і справді максималь­но інтенсифікувала працю, а з іншого – призводила до швидкої розумової та фізичної деградації робітників. Останнє ставало на заваді впровадженню складніших верстатів і вдосконаленню технологічних операцій. Згодом Форд був змушений доповнити свою систему обліком раціоналізаторських пропозицій робітників і розробити по­рядок оплати, яка заохочувала б певну «інтелектуалізацію» суто фізичної праці.

2.38 Принцип досягнення максимальної ефективності людської діяльності Г.Емерсона та Г.Черча Відомий американський інженер Г.Емерсон (1853-1931) запропонував дванадцять принципів досягнення максимальної ефективності будь-якої людської діяльності. А саме: 1) чітко визначені ідеали або цілі; 2) здоровий глузд; 3) компетентне консультування; 4) дисципліна; 5) справедливе ставлення до персоналу; 6) повний, постійний і точний облік; 7) диспетчеризація; 8) точні нормативи та впорядкований розклад праці; 9) нормалізація виробничих умов; 10) нормування окремих операцій; 11) чітко написані виробничі інструкції; 12) винагорода за збільшення продуктивності праці.

Інший представник американської соціології менеджменту Г.Черч (1866–1936) також сформулював найзагальніші принципи управління промисловим підприємством, розглядаючи керівництво як поєднання двох процесів: аналізу й синтезу. Синтез визначає ті засоби, за допомогою яких досягають основних цілей, а аналіз ви­значає правильне використання цих засобів у конкретних випадках. Функції комбінуються так, щоб разом вони давали позитивний ре­зультат.

2.39 Доктрина “людських стосунків” Е.Мейо З критики концепцій, що спримали людину як своєрідний додаток до верстата, уже у 20-ті рр. XXст. виникла доктрина «людських стосунків», її автором є американський соціолог-психолог Елтон Мейо (1880-1949).

У 1922 р. Е, Мейо у Філадельфії досліджує проблему плинності кадрів, яка непокоїла місцевих промисловців.

Пізніше Е. Мейо разом із групою соціологів Гарвардського університету протягом п'яти років (1927–1932) недалеко від Чи­каго в невеликому місті Хоуторно на підприємствах «Вестерн Електрик Компані» провів експеримент, яким було охоплено 20 тис. працівників. Метою експерименту було виявлення особистісних мотивів трудової поведінки, відносин, які формуються в групах, порівняння їх впливу на результати праці із впливом суто виробничих чинників.

Зі зміною рівня освітлення як в експериментальній, так і в контроль­ній групах продуктивність праці змінювалася однаково. На другому етапі такий самий висновок було зроблено щодо запровадження регулярних пауз для відпо­чинку, другого сніданку за рахунок компанії та одного скороче­ного робочого дня на тиждень.

На основі аналізу емпіричного матеріалу щодо ставлення людей до праці, який було зібрано за допомогою 20 тис. опитувань, учені з'ясували, що виробіток робітника більшою мірою зумовлюєть­ся тиском певної невеликої групи, неформаль­ним членом якої є кожний робітник і яка диктує свої вимоги і правила поведінки.

На слідуючому етапі дослідники встановили структуру цих невеликих груп, які утво­рюються на підставі особистих уподобань та інтересів. У цих групах є лідери, аутсайдери та не­залежні. Кожна така група дотримується своїх правил поведінки, неформальних норм, які поширюються і на трудову діяльність. Підтвердилось таке явище, як «рестрикція», тобто свідоме обмеження норми виробітку, котре є своєрідним протестом проти свавільного зниження адміністрацією розцінок і одночасно формою захисту своїх інтересів.

Було зроблено висновок, що успіх трудової діяльності більше залежить від соціаіьно-психологічних (людських стосунків), ніж: від матеріальних чинни­ків

Мейо дійшов висновку, що соціальна поведінка людей є лише функцією певних групових норм. Наприклад, свідоме обмеження виробітку групова робота «спроквола» є наслідком усвідомлення робітником намірів підприємця (знизити розцінки) та своєї ролі в групі (захист співпрацівників). Це і ставало соціальною нормою, що регулювала поведінку робітників. До всіх, хто порушував цю норму ставлення групи погіршувалось: іноді їх навіть виключали з групи.

2.40 Порівняльний аналіз концепцій “економічної людини” Ф.Тейлора і “соціальної” Е.Мейо Для того щоб ліпше уявити, що нового привнесла в соціологію доктрина Мейо, доцільно методи, розроблені ним, ще раз порівняти з уже розглянутим тейлоризмом.

Ф. Тейлор не був ні соціологом, ні психологом. Усе життя він уважав себе тільки інженером. Е. Мейо за фахом – психолог. Він доводив, що для підвищення продуктивності праці та уникнення конфліктів між робітниками та адміністрацією слід впли­вати на поведінку людей, змінювати їхнє ставлення до праці, упорядковувати взаємовідносини.

Ф. Тейлор брав за основу індивідуальну працю та відрядну оплату. Е.Мейо проголошував принцип заміни індивідуального заохочення груповим, або створення певних неформальних сто­сунків між людьми. На відміну від Тейлора, що добирав робітників на влас­ний розсуд, в експериментах Е. Мейо добір працівників у групу здійснювався на їхнє бажання.

Е.Мейо дійшов висновку, що робітники до­статньо компетентні, часто мають цікаві думки та ідеї, які можуть бути цінними для компанії.

Тейлор визнавав лише два стимули – загрозу покарання і грошову винагороду. У дослідах Е.Мейо з'ясувалося, що робіт­ник – не просто «економічна людина», котра реагує тільки на заробітну плату. Є стимули сильніші ніж гроші, причому діапазон цих стимулів досить великий. Дійовішими за загрозу пока­рання виявилися заохочення похвалою, виховання почуття гордо­сті за свою фірму, переконування робітників, що їхні особисті цілі збігаються з цілями фірми.

Дослідження Е. Мейо показали, що навіть пересічний робіт­ник має потребу виявити особисті якості, творчі здібності, усві­домити, що він приносить користь, є повноправним членом гру­пи, котра може забезпечити йому почуття соціальної впевненості.

Отже, спостереження в Хоуторно засвідчили, що продуктив­ність праці залежить від багатьох чинників. Для людини мають значення не тільки економічні, а й соціально-психологічні стимули.

2.41 Мікросоціологічна концепція та завдання “наскрізної науки” Дж.Морено Основоположником соціометричного вивчення малих груп став Джекоб Морено (1892-1974) – американський психіатр, соціальний психолог, з 1940р. керівник заснованого ним інсти­туту соціометрії та психодрами.

Він виходив з необхідності створення «наскрізної науки», яка б охоплювала всі рівні соціального життя людей і не тільки вивчала соціально-психологічні проблеми, а й розв'язувала їх. Тому до запропонованого ним комплексу наук, крім соціометрії– системи методів виявлення та кількісного вимірювання міжособистісних відносин людей у малих групах, входила соціономія (наука про основні соціальні закони), що мала себе реалі­зувати в соціодинаміці (науці нижчого рівня про процеси, які спостерігаються передусім у малих групах), а також соціатрії – системі методів впливу на людей, чиї проблеми й ускладнення зв'язані з недостатніми навичками поведінки в малих групах.

Згідно зі створеною Дж. Морено так званою мікросоціологічною концепцією соціальний світ можна розглядати виходячи з йо­го макроструктури, тобто просторового розміщення людей у різ­них сферах їхньої життєдіяльності, та мікроструктури, тобто психологічних відносин кожного окремого члена суспільства з оточенням. Невідповідність макро- і мікроструктури суспільства – причина конфліктів, соціальних суперечностей. Приведення мак­роструктури у відповідність з мікроструктурою є вирішальним засобом подолання цих суперечностей. Саме з метою виявлення мікроструктури і було створено соціометричну методику.

На думку Дж. Морено, психічне здоров'я людини залежить від її становища у неформальній структурі малої групи. Брак сим­патій до неї породжує життєві труднощі. Соціометричні проце­дури дають можливість визначити становище людини в нефор­мальних зв'язках, зрозуміти її проблеми.

2.42 Теорія ієрархії людських потреб А.Маслоу А.Маслоу (1908–1970) створив ієрархічну теорію потреб (1943). Він поділив потреби людини на дві великі групи: базисні (в їжі, одязі, теплі, безпеці, позитивній самооцінці тощо) і похідні, чи метапотреби (у справедливості, добробуті, порядку тощо). Базисні потреби постійні, а похідні – змінюються. Метапотреби однаково значущі, а отже, не мають ієрархії. Базисні потреби можна згрупувати за рівнями: від нижчих — матеріальних до вищих — духовних. Перші їх типи називаються первинними (вродженими), інші — вто­ринними (надбаними). Головне в теорії А. Маслоу — це не стільки ранжування потреб, скільки пояснення їхнього руху. Потреби кож­ного наступного рівня стають актуальними лише після того, як бу­дуть задоволені попередні. Але саме тільки задоволення потреби як такої не є мотиватором поведінки людини. Голод є рушійною силою для людини доти, доки вона голодна. Відтак зрозуміло, що сила дії потреби є функцією від міри її задоволення. Окрім того, інтенсив­ність потреби визначається її місцем у загальній ієрархії. Фізіологі­чні потреби домінують доти, доки їх не задоволене принаймні на мінімальному рівні, а потім починають домінувати наступні — потреби в безпеці, соціальні, престижні, і насамкінець — духовні.

2.43 Теорія “управління через співучасть” Д.Макгрегора Напочатку 60-х років у індустріальній соціології в межах концепції «соціотехнічних систем» виникає теорія «управління через співучасть», яку розробив американський учений, професор Массачусетського технологічного інституту Д. Макгрегор. Це була пер­ша спроба теоретично обгрунтувати стилі поведінки керівника з підлеглими і на цій підставі змінити практику управління. Перша теорія Макгрегора (теорія «X») проповідує авторитарний стиль управління виходячи з того, що пересічна людина не любить пра­цювати і намагається наскільки можливо уникати праці. Тому її необхідно постійно примушувати працювати, підганяти, здійснюючи жорсткий контроль і погрожуючи покаранням. Такий стиль поро­джує у підлеглих страх, а інколи і агресію. Тому, коли соціально-економічні умови змінюються, поліпшуються відносини між робіт­никами і підприємцями, можливий інший підхід, сутність якого Ма­кгрегор виклав у другій теорії (теорії «У»). Цей підхід грунтується на таких постулатах:

– трудові зусилля є так само природними для людини, як відпо­чинок і розваги;

– у процесі досягнення своєї мети людина вдається до постійно­го контролю;

– внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок;

– люди працюють ліпше там, де орієнтуються на людей, а не на вихід продукції.

Такі установки вже ближчі до демократичного стилю керівництва.

Отже, сутність концепції Д. Макгрегора полягає у встановленні залежності стилю керівництва від стилю поведінки працівників. Ке­рівник повинен пам'ятати, що кожна людина є унікальною істотою з багатим духовним світом. Проте не всі керівники поводять себе в житті так, як радить розум чи підказує наука. Є ще й об'єктивні об­ставини — низька трудова дисципліна, аритмія, вимушений поспіх, низька кваліфікація, з полону яких не кожному щастить вибратися.

2.44 Теорія “збагачення праці” Ф.Херцберга, найважливіший її соціологічний постулат Т еорія Ф.Герцберга «збагачення праці» полягала в створенні «само­врядних робочих груп», «укрупненні операцій», збільшенні елемен­тів ініціативи, відповідальності, самостійності вибору, а отже, у на­данні праці більшої привабливості. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення виробничих завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою робо­ту, ефект причетності до справ колективу.

Під впливом теорії Ф. Херцберга на підприємствах розпочалася повсюдна раціоналізація праці. Створювалися групи з модифікації конвеєрної організації праці, збагачення змісту операцій, виконуваних кожн им робітником; збільшення можливостей для виявлення їхньої ініціативи, самостійності, підвищення відповідальності.

Однак економічні труднощі 70-х років, що стримували зростан­ня продуктивності праці, не сприяли подальшому поширенню та розвитку поглядів Ф. Херцберга. Стався перерозподіл значущості об'єктивних і суб'єктивних чинників, зріс інтерес до проблем орга­нізації виробництва.

Підхід Ф. Херцберга став суперечити самій суті економіки капі­талістичного виробництва. Експеримент щодо заміни конвеєра «груповим складанням» з технічного боку виявився невдалим, і організатори виробництва розцінили теорію «збагачення праці» як шарлатанство, порушення принципів управління.

2.45 Теорія “постіндустріального суспільства” Загальносоціологічній теорії найбільш відомі дві концепції теорія «постіндустріального суспільства» і теорія «революції менеджерів». Першу розроблено в 50-ті роки американським соціологом Д. Беллом. Згідно з нею всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор: у доіндустріальній – сільськогосподарська праця, в індустріальній – промисловість, у постіндустріальній – інформація. На останній стадії сфера послуг починає переважати сферу виробництва, панують інтелектуальні технології, поширюється пла нування і контроль. Розрізняють американську та європейську моделі “постіндустріального суспільства”.

2.46 Теорія “якості життя” Термін «якісь життя» почав широко застосовуватися після ви­дання праць Дж. Гелбрейта. Під якістю життя зазвичай розу­міють умови людського існування: забезпечення матеріальними благами (харчі, одяг, житло, засоби пересування), можливість здобуття освіти, отримання медичної допомоги, розвитку особис­тості; стан природного середовища, рівень безпеки, соціальної захищеності, свободи. Якість життя визначається за всіма сфера­ми існування людини: сім'я, навчання, робота, громадська діяль­ність, дозвілля тощо.

Соціальними індикаторами якості життя є як його об'єк­тивні характеристики (обсяг споживання матеріальних благ, тривалість життя, стан системи освіти, охорони здоров'я, соці­ального захисту тощо), так і суб'єктивне сприйняття людиною умов існування. Різні люди по-різному сприймають одні й ті самі умови існування. Причини цих відмінностей зумовлюються не­однаковим розумінням сенсу і цілей життя.

2.47 І.Франко про предмет і завдання соціології. Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856-1916 ). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення. Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за іс­нування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

2.48 Соціологічне вчення В.Лесевича Володимир Лесевич (1837-1905) – найвидатніший вітчизняний позитивіст; з'ясовував сутність соціології, її місце в систе­мі наук, питання прогресу. На його думку, соціологія вивчає су­спільні явища, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими мето­дами загального вивчення, як спостереження, досвід, порівняння. Філософія, історія, політична економія, філософія історії, на дум­ку В.Лесевича, є галузями соціології. Остання вивчає соціальну динаміку, а соціологія – соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В.Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації приводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над приро­дою, але й до поступового переважання вищих людських здібнос­тей. Отже, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В.Лесевичем, є прагненням до ідеалу, який він уба­чав у людяності, а головним елементом у процесі досягнення цього ідеалу є розумова діяльність.

Перебуваючи під впливом ідей Конта, В. Лесевич стверджу­вав, що розумова діяльність у своєму розвитку проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому ета­пі розумової діяльності людина керується інстинктом, на друго­му – умоспогляданням і на третьому – досвідом.

2.49 М.Драгоманов як один з фундаторів укр соціології, тлумачення ним прогресу Вивчення української протосоціології дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної української соціології, її роль і значення у вирішенні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був М.П.Драгоманов (1841–1895). Він першим використав поняття “соціогія” у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету. Драгоманов, як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти точне соціальне пояснення історичних явищ.

Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Не були винятками ні історія, ні політична економія, ні науки про державу. Прагнення теоретичного синтезу галузей суспільствознавства, зближували М. П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О.Контом та Г. Спенсером.

М. П. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу полі­тичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він відстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв'язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людсько­го суспільства.

2.50 Укр вчені М.Костомаров, В.Винниченко, С.Рудницький, О.Потебня, В.Антонович про соціологічну сутність понять “наро”, “народність”, “нація” Микола Костомаров (1818-1885)виступав проти пануючої на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ– мате­ріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому на­самперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.

Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань на­родності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вчено­го, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість ба­жань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу.

Формування народності, як гадає М. Костомаров, залежить від таких факторів:географічного положення, що відіграє важливу роль на по­чаткових стадіях цивілізації; історичних обставин (взаємовідносини народів, їх сутички під час міграцій, вплив країн-сусідів тощо). Ступінь позначення цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше плекає і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.

Основними особливостями української народності, за Косто­маровим, є:

• перевага особистої свободи над общинністю;

• мінливість, недостатня ясність мети, поривчастість руху, прагнення до творення і незавершення розпочатого (усе, що ви­пливає з переваг особистого над колективним);

• брак прагнення до