Німецький геополітик К. Шмідт у своїй книзі «Номос землі» виклав власну концепцію міжнародних відносин початку ХХ століття, суть якої полягає в наступному – організація земного середовища це те, що взяли і впорядкували. Територія може належати лише тому, хто здатний її впорядкувати. «Номос» (з грецької) означає закон і організацію, релігію і мораль. Якщо територія, яка комусь належала за фактом проживання захопив сильніший, здатний її впорядкувати давши закон і релігію, значить дана територія належить сильнішому. Послідовник Шмідта Ф. Раус зазначав, що саме простір наділяє смислом подію. Без простору подія немає смислу. Ця теорія перегукується з арістотелівською теорією анізотропного простору. Таким чином, організація простору на якому знаходиться держава є смислом її діяльності.
З точки зору К. Шмідта існує морський номос (держави, які мають порти, а відтак вихід до морів) і земний номос. З історичної точки зору номос як закон поділяється на два типи. Перший – це номос традиційних держав. Це епоха народів. Державні утворення першого номосу носять імперський характер і для них характерна вертикальна організація простору. Держава першого номосу прагне структурувати ландшафт і організувати територію навколо вертикальної осі влади, наділеної божественним смислом. Розпочинається рух землі до неба і навпаки. Цар стає посередником між землею і небом, він же є і верховним жрецем. Його влада від бога і ніхто посягати на неї немає права. Така держава є нічим іншим, як державою зікуратом. За принципом зікурату побудована культура і релігія. Наприклад, в Др. Єгипті фараон стає богом. Його влада абсолютна і незаперечна. Такий стан характерний для традиційних держав. Держав примодерну. Єпоха примодерну проіснувала до ХVІ ст.
Другий номос розпочинається з 1648 року, коли в Європі закінчується 30-літня війна. В цей період зявилася нова модель нормативного соціокультурного простору. Базовою нормативною реальністю стає політична єдність громадян. Базова філософська концепція другого номосу викладена в творах Н. Макіавелі «Князь», Ж. Бодена «Суверенітет», Т. Гобса «Левіафан». Формується опозиція до першого номосу. Виникає держава модерну. Якщо держава першого номосу носила сакральний характер (естатичне занурення закінчувалося стрибком в небо),то держава другого номосу відпочатково будується як антиімперія. Це,ні що інше, як національна держава. Тепер номос не є сакральним – головна властивість сучасної держави. Ця держава раціональна. Тому вона зобов’язана ставити питання наскільки корисно і справедливо те, що в ній відбувається. Таким чином, другий номос має мати мету і смисл, оскільки держава створюється для того, щоб реалізовувати земні цілі. Вона антисакральна і будується знизу. В основі такої держави-контракт (суспільний договір). Вона не є монологічною в ній утверджується діалогічність. Діалог – ось, що знаходиться в основі держави. Парламент стає засобом, з допомогою якого даний діалог відбувається.
Перші теорії сучасної держави були пірамідальні. Але не з метою обожнити владу, сакралізувати її, а лише для встановлення і утримання порядку. Релігія в сучасній державі виконує роль моральної інституції. Князь (правитель) діє не дивлячись ні на мораль, ні на правила. Він править виходячи із прагматичних інтересів.Саме прагматичний інтерес(national interest) закладається в основу держави модерну. Правитель повинен служити тільки інтересам і нікому більше.
Ж. Боден стверджував,що суверенним є той, хто нікому не підкоряється. Тобто той, над ким немає вищої інстанції.
К. Шмідт вважав, що суверенним є той, хто приймає рішення в надзвичайних обставинах. Тобо в обставинах не прописаних, ні в яких інструкціях, правилах тощо.
Отже, держава є суверенною тоді, коли над нею нікого і нічого не існує. Саме це і є головним принципом міжнародних відносин.
В нормативній моделі другого номосу ми маємо справу з суверенними інстанціями. Все це було зафіксовано міжнародним правом після завершення 30-літньої війни (Вестфальський мир). Вестфальська система міжнародних відносин виходить із того принципу, що всі держави є суверенними. Держава має право приймати будь-яке рішення в тому числі й рішення, яке стосується війни. Тобто, якщо хтось хоче когось завоювати –міжнародне право цього не забороняє. В цій системі немає поняття цінності є лише поняття інтересу. Ніякі моральні норми і правила тут не працюють. З цього часу будь-які релігійні фактори не можуть бути причиною міжнародних конфліктів. Причиною міжнародних конфліктів може бути лише інтерес. Відтепер на полі міжнародних відносин порядку не існує. Там панує суцільний хаос.
Позитивістська школа в соціології міжнародних відносин запропонувала дві основні парадигми(теорії): парадигму Т. Гобса і Дж. Локка, які описані в термінах антропологічного песимізму і антропологічного оптимізму.
Т. Гобс стверджував, що людина за своєю природою істота зла і егоїстична, яка прагне до насолод за рахунок інших. Homo homines lupus est (людина людині вовк), – писав Гобс. З його точки зору людина прагне до абсолютного егоїзму. Людина істота агресивна і некерована. Якщо надати суспільству розвиватися за його внутрішньою програмою, то тоді будуть воювати всі проти всіх. Тому це є природа зла. Як обмежити його? Створити монстра, який буде силою стримувати прояв людського егоїзму. Страх перед іншим примусить людину погодитися з обмеженням її волі. Виходячи із цього, держава також є злом, але вона діє в інтересах більшості людей і за для збереження їхнього життя. Тому держава повинна навіювати жах на своїх підданих. Саме ця конструкція обмежує свободу людини. Така держава стає результатом людського жаху і немає божественного призначення.
На відміну від Т. Гобса Дж. Локк висловлювався в термінах антропологічного оптимізму. Він писав, що люди за своєю природою – істоти добрі, які опинилися в ситуації, коли по-іншому жити вони не можуть. Потрібно змінити ситуацію і виховувати добру людину. Змінивши соціальні умови можна побудувати солідарне і справедливе суспільство. Звідси він робить висновок-держава не є необхідною. Без неї можна і обійтися, якщо в суспільстві буде багато добрих і вихованих людей.
Пізніше І.Кант розвине концепцію громадянського суспільства. На її основі виникне дві політичні онтології. Дві моделі і два погляди на людину, які продукують різні політичні парадигми: в одному випадку суспільство формується через державу, в іншому – навпаки.
Разом з тим, міжнародні відносини почали концептуалізуватися як окремий науковий напрямок в 20-ті роки ХХ століття в англо-саксонських країнах. З цього часу держава стає головним актором зовнішньої політики. Формується позитивістська модель міжнародних відносин. Держава береться за базовий позитивний факт. Наукова думка позиціонує державу як актора міжнародних відносин і ми отримуємо поле, де діють окремі позитивні одиниці – держави, які стають суб’єктами зовнішньої політики. На цій основі, в середовищі позитивізму, виникає реалізм,який базується на гобсінській парадигмі держави. Але lupus (вовк) тут є держава. Тому держава державі вовк. Ніякої інстанції, яка б обмежувала діяльність держав не існує. Встановлюється тотальна агресивна анархія, де відсутній будь-який регулятор. Таким чином, поле international rilation стає полем війни, яка ведеться заради задоволення егоїстичних інтересів. Це і є першим принципом реалістичного підходу в соціології міжнародних відносин. Єдиним чим керуються держави – це визначення своїх раціонально осмислених національних інтересів. В них проявляється інстинкт держави, як базової основи раціональних стратегій, що розробляються і реалізуються на міжнародній арені.
Інститут держави більш раціональний, а ніж людина. Кожен актор міжнародних відносин може бути описаний з точки зору національних інтересів. Як він може реалізуватися? З допомогою влади. Силового потенціалу. М. Фуко визначив це як «диспозитив могутності». Диспозитив могутності – це те, чим володіє держава для реалізації своїх національних інтересів. Тому рівновага в диспозитивах могутності забезпечує, якщо не мир, то порядок і стабільність в системі міжнародних відносин.
Таким чином, держава воювала, воює і буде воювати. Звідси принцип-хочеш миру готуйся до війни!
Один із теоретиків реалізму теолог Р. Нібур на цій основі сформулював модель індивідуального спасіння, суть якої полягає в наступному: воля до життя є воля до влади. Якщо немає волі до життя – нас захоплять і підкорять інші. Людина може бути моральною лише сама з собою.
Як тільки вона опиняється в суспільстві, вона попадає в ситуацію, в якій мораль не працює. Отже, сама по-собі держава може бути моральною, але в системі international rilation- ні. Все виходить від злої природи людини, а не від самої людини. Тому, хто бажає житии, повинен робити це за рахунок іншого. Звідси або мораль, або політика.
К. Шмідт стверджував, що «політичне» виникає тоді і там, де виникає пара чужий-свій. Але дана пара немає нічого спільного з парою хороший-поганий. Ворог не є поганим. Він, за відповідних обставин, може стати своїм. Тому в політиці досить часто ворог стає товаришем і навпаки. Мораль і політику змішувати не можна тому, що ми втрачаємо уяву як про мораль, та к і політику. Головне полягає в тому, як дана політика впливає на інтерес держави.
На думку К. Уолеса міжнародні відносин – це поле хаосу, яке примушує державу поводитися агресивно.Він висловив думку, що, коли виникає зазор потенціалів, то виникає загроза конфлікту. Отже, сукупність потенціально дивергентних позитивів – закон рівноваги сил.
Сучасний теоретик міжнародних відносин Р. Джілпен погоджується з К. Уолесом. Але Джілпен прибічник гегемоністської сили, яка перевищує диспозитив могутності інших держав. На його думку маленька держава не буде задиратися, а велика прагнути війни. Гегемоністська сила – умова справедливого розподілу обмежених ресурсів. Гегемоністська держава є гарантом безпеки.
С. Уолт (ще один представник неореалізму) стверджує, що існує не рівновага балансу сил, а рівновага балансу загроз (викликів). Якщо загрози розподілити рівномірно, міжнародна система буде стабільною, але при умові, що існує гегемоністська сила. Міжнародний терроризм – це узагальнююча назва явища, яке кидає виклик гегемоністській могутності.
