1.Передумови виникнення марксизму.
2.Вплив філософських поглядів Г.Гегеля та Л.Фейєрбаха на формування марксистського вчення.
3.Вчення К.Маркса про людину.
4.Марксистська концепція практики.
5.Марксистське вчення про суспільно-економічні формації.
6.Марксизм: історія та сучасність.
Література
Енгельс Ф. Стара передмова до "Анти-Дюринга". Про діалектику
//Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т.20.
Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії //Твори. Т.21.
Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т.42.
Маркс К Тези про Фейєрбаха. //Твори. Т. 3.
Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. Розділ 1 //Твори. Т.3.
Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. М., 1991.
Ойзерман Т.И. Формирование философии марксизма. М.: 1986.
тема 7. Традиції та особливості РОЗВИТКу ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ
Зміст теми: 1. Основні етапи розвитку філософської думки в Україні. 2. Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії. 3. Філософське вчення Григорія Сковороди. 4. Філософія П. Юркевича. 5. Філософія української революційної демократії. 6. Філософські погляди Д.Чижевського.
Основні етапи розвитку філософської думки в Україні
Українська філософська думка розвивалась в органічному зв’язку з всесвітнім філософським процесом. Становлення української філософської думки відбулося в рамках культури Київської Русі. Філософська свідомість в Київській Русі склалась в результаті діалогу традиційної міфопоетичної свідомості і візантійського християнства, насиченого елементами давньогрецької філософії. Введення християнства залучило Русь до світової культури. Притаманне християнству шанобливе ставлення до тексту і сприйняття усього світу як книги, що містить істину, стимулювало до міркувань над глибинними, прихованими смислами слів, напружену інтелектуальну діяльність.
Для києво-руського «любомудрія» характерні такі риси:
- домінування екзистенціальних мотивів, гостро- емоційне переживання поточного моменту життя, лірико-поетичне сприйняття природи; несхильність до абстрактного, відірваного від життя теоретизування;
- своєрідний антропоцентризм: головним предметом філософствування виступає з'ясування сенсу існування "Я" людини;
- пріоритет "серця" над "головою", кордоцентризм - органом збагнення істини тут виступає "серце";
- тенденція до пошуку істини в тексті, у слові, а не в речах зовнішнього світу.
Філософська думка періоду Київської Русі виражена в таких основних джерелах: "Повість временних літ" (кін. Х ст.) "Слово о полку Ігореві», "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 рр. "Повчання Володимира Мономаха", "Притчі про людську душу" Кирила Туровського, "Моління Данила Заточника", "Слово про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона (XI ст.)
Філософія XIV-XVI ст.
Це період послаблення значення Києва як центра Києворуської держави, татаро-монгольської навали. Татаро-монголи були присутні на українських землях менше 100 років; в результаті постійних руйнувань і насильства, в свідомості стало домінувати уявлення про минущість матеріально-земних благ. Поруч з образом козака - захисника Вітчизни в народних думах виникає також образ " героя духу " - святого, котрий виявляє стійкість перед лицем "тлінності" світського буття. В українських землях поширюється агіографічна література (житія святих); центральний герой "житія" - святий, що бореться з дияволом, який його спокушає; ця боротьба - спосіб досягнення святості.
В агіографічній літературі виражається одна з найяскравіших рис української світоглядної ментальності - екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, на духовне життя людини. В Україні поширюються ідеї ісіхазму (грець. - спокій, німота) - безпосереднього ірраціонального єднання людини з богом шляхом внутрішнього самозаглиблення, очищення розуму.
У цей період розвивається також література полемістів, що боролися зі спробами ополячити український народ і привести його в католицьку віру. Найвідоміший з полемістів - Іван Вишенський (XVI- поч.XVII ст.). В центрі уваги його філософії - "духовна" людина, оскільки тільки в дусі можливе спілкування людини з Богом, яке може бути досягнуто тільки шляхом щиросердечного осяяння. Вишенський вбачав завдання філософії не в абстрактному теоретизуванні, а в тому, щоб навчити людину праведному життю.
Важливим центром розвитку української філософії цього періоду був Острозький культурно-освітній центр. Пізніше таким центром стає Києво-Могилянський колегіум, який згодом став Києво-Могилянською академією - першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Славу Академії склали такі професори філософії як І.Гізель, С.Яворський, Т.Прокопович, М.Козачинський та ін. Більшість мислителів Академії тяжіли до моральної філософії, екзістенціально-гуманістичних мотивів.
Класичний період розвитку української філософії: XVII-XIX ст.
Засновником, української класичної філософської традиції виступив Г.Сковорода (XVII ст.). Він вважав, що головне в людині - не стільки її "теоретичні" пізнавальні можливості, скільки емоційно-вольове єство його духу - серце - з якого виростає і думка, і прагнення і світовідчуття. Будучи засновником української класичної філософської традиції, Сковорода мав також великий вплив на формування філософської думки в Росії.
Українська "університетська" філософія XIX ст.
У 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, створюються університети і ліцеї: Харківський університет, Київський університет, Рішел’євський ліцей в Одесі (пізніше - Новоросійський університет) та ін. Українська світоглядна культура цього періоду зберігає свою екзістенціально-гуманістичну спрямованість, але розвивається під сильним впливом західноєвропейської філософії.
Екзистенціально-кордоцентричну лінію продовжили у своїй творчості такі українські мислителі XIX ст. як М.Костомаров -історик, письменник, П.Куліш - історик, культурний діяч, Т.Шевченко - поет і художник (члени Кирило-Мефодієвського товариства, що ставило своєю метою утворення федерації вільних слов’янських республік), Памфіл Юркевич, який вважав унікальним та неповторним в людині серце.
Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала філософія мови О.Потебні, який досліджує мову в контексті таких понять як "народ", "нація".
Новітня українська філософія XX ст.
Докласичний і класичний періоди розвитку філософії в Україні створили в Києві стійку екзистенціально-кордоцентричну домінанту у світогляді. Під впливом цієї атмосфери розвивалася російськомовна київська екзистенціальна філософія початку XX ст. - М.Бердяєв, Л.Шестов. Бердяєв разом із Шестовим стояли біля джерел європейського екзистенціалізму. Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна також для творчості Лесі Українки (1871-1913) та М.Коцюбинського (1864-1913).
У 20-і роки XX ст. в українській філософії мав місце культурно-філософський підйом. Найбільш яскравий представник цього періоду – В.Юринець (1891-1937).
У 60-і роки центром розвитку філософських досліджень в Україні стає Київський університет і Інститут філософії. В центрі досліджень П.Копніна та В.Шинкарука - вивчення пізнавальних можливостей людини, світоглядно-гуманітарна переорієнтація філософії.
Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії
У ХVІ ст. в Україні на основі її взаємодії з культурою Європи завершується становлення професійної філософії як складової частини цілісної української духовної культури. Варто зазначити, що в ХVІ ст. деякі вихідці з України вивчали та викладали філософію за кордоном. Так, Юрій Котермак із Дрогобича викладав у Болонському та Краківському університетах наприкінці ХVІ ст. А Мартин Шмиглецький з Львова у 1585-1599 рр. був професором Віденської академії.
В ХVІІ ст. професійна філософія в Україні набула розвитку в братських школах та Києво-Могилянському колегіумі, а пізніше – Києво-Могилянська академія, яка стала головним осередком науки і культури. Вона була заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою. Його діяльність сприяла розвитку національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти України. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала свою структуру навчання з певним обсягом предметів, що вивчались в них. В академії, наприклад, вивчались латинська, грецька, старослов’янська, польська мови, а також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладались арифметика, геометрія, музика. Після загальноосвітніх класів вивчали поетику, філософію (два роки) і теологію (чотири роки).
Філософський курс в Києво-Могилянській академії складався з трьох частин: логіки (розумова філософія), де розглядались загальні закони і форми людського мислення; фізики, або природної філософії, предмет якої складали – матерія, форма, природа, мистецтво, космологія (вчення про небеса), астрологія, психологія і методологія; метафізики. Зрозуміло, що філософія в Україні в ХVІІ - ХVІІІ ст. була тісно пов’язана з теологією. Тому вона носила до певної міри схоластичний характер. Разом з тим, час від заснування Академії і до кінця ХVІІ ст. характеризується початком розмежування філософії і теології. Поступово поглиблюється увага до проблеми гносеології, до раціоналізму та емпіризму, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави.
Починаючи з 30-х років ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ в українській філософії зростає вплив ідей Просвітництва, які стверджують цінності людини, її розуму для реалізації соціального прогресу, що були репрезентовані плеядою видатних мислителів того часу: С. Яворським, І. Гізелем, Й.Кононович - Горбацьким, Г.Щербацьким. Найяскравішою постаттю серед українських просвітників був Теофан Прокопович (1677-1736), професор і ректор Києво-Могилянської Академії, відомий мислитель першої половини ХVІІІ ст. Вчені Києво-Могилянської академії роблять кроки до звільнення філософії від схоластики, посилаючись не стільки на церковні авторитети, скільки на античні джерела та гуманістів доби Відродження, дотримуються пантеїстичних поглядів, деїзму. Обґрунтовуються ідеї про нестворюваність, незнищенність, активність матерії, про постійний рух, мінливість речей світу - діалектичне розуміння природи. Спеціально у системі натурфілософії розробляється вчення про простір і час. Простір ототожнюється з місцем, що його займає тіло. В свою чергу, час поділяється на зовнішній, внутрішній, час незмінних сутностей і на божественну вічність. Велике значення для осмислення Всесвіту як процесу розвитку цілісної системи мало поширення геліоцентричного вчення Коперніка, з ідеями якого знайомили слухачів майже всі автори філософських курсів.
У філософських курсах викладачів Академії велика увага приділялась характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттю, сприйняттю, пам’яті, уявленню, мові, мисленню, методам пізнання. Чуттєве пізнання є розглядається як перший етап процесу пізнання, що завершується в розумі. Особливу увагу Києво-Могилянці звертають на вивчення логіки як знаряддя пізнання.
Значна увага в Києво-Могилянській академії приділялось питанням мови - її походженню, мовній культурі. Так. Т.Прокопович, Г.Кониський трактують слова як знаки об’єктивних речей, підкреслюючи, що їх значення виникає в процесі спілкування людей на підставі домовленості. Дбаючи про високий рівень мовної культури в академії, вони зверталися до рідної мови, зокрема перекладали Біблію. У вченні про істину проводиться досить чітка диференціація між знаннями і вірою; приділяється особлива увага проблемам методу наукового пізнання.
В першій половині ХVІІІ ст. у курсах філософії Академії з’являються спеціальні розділи етики, яка стає самостійною галуззю знань у вітчизняній філософській думці. Центральна проблема в цей період - проблема людини, її духовного світу, ідея громадянського гуманізму, в основу якої покладена теза про загальне благо як критерій всіх моральних оцінок. З цим пов’язаний інтерес до однієї з найбільш складних проблем - проблеми свободи волі, що передбачає відповідальність людини за власну долю і за свої вчинки, яку вона несе не тільки перед Богом у потойбічному світі, а й тут, на Землі - перед собою та суспільством. Було поставлено питання про міру і можливість свободи людини у межах природної необхідності. На відміну від західної філософії того часу, що ототожнювала розум з волею і тим самим свободу розуміла як пізнану необхідність (Б.Спіноза), українські філософи розмежували їх. Воля здатна впливати на розум, а в стані афекту вона може й придушити розум, роблячи вибір без його поради. Опосередкованою ланкою, що єднає акт розуму і акт волі, вважалась розсудливість, яка буває природною (вроджена розумність, інтуїція) і філософською (через розум обирати шлях діяльності). Розсудливість спрямовується на досягнення згоди і гармонії між розумом та волею. Внутрішня гармонія людини залежить не лише від згоди між розумом і волею, але й від прагнення до блага. Тому важливою проблемою було з’ясування змісту “блага”, а звідси і - проблема сенсу життя, визначення мети, до якої повинна прагнути людина. У зв’язку особливої ваги набувають проблема громадянського обов’язку та ідея патріотизму. Цей напрямок моральної філософії дістав назву “ громадянського гуманізму ” й одержав втілення у різних сферах української духовної культури.
У 1817 р. Києво-Могилянська академія була закрита, а в її стінах було створено звичайну духовну академію. Відкрита вона була знову у 90-х роках ХХ століття.
Філософське вчення Г.Сковороди
Григорій Савович Сковорода (1722-1794) займає особливе місце не тільки в українській філософії, а й у новоєвропейській. Він створює оригінальну для свого часу концепцію, у якій не було місця простому відтворенню, коментуванню думок його попередників та сучасників. Його по праву можна вважати попередником європейського інтуїтивізму та екзистенціалізму.
Раціоналізму та Просвітництву ХVІІІ ст. Сковорода протиставив свою “ філософію серця ”, цілковито зосередившись на проблемі сенсу та мети людського буття. У ній він намагався поєднати ідеї античних мислителів, патристики та Відродження з конкретним індивідуалізмом Біблії, яка відіграє роль основного джерела істини, головного дороговказу, з яким Сковорода постійно звіряє свої думки. Саме з Біблії філософ черпав одну з головних ідей своєї системи – містичний символізм та ірраціоналізм. Символи Біблії “открывают в нашем грубом практическом разуме второй разум, тонкий, созерцательный, окрыленный, глядящий чистым и светлым оком голубицы. Библия поэтому – вечнозеленеющее плодоносящее дерево. И плоды этого дерева – тайно образующие символы» (Эрн В.Г. Сковорода.- М.,1912.-С.246).
Майже за сто років до появи ірраціоналізму Сковорода, взявши за основу критерію вищої істини свою “філософію серця”, звертав увагу на обмеженість розуму, його схематизм та односторонність у пізнанні світу, неможливість збагнути живий зв’язок людини зі світом, і головне – саму людину. Негативний вплив розуму проявляється у тому, що люди з часом втратили здатність засвоювати приховану сутність символів і тепер осягають Біблію лише формально, буквально, тримаючись за зовнішню сторону її настанов. Звідси й моральна деградація, зневіра у релігії, невпинна гонитва за достатком і зрештою втрата людиною самої себе.
Структурним принципом філософії Сковороди є діалог; діалогічними є основні його філософські праці: “Разговор дружеский о душевном мире», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», «Діалог. Имя ему – Потоп зміин”, “Наркісс. Разлагол о том: узнай себя” та інші. Адже “вищу істину” можна пізнати не розумом, а серцем, душею у щирому, відвертому спілкуванні з іншими людьми – носіями багатого життєвого досвіду, тієї життєвої “філософії”, котру Сковорода переносив на сторінки своїх численних притч, байок, віршів, діалогів, листів.
Майже все своє життя Сковорода подорожував по світу, і скрізь, де б він не був, доносив до людей своє одухотворене вчення, розмовляючи з ними простою доступною їм мовою. Мандрівного філософа Сковороду по праву вважають “українським Сократом ” за його невтомну подвижницьку просвітницьку діяльність, головною метою якої було залучення люду до філософії, допомога кожному у його духовному народженні. Порівняння Сковороди з Сократом є доречним ще й тому, що Григорій Савич і у своєму повсякденному житті завжди твердо дотримувався своїх переконань, демонстрував їх істинність та дієвість на своєму власному досвіді. Будучи високоосвіченою і різнобічно розвиненою людиною – чудовим знавцем латини, грецької, давньоєврейської та кількох європейських мов, обдарованим поетом та музикантом, – народний філософ спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, одягався “пристойно, але просто”, був завжди “веселий, бадьорий, помірний, цнотливий, усім задоволений, шанобливий”, “з усього виводив мораль, обирав та любив друзів по серцю їх, мав набожність без марновірства, вченість без чванливості, обходження без лестощів”.
Центральною ідеєю філософії Сковороди є його вчення про три світи: макрокосм, або Всесвіт; мікрокосм, або людину; символічна реальність, як єднальна ланка між ними - Біблія. У свою чергу, кожний з цих світів складається з “ двох натур ”: видимої - осягається почуттями - тварний світ і невидимої - Бог.
Сковорода вважав, що головною проблемою людського існування є виявлення невидимої “натури”, а саме – виявленні “внутрішньої”, “сердечної”, “єдиної” людини. Щастя не зовні, а усередині нас. Йдучи за Епікуром, філософ закликав шукати щастя не в багатстві і славі, а у душевному спокої. Людське щастя, повчав мандрівний філософ, знаходиться поряд з нами, всередині нас самих. Воно – не у фальшивій славі, грошах чи владі над іншими, а у душевному спокої, чистій совісті, любові до рідної землі (“Не ищи щастя за морем…,не странствуй по планетам, не волочись за дворцами”). Досягти щастя можна, пізнавши свою власну природу, прислухавшись до свого власного серця – воно є єдино істинним життям і знаряддям пізнання. Пізнай самого себе – головна вимога філософії Сковороди. Своє бачення процесу самопізнання Сковорода розкриває через концепцію “сродного труда ”. У кожну людину Бог вкладає “тайний закон сродности” – призначений тільки для неї, персональний шлях до щастя та душевного спокою, котрий полягає у праці, що найбільшою мірою відповідає її природним нахилам, здібностям.
Філософія Г. Сковороди демонструє самоцінність людського життя, повагу до особистості, її право на автономність та самовизначення у світі.Простота стилю, діалогічна форма вираження ідей, вільнодумство і навіть містичність та таїнство деяких епізодів життєвого шляху Г. Сковороди сприяли широкій популярності як особистості, так і творів видатного українського філософа.
Філософія Памфіла Юркевича
В середині XIX ст. в Києві склалась релігійно-філософська школа, центром якої стає спочатку Київська духовна академія, що виникла після закриття Києво-Могилянської академії, а згодом - Київський університет. Найвизначніші представники цієї школи: В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич, С.Гогоцький,П.Юркевич. Центральною проблемою київської релігійно-філософської школи стала проблема співвідношення віри і знання, питання про місце і роль філософії в духовному житті. Прагнучи поєднати ідеї просвітництва і романтизму, київські філософи відзначають, що не слід абсолютизувати роль розуму в духовній діяльності людини і акцентують увагу на великому значенні почуттів, людських переживань.
Найвизначнішою постаттю у колі представників Київської релігійно-філософської школи був ПамфілЮркевич (1826-1874 рр.). Основні його праці: "Ідея", "Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого", "Із науки про людський дух", "Курс загальної педагогіки" та ін.
В загальному плані філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення як основи усіх духовних здібностей людини. Юркевич, що як мислитель сформувався на «філософії серця» Сковороди і увібрав найістотніші риси української духовності, протистоїть такій позиції. Він вважає, такий підхід є однобічним і помилковим. «З раціоналістичної точки зору, — зазначає Юркевич, — назавжди залишиться незрозумілим, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до морального закону». Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Людину в її моральній і духовній свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою. Тому, вважає Юркевич, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійсність, воно визначає обрії життєвого світу людини.
Спираючись на авторитет Святого письма, П.Д.Юркевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості. Серце є: охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини; виступає осередком душевного і духовного життя людини; органом різноманітних душевних хвилювань, почуттів, пристрастей; центром морального життя людини; вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей. Ця позиція співзвучна ідеям Г.Сковороди, хоча відрізняється від них, так, у Сковороди серце не є органом тіла. Якщо в філософії західноєвропейського Просвітництва органом духовної діяльності вважався розум, то у П.Д.Юркевича осередком духовного життя людини виступає серце. Не розум, а серце є джерелом морального діяння.
Також буття реального світу пізнається розумом лише частково, оскільки розум, будучи сферою загального, принципово не може вичерпати індивідуальне. Розум може відповісти на питання, що є розумні істоти, але неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є. За Юркевичем, зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог - істота надрозумна, принципово недоступна людському логічному пізнанню; для людини знання про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце. В філософії Юркевича, відзначав Дм.Чижевський, «серце є основа душевного життя. Розум — тільки світло, яке цю дорогу освітлює... Життя ж духовне зароджується перед світлом розуму — в пітьмі, себто в глибинах, які неприступні нашому зору. Лише на цій основі постає потім світло знання і розуміння».
Юркевич виступав проти будь-яких спроб раціоналізму звести духовність людини до мислення. Він вважає, що "мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Світ у всій його повноті існує і відкривається найперше для глибокого серця, а тільки потім для розуму".
Таким чином, у світогляді Юркевича виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. Він продовжує традицію української філософської культури, започатковану ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя.
Філософія української революційної демократії
Розвиток соціально-політичної та філософської думки в Україні XIX та початку XX сторіччя пов'язаний, перш за все, з діяльністю Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Їх діяльність представляє революційно-демократичний напрямок в історії національно-визвольного руху в Україні. Щоб боротися проти соціального і національного гноблення, здійснюваного самодержавною владою, представники різночинної інтелігенції у грудні 1845 р. створили Кирило-Мефодіївське товариство.
Душею Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). Його світогляд формувався в боротьбі за демократичні ідеали, соціальне і національне визволення України. У своїх творах: «Кобзар», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт», «Єретик» та ін. - він виступав як непримиренний ворог кріпосництва та царату. Він постійно звертається до долі України, яка для Шевченка - уособлення його особистого світу. Він першим в українській літературі відверто закликав українців не цуратися самих себе. Нація мислиться ним в образі будинку, "рідної хати": "у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Поряд з ідилічними картинами сільського життя, він описує тяжке життя пригнобленого народу. Відчуття злої долі, що нависла над Україною - одна з провідних тем творчості Шевченка. Причина цього - і зовнішні вороги, і фальшиві і злі сини своєї країни, що "кайданами міняються, правдою торгують". Щасливе майбутнє народу - у звільненні від кріпосництва і національного гніту, у вільній родині серед інших вільних народів. Досягнення звільнення, вважає Шевченко, передбачає як внутрішнє духовне перетворення (викорінювання рабської психології), так і можливість розправи з поневолювачами народу ("добре вигострить сокиру, та й заходитися вже будити" волю). Борючись за утвердження української мови, культури, Шевченко, в той же час, був позбавлений національної обмеженості: зі співчуттям він пише про боротьбу слов'янських і інших народів проти неволі (поема "Сон", "Кавказ"). Усю його творчість пронизує гуманізм. Прославляння людини-борця, жінки-матері, співчуття до тих, хто в неволі і приниженні - характерна риса духовної спадщини Шевченка. Складним є ставлення Шевченка до релігії. З одному боку, він звертається до біблійних текстів, використовує їх у боротьбі за волелюбні ідеали, для зображення оптимістичних картин майбутнього, а з іншого боку - викриває церковників, що ставлять релігію на службу гнобителям, покріпаченню, вказує численні приклади відхилення від біблійних принципів у реальному житті.
Світогляд Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки, 1871-1913) формувався під впливом ідей революційного демократизму. Засобом досягнення кінцевої мети визвольного руху вона вважає революційні дії. Її надії пов'язувались з робітничим класом, боротьба якого, як зазначала поетеса, є боротьбою за поступ соціальний і культурний, бо визволення пролетаріату мусить бути визволенням цілої суспільності людської. Леся Українка засобами своєї творчості намагалась піднести пафос боротьби, показати її значення для прогресу, для визволення рідного краю. Однією з особливих ознак лірики Лесі було утвердження героїчного в концепції нової людини. Письменниця зверталась до історичних постатей, гіперболічних метафор, алегоричних образів, за допомогою яких закликала до дії, боротьби, засуджувала пасивність. Усе життя Лесі Українки було пройняте любов'ю до рідного краю, до свого народу, глибокою вірою в прийдешню свободу. Вона була взірцем відданості народній справі для всієї інтелігенції початку XX ст.
Франко І.Я. (1846-1916) - видатний український письменник, суспільний діяч, філософ. Його головна філософська праця - "Із секретів поетичної творчості", але свої ідеї він викладав також у своїх художніх творах. Франко відстоював матеріалістичну позицію, критично ставився до ідеалістичних систем Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, містицизму, називаючи "дикою фантазією" догмат про безсмертя душі, стверджував тезу про безмежні можливості пізнання, виступав за поєднання науки і праці, проти відриву теорії від практики.
Франко виступає як прихильник соціалістичне вчення (брошура "Про соціалізм"), але з обережністю ставився до марксистської моделі майбутнього, пророкуючи згортання демократії, приниження людського достоїнства і засилля тоталітарної держави. Погоджуючись з тезою про домінування продуктивних сил у житті суспільства, Франко, одночасно, критикував "теорію економічного матеріалізму", звинувачуючи марксизм в історичному фаталізмі. Критерієм дійсного прогресу повинно бути не збільшення багатства, прогрес науки, мистецтва самі по собі - а звільнення людської особистості, розширення свободи людської діяльності, можливостей щастя індивіда. Але щастя неможливо здійснити поодинці, а тільки в такій людській спільноті як нація, що має для цього стати цілісним культурним організмом. Це досягається шляхом усвідомлення індивідами, що складають націю - ідеалу, що їх поєднує, і вірою в цей ідеал. Важлива роль у цьому належить, за Франком, мужній особистості, покликання якої - прокласти народу шлях у щасливе майбутнє – франківський образ Каменяра - "вічного революціонера". У зв’язку з цим він велику роль відводив українській інтелігенції, яка повинна виступити будителем маси, і критикує тих українських інтелігентів, які надмірно зайняті теоретичним абстрактним міркуванням.
Таким чином, у філософських, соціально-політичних і морально-етичних шуканнях Т. Шевченка, Л. Українки та І. Франка віддзеркалилась ідея боротьби за національний розвиток українського народу на принципах свободи і демократії. При цьому економічний, соціальний, духовний і політичний поступ України не мислився ними без вивчення і використання позитивного світового та європейського досвіду, без поєднання національного і загальнолюдського. Основну мету їх наукових пошуків зазначено словами І. Франка: «Ми мусимо навчатися чути собі українцями... Мі повинні... поперед усього пізнати ту свою Україну..., щоб ми розуміли усі вияви її життя, щоб почували собі справді практично частиною його».
Філософські погляди Д.Чижевського
Дмитро Іванович Чижевський (1894—1977 рр.) — видатний український вчений — філософ, історик, філолог, славіст. Чижевський став одним із організаторів Української вільної академії наук в Аугсбурзі, був професором Українського вільного університету, професором філософії і логіки педагогічної академії Української автокефальної церкви. З 1962 - дійсний член Гейдельбергської академії наук. Автор понад 900 наукових праць. Важливі роботи: «Завдання історії української філософії», «Філософський метод Г.Сковороди», «Нариси з історії філософії України» та ін.
Чижевський виходив з поняття безпосереднього буття людини. Людину можуть витіснити з її місця в бутті різні чинники: теоретичні вчення, вигадані для себе соціальні ролі, мода, стереотипи масової культури, ідеологія. Але людина має знайти своє справжнє місце в бутті, вищий смисл свого існування, усвідомити себе. Щоб визначити своє «справжнє місце», людина мусить не допускати етичної самоізоляції від буття, бути відкритою щодо інших індивідуальних та колективних світів, здатною до співпереживання, розуміння, любові, віри, надії. Таке розмаїття зв’язків вимагає орієнтації людини на трансцендентне буття - на єднання людини з Абсолютом, з Богом. В результаті - досягається стійкість буття людини. Тому основним в філософії Чижевського є пошук сенсу життя в цілому, а також сутності світу.
Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зокрема - до історії філософії України, що, власне, стало центром наукових інтересів вченого. Чижевський є автором перших узагальнюючих праць з історії філософії України, де він прагне осягти чинники духовної історії України. Д.Чижевський дає опис рис національного характеру українського народу, що відобразились у специфіці української філософії:
- «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», що виявлялося в «естетизмі українського народного життя і обрядовості»;
- «індивідуалізм та стремління до «свободи»; нахил до духовного усамітнення”;
- «неспокій, рухливість, більш психічні, ніж зовнішні»;
- гармонія між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, до миру, а не до боротьби;
- релігійне забарвлення.
Ці риси не лише виявлялися впродовж історії українського народу, а й певним чином визначали цю історію. Чижевський вважав, що «емоціалізм», індивідуалізм, плюралістична етика, що визнає право кожного індивіду на власний етичний шлях знайшли своє яскраве відображення в філософській творчості видатних українських філософів.
План семінарського заняття
1. Загальна характеристика основних етапів розвитку філософської думки в Україні.
2. Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії.
3. Григорій Сковорода: його життя та філософські погляди.
4. Внесок П. Юркевича в розвиток української філософської думки.
5. Філософські погляди представників української революційної демократії.
6. Філософські погляди Д.Чижевського.
Тести
1.Загальною характеристикою філософії Київської Русі були:
- Спрямованість на вирішення актуальних питань суспільного буття.
- Домінування духовно-практичної форми освоєння світу.
- Основна увага до питань суспільної практики, проблем людини, пізнання, смисложиттєвої проблематики.
2.За своїми найпершими особливостями рання українська філософська думка тяжіла до:
- морального повчання та життєвої настанови;
- вибудовування абстрактно-теоретичних конструкцій;
- містико-афористичної символіки;
- космоцентризму та натурфілософії.
3.Для ідейного спрямування українського гуманізму характерно:
- реабілітація цінності земного життя та інтерес до суспільно-історичної проблематики;
- підвищений інтерес до природознавства та точних наук;
- застосовування даних точних наук до вивчення людини.
4.Першим вищим навчальним закладом на теренах України була:
- Острозька академія; - Києво-Могилянська академія.
5.Філософські курси Києво-Могилянської академії - це:
- оригінальні філософські концепції, розроблені її професорами;
- курси пізньої західно-європейської схоластики, запозичені українськими мислителями;
- типові курси західно-європейських університетів із вкрапленням новітніх даних науки та в інтерпретації, що відповідала традиціям українського менталітету.
