Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв'язку із цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонаправлених дій різних соціальних прошарків, зумовлених суперечністю їхніх інтересів, — у демократичній класовій боротьбі. У теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах даної демократії через використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів.Результати соціологічних опитувань свідчать, що люди болісно сприймають соціальну нерівність. Своє місце в соціальній ієрархії вони часто вважають несправедливим. Відчувається антагонізм між вищими і нижчими прошарками. Державні діячі докоряють трудящим за «нерозуміння» суспільних цілей і завдань, небажання «трохи потерпіти», а ті звинувачують управлінців і політиків у некомпетентності, егоцентризмі, зажерливості, корупції.Але те, що за явно вираженого невдоволення соціальною нерівністю революції, громадянської війни, однак, не відбувається, є результатом дії соціально-нормативної системи, соціальних інститутів, які спонукають людей з розумінням сприймати ті чи ті державні управлінські принципи та дії. Кожне суспільство робить це по-своєму. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім'ї народився, той несе відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). За додержанням цього правила стежила вся система соціальних інститутів: суд, уряд, армія, церква.У кастовій суспільній системі в ролі основних інститутів виступають держава і релігія, які використовують силу влади, зброї, ідеологічного тиску для забезпечення привілеїв вищим прошаркам. Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов'язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Відхилення від приписуваних законами зразків поведінки карається певними санкціями.У сучасному суспільстві, хоч усі люди мають формально рівні права з народження, суспільство, як і раніше, підтримує й охороняє свою ієрархію. Так, інститут власності підтримує право на спадок, а отже, робить неоднаковими шанси на збагачення людей, що народилися в бідних і багатих сім'ях. Інститути освіти дають можливість здобути освіту, а потім виконувати престижні види діяльності не тільки людям з високими розумовими здібностями, а й просто багатим, які можуть за освіту заплатити. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми.Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона змінюватиметься за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення — трудящих. А це призводитиме до напруження у відносинах між вищими й нижчими стратами, яке може перерости у відкриту боротьбу за перерозподіл багатства. Тому досить націоналізувати багатство меншості, зазначав К. Маркс, і буде встановлено соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, також був схильний гадати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше за нижню. Проте зростання багатства й влади не безмежне. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. З наближенням суспільства до такої позначки розпочинаються реформи, спрямовані на перерозподіл національного доходу через податки, зміни в економічній та політичній сферах або інші дії для стримування згубної тенденції.Отже, стабільність суспільства залежить від конфігурації соціальної стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про наявність соціального напруження в суспільстві, що може завершитися соціальною катастрофою. Навпаки, розширення профілю по горизонталі свідчить про стабілізацію суспільних відносин. Важливо, щоб ця стабілізація досягалася не стихійно, а внаслідок дії соціальних інститутів.Проте, на думку П. Сорокіна, розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже, забирає в суспільства важливу рушійну силу.Більш важливим чинником функціонування і підтримки стабільності суспільства є досягнення класової гармонії, консенсусу, що означає злагоду, підґрунтям якої є схожість поглядів і орієнтацій стосовно значущих цінностей, цілей, норм, правил поведінки, ролей, владних відносин тощо між індивідами, соціальними групами і спільнотами.
