Розкрийте причини втрати суверенітету Гетьманщини і ліквідації української автономії

Наприкінці ХУІІ ст. Лівобережжя стає центром політичного і культурного життя в Україні. Цей край українське населення називало Гетьманщиною. Гетьманщина - адміністративно-територіальна одиниця Лівобережної України, на чолі якої стояли гетьмани, вона знаходилась у складі Російської імперії як автономія і зберігала всі державні права, була центром політичного і культурного життя в Україні. Росія називала цю територію Малоросією. Гетьманщина являла собою ті українські землі, що підпорядковувалось гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.
Територія Гетьманщини була визначена в результаті переговорів між Польщею і Росією (Андрусівська угода 1667 р., Вічний мир 1686 р.), що поділили знекровлену Україну навпіл по Дніпру. Вона становила приблизно одну шосту площі сучасної України і одну третину від тої, що колись була підвладна Хмельницькому. Це були землі уздовж лівого берега Дніпра на яких проживало близько 1,2 млн. чоловік. Гетьманщина налічувала 11 великих (полкових) міст, зокрема Стародруб, Глухів, Чернігів. Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, крім того 126 містечок, близько 1800 сіл.
Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію і монархічні засади керівництва з козацькою демократією. Главою держави був Гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті, функції уряду виконувала генеральна старшина (ЇЇ називали також правительством) куди входили генеральні - обозний, судці, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Основними адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких налічувалось 10,на чолі з полковниками та їх адміністрацією. Офіційною резиденцією гетьмана й адміністративною столицею Гетьманщини з початку XVIII ст. був Батурин. В кожному полку було від 7 до 20 сотень. Місцевий рівень влади представляли сотники із своєю адміністрацією, що розташовувалась у сотенних містах та містечках. В сотню входили козацькі курені які стояли по селах.
Москва продовжувала посилювати диктат на українських землях. Новий цар Петро І (1689- 1725) з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був /. Мазепа (1687-1709), який змінив засланого до Сибіру Самойловича.
Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті" (25липня 1687р.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурйні при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності1.
ІВАН СТЕПАНОВИЧ МАЗЕПА (1639-1709)
Народився в сім'ї українського шляхтича, представника знатного роду Мазеп-Колядинеських. Його батько у 1654 р. був обраний отаманом білоцерківського козацтва У 50-х роках XVII ст. І. Мазепа став пажем польського короля Яна Казимира. Навчався Іван у Київському колегіумі, потім у Варшавській єзуїтській школі. Вишу освіту здобував в університетах Франції, Голландії, Італії, Німеччини. Часто виконував таємні доручення короля у різних країнах Європи. З 1663 р. І. Мазепа жив у родовому маєтку в с. Мазепинці. Успадкував від батька звання чернігівського підчашого (придворна службова особа). Протягом п'яти років обіймав посаду генерального осавули при гетьманові П. Дорошенку. Усвідомивши безнадійну ситуацію Дорошенка, Мазепа перейшов на бік І. Самойловича. Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинився І. Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, талант політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцнити авторитет гетьманської влади іі бути справжнім господарем України впродовж 22 років. За цей період він зробив чимало корисного для України іі українського народу, зокрема для розвитку освіти, науки і культури. В Україні активно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська академія, котра завдяки його зусиллям отримала статус академії у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. 1. Мазепа прославився будівництвом церковних споруд (в роки правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як "українське бароко", а в Україні ще називали цей стиль "мазепинським бароко". Щоб піднести значення київського митрополита, він домігся для нього титулу "екзарха московського патріарха". За свою діяльність І. Мазепа здобув симпатії та прихильність широких освічених кіл. Гетьману присвячувалися панегірики, поеми, драми. Так, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, пізніше сподвижник Петра І і глава Синоду, написав віршовану драму "Володимир", у якій порівнював І. Мазепу з просвітителем і хрестителем Русі князем Володимиром. Видатною людиною свого часу вважали І. Мазепу Вольтер та Байрон. Мазепа в історії України після Хмельницького був найбільшим державотворцем, який зумів поставити особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "Від Богдана до Івана не було гетьмана".
Та в діяльності І. Мазепи були і суперечливі методи керівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави. Слабкою була і його соціальна політика, Прийшовши до влади, він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у селянський етан (Універсал віл 1691 р.), вніс деякі зміни у систему оренд тощо. Водночас правління І. Мазепи супроводжувалося дальшим посиленням всіх форм феодального визиску селян і козаків. У1701 р. він видав Універсал, що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. В наслідок цього над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення. Він завжди робив ставку на старшинську еліту, жорстоко придушував будь-які прояви непокори.
Після оголошення війни Швеції у 1700 р. (вона тривала до 1721 р.) Петро і перетворює Україну фактично на свою заручницю у вирішенні великодержавних проблем. У 1700 р. значна кількість лівобережних і слобідських козаків була мобілізована і в складі російської армії брала участь у бойових діях проти шведів у Балтії, Польщі, на західноукраїнських землях, Правобережжі та в Білорусі. Пізніше в Україні було здійснено значні оборонні заходи, зокрема в Києві було споруджено Києво-Печерську фортецю, зміцнена фортеці в Переяславі, Ніжині, Стародубі, Чернігові, Полтаві.
На початку своєї політичної діяльності І. Мазепа підтримував з Москвою добрі відносини. Він активно допомагав Петру І в азовських походах, був радником царя у польських питаннях. Москва підтримувала зайняття ним Правобережної України у 1704р. підчас анти польських виступів козаків під проводом Семена Палія. Україна знову була об'єднана під владою одного гетьмана. Та під час Північної війни, де основними противниками були Петро І та шведський король Карл XII, незадоволення українців московською владою зростало. Козацькі полки мали великі втрати в боях. Жителі України змушені були утримувати московські війська та працювати на спорудженні військових укріплень. Реформи Петра І загрожували автономії України та незалежності козацького війська. Петро І підірвав економіку України, фактично скасувавши тут вільну торгівлю. Він проводив неприховану колоніальну політику щодо культури України, заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть "Святе письмо" в Україні мусили передруковувати не зі старих українських книжок, а з російських.
Українські землі у складі Російської імперії на початку XVIII ст.
Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від поляків та шведів і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати васальну вірність цареві. За надання військової допомоги та провізії Карл XII обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав. У переговорах з Карлом XII Мазепа поставив питання про створення Української держави.
Влітку 1709 р. об'єднані війська Карла XII та Мазепи зіткнулися з армією Петра І у битві під Полтавою. Вирішальний бій стався 27 червня 1709р. і закінчився поразкою шведської армії та українського війська. Карл XII і Мазепа змушені були тікати до Молдови, під владу Туреччини, де 70-річний гетьман помер 3жовтня 1709р. Похований він у м. Галац (Румунія).
Жорстокою розправою над гетьманською столицею Батурином, де було знищено все громадянське населення, понад 6 тис. чоловіків, жінок, та дітей цар помстився Мазепі, посіявши жах серед українців. Багато повстанців було заслано до Сибіру. За царським наказом зруйнована Січ як вогнище незалежного українського національного руху. Велика частина українського населення не могла усвідомити намірів Мазепи та його прибічників, з недовірою ставилася до шведів.
Об'єктивно дії І.Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.
Політична акція І. Мазепи відображала настрої тієї частини українського суспільства, яка хотіла бачити Україну незалежною державою. Вона помітно вплинула на розвиток суспільно-політичного та національно-визвольного руху в Україні в наступних століттях. Але поразка в Полтавській битві 28 червня 1709 р. поставала крапку прагненням українців зберегти свою державність в союзі з Росією. Остаточне поглинення Гетьманщини імперією було тільки питанням часу.
ПИЛИП СТЕПАНОВИЧ ОРЛИК (1672-1742 рр)
Після смерті Г. Мазепи навесні 1710 р. рештки козацького війська у вигнанні обрали своїм гетьманом генерального писаря ПИЛИПА СТЕПАНОВИЧА ОРЛИКА (1672-1742). Під час обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною "Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва" (Конституція П. Орлика, або Бендерська конституція). Конституція хоч і не була втілена в життя, є унікальним історичним документом. Вона стала першою демократичною, народною конституцією, свідченням надій та прагнень українського суспільства того часу. 16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету та визнання кордонів Української держави; забезпечення демократичних прав людини; визнання непохитності трьох складових частин правової держави: єдність та взаємодія законодавчої влади (виборна Генеральна Рада, яка повинна була скликатися тричі на рік), виконавчої влади (гетьман, обмежений в своїх діях законом, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і судової влади, підзвітної та контрольованої.
Французькі просвітники того часу ще не наважилися на розробку поміркованих ідей щодо конституційного обмеження "освіченого монарха". А український народ в особі визнаних провідників уже розробив реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на визнанні природного права людини і народу на свободу, самовизначення, виробив ще незнані в Європі демократичні засади суспільного життя, затвердив виборність усіх державних посад знизу доверху, прийняв нечуване у феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, вдів, сиріт.
П.Орлик, підтриманий Карлом XII, вступив у антимосковський альянс з татарами та Портою і в січні 1711р. вирушив в Україну. Але цей наступ не мав успіху. П.Орлик повернувся в еміграцію. Помер у 1742 р. в Яссах.

Розкрийте причини, характер, наслідки Гайдамацького Руху та поясніть яке значення він мав для подальшого розвитку національно-визвольної боротьби українського народу проти іноземного гніту.

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.
Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.
Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».
Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.
Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі РОСІЇ, і
Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.
У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях.
Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.
Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.
1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.
У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру.
Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.
Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,
Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.
Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.