Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації

ТЕМА: РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ПЛАН

Поняття про ораторську (риторичну) компетентність.

Публічний виступ як важливий засіб комунікації.

Основні роди, види та жанри красномовства.Види публічного мовлення.

Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументації. Мовні засоби переконування.

Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Культура сприймання публічного виступу.

Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації.

1. Поняття про ораторську (риторичну) компетентність.

Демосфен, відчувши в собі ораторські здібності, вирішивши вийти на політичну арену.

Але тут йому не поталанило. Хоч від природи юнак і володів красномовством, та мав надто слабенький як для оратора голос і нечітку дикцію. До всього ж він ще й гаркавив, на трибуні тримався невпевнено, часом губився і знічувався. І Демосфен, не гаючи часу, зайнявся працею над самим собою. Щоб стати оратором, вирішив він, треба заново себе створити.

Усе зваживши й обміркувавши, Демосфен почав удосконалювати свою вимову, а постійними декламаціями тренував голос, одночасно працюючи і над стилем. Ходив на навчання до одного видатного оратора, той допомагав юнакові ставити голос. Розповідають, що Демосфен щодня йшов до моря і там, на березі, годинами декламував вірші, намагаючись звуками свого голосу заглушити шум прибережних хвиль. Уперта й постійна праця невдовзі почала давати наслідки: Демосфен уже вільніше й природніше тримався на трибуні, слабенький від природи голос набирав сили, гаркавість зникла, дикція вирівнялась. Почав Демосфен із судових промов і так непомітно й несподівано втягнувся в бурхливе політичне життя Афін, до чого мав великий потяг ще з юнацьких літ. Володіючи несхибною впертістю, маючи від природи дар красномовця, Демосфен таки викував себе заново. До нього оратори натискували на риторичну декламацію, спрямовуючи основну увагу на вживання фігур та плавну ритміку мови. Демосфен від цього відмовився, а натомість створив свій власний стиль промов — гнучкий, блискучий, що поєднував красномовство адвоката з красномовством політичного діяча. Несподівані переходи від звичайних прозаїчний фраз до риторичних зворотів, особливо під час патетичних вигуків і звертань, створювали сильне враження на слухачів. Минуло небагато часу, і всі почали визнавати Демосфена найблискучішим і найзмістовнішим оратором.

Знання основ ораторського мистецтва необхідне кожному. Завжди шанували майстрів слова, вони мали вплив у суспільстві, досягали своєї мети легше, ніж люди тяжковусті.

Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів.

Питання мистецтва мови хвилювали людей ще з давнини. Сам термін «ораторське мистецтво» античного походження. Його синоніми - «риторика» і «красномовство». В древніх творах розповідається про божественне виникненні риторики: за легендою Юпітер закликав до себе Меркурія і наказав «дати людям риторику». Відповідно до цього міфу риторика поклала початок людської цивілізації. За 2500 років існування риторики суть її трактувалася по-різному. Стародавні греки розглядали риторику як «мистецтво переконання».

У Давній Греції ораторське мистецтво нерозривно пов'язували з політикою. Невипадково Аристотель писав: «Слово - найсильніша зброя людини».

За часів римської цивілізації під риторикою стали розуміти «мистецтво добре говорити». Мистецтво тут означало вдосконалення мови і з боку її впливу на слухача, і з точки зору естетичної характеристики.

У II ст. до н. е.. в Римі з'явилися перші школи риторики. Відомі оратори Стародавнього Риму, як і Стародавньої Греції, були політичними діячами (Марк Катон Старший, Марк Туллій Цицерон). Цицерону належить відомий вислів: «Є два мистецтва, які можуть піднести людину на саму вищу сходинку пошани: одне - це мистецтво гарного полководця, інше - мистецтво гарного оратора».

В епоху Середньовіччя та у початковий період Відродження риторика стала трактуватися як «мистецтво прикрашати мову». Таким чином, переконання (думка) відокремилось від виразу (мови).

Українська національна риторична школа увібрала в себе кращі здобутки риторичних шкіл Давньої Греції, Давнього Риму, Візантії (Аристотель, Платон, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Іоанн Златоуст та ін.), традиції слов’янських шкіл періоду Київської Русі (Іларіон, Володимир Мономах, Кирило Туровський та ін.), а також праці відомих теоретиків та практиків XVIII–XIXст. (К.П. Зеленецький, М.В.Ломоносов, О.Ф.Мерзляков, М.М.Сперанський та ін.)

Біля джерел національної школи красномовства стояли могутні постаті основоположників ораторської прози Єпіфанія Славинецького, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Гавриїла Бужинського, Феофана Прокоповіча, Петра Могили, Григорія Сковороди та інших видатних особистостей-мислителів, які правдивим словом (світським і гомілетичним) слугували рідному народові.

Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої – інформувати та переконувати аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Отже, рито́рика — це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Риторична компетентність - це сума особистісних якостей, що лежать в основі здатності орієнтуватися в різних мовних ситуаціях, передбачити наслідки власної комунікативної поведінки і брати на себе відповідальність за її результати.

Встановлено, що при першому сприйнятті оратора увагу слухачів розподіляється таким чином:

60% - хто оратор, що він із себе представляє;

30% - як оратор говорить;

10% - що оратор говорить.