Лекции.Орг


Поиск:




Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

 

 

 

 


Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки та соціал-лібералізм




Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був М. Костомаров. Його «Закон Божий (Книга буття українського народу)», що синте­зував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними поглядами та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї: визнання української ет­нокультурної ідентичності; створення самостійної української респуб­ліки в рамках федерації слов'янських народів; скасування кріпацтва йутвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рів­ності в дусі християнських заповідей; протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й само­державної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орі­єнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу гро­мад – напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої ін­телігенції. Одним із лідерів цього руху був історик В. Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи жит­тя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Політична думка в Україні у ХІХ-ХХ ст. формувалася в умовах, коли на зміну традиційному сільськогосподарському укладові життя приходило індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси націо­нально-культурного й політичного відродження України. Якщо попе­редня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, дина­стичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в ХІХ-ХХ ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямам і течіям.

Так, І. Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А В. Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницько­му, консервативному і національно-державницькому напрямах. Ці під­ходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, не­зважаючи на відмінності у критеріях класифікації.

Демократично-народницькі погляди сповідували М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін. Вони відстоювали такі принципи: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українсько­го народу як окремої культурної одиниці; обґрунтування ідей наро­доправства у вигляді народно-демократичної республіки; федератив­ний устрій України; відстоювання автономії України в складі феде­ративних чи конфедеративних союзів; надання переваги колектив­ним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх за­вдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської і Литовсько-Польської держав. М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втра­тила вищі класи; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національ­ного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу М. Гру­шевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації – через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територі­ями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією М. Грушевський визнавав необхідність існування незалежної Української держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на вхо­дження Росії й України до загальноєвропейської федерації.

Політичні погляди Р. Лащенка – вченого-правознавця дещо відріз­нялися від поглядів М. Грушевського. Концентруючи увагу переваж­но на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії Укра­їни перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін наголошував, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного сою­зу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-Адріатичної федерації.

Лібералізм в Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класич­ного європейського лібералізму. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні (переважно прудонівського типу) та демократично-народницькі ідеї. Представники українського лібералізму обстоювали пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед держа­вою та нацією, конституціоналізм і правову державу, приватну влас­ність як основу господарювання, державну автономію України у складі Російської Федерації, самоврядування як основу державного устрою, загальнолюдські цінності на національному ґрунті.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народниць­кої школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу «тру­дового народу», і розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно­му, економічному та політичному розвиткові краю. Політичні погля­ди М. Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програ­ми «Вольний Союз – Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися голо­вні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентра­лізація, своєю чергою, була основою для утвердження самоврядуван­ня (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у Земельному соборі як найви­щому законодавчому органі, що функціонував на засадах американ­ського бікамералізму. Отже, держава, за М. Драгомановим, – це «вільна спілка» самоуправ, а центральна влада – лише орган координації між ними. У політиці М. Драгоманов відкидав принцип «мета виправдо­вує засоби», вважаючи, що для досягнення справедливої мети потріб­ні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу. Націона­льне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпе­чення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституцій­ними реформами в Росії. Український національний рух він висвіт­лював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесен­ня освітнього рівня народу, боротьба за політичну свободу, запрова­дження конституції, розв'язання соціальних проблем.

Б. Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаєм­ну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Ана­лізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самодостатніми цінностями. У Росії інтелігенція, бюрократія, прос­тий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справед­ливості. Б. Кістяківський аналізував також проблему співвідношення правової і соціалістичної держав. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціа­лізм – суперечність між державним контролем господарського жит­тя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи влас­ника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип право­вої держави – обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспо­тію від імені народу. Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра здійснить соціальну справедли­вість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто роз­ширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не по­винно обмежувати прав особи. Розглядаючи право в системі культу­ри, Б.Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову та революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, всту­пає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державни­ми нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що куль­тура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-11-05; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 964 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Либо вы управляете вашим днем, либо день управляет вами. © Джим Рон
==> читать все изречения...

2318 - | 2050 -


© 2015-2025 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.