Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки та соціал-лібералізм

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був М. Костомаров. Його «Закон Божий (Книга буття українського народу)», що синте­зував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними поглядами та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї: визнання української ет­нокультурної ідентичності; створення самостійної української респуб­ліки в рамках федерації слов'янських народів; скасування кріпацтва йутвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рів­ності в дусі християнських заповідей; протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й само­державної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орі­єнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу гро­мад – напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої ін­телігенції. Одним із лідерів цього руху був історик В. Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи жит­тя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Політична думка в Україні у ХІХ-ХХ ст. формувалася в умовах, коли на зміну традиційному сільськогосподарському укладові життя приходило індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси націо­нально-культурного й політичного відродження України. Якщо попе­редня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, дина­стичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в ХІХ-ХХ ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямам і течіям.

Так, І. Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А В. Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницько­му, консервативному і національно-державницькому напрямах. Ці під­ходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, не­зважаючи на відмінності у критеріях класифікації.

Демократично-народницькі погляди сповідували М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін. Вони відстоювали такі принципи: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українсько­го народу як окремої культурної одиниці; обґрунтування ідей наро­доправства у вигляді народно-демократичної республіки; федератив­ний устрій України; відстоювання автономії України в складі феде­ративних чи конфедеративних союзів; надання переваги колектив­ним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх за­вдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської і Литовсько-Польської держав. М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втра­тила вищі класи; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національ­ного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу М. Гру­шевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації – через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територі­ями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією М. Грушевський визнавав необхідність існування незалежної Української держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на вхо­дження Росії й України до загальноєвропейської федерації.

Політичні погляди Р. Лащенка – вченого-правознавця дещо відріз­нялися від поглядів М. Грушевського. Концентруючи увагу переваж­но на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії Укра­їни перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін наголошував, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного сою­зу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-Адріатичної федерації.

Лібералізм в Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класич­ного європейського лібералізму. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні (переважно прудонівського типу) та демократично-народницькі ідеї. Представники українського лібералізму обстоювали пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед держа­вою та нацією, конституціоналізм і правову державу, приватну влас­ність як основу господарювання, державну автономію України у складі Російської Федерації, самоврядування як основу державного устрою, загальнолюдські цінності на національному ґрунті.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народниць­кої школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу «тру­дового народу», і розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно­му, економічному та політичному розвиткові краю. Політичні погля­ди М. Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програ­ми «Вольний Союз – Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися голо­вні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентра­лізація, своєю чергою, була основою для утвердження самоврядуван­ня (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у Земельному соборі як найви­щому законодавчому органі, що функціонував на засадах американ­ського бікамералізму. Отже, держава, за М. Драгомановим, – це «вільна спілка» самоуправ, а центральна влада – лише орган координації між ними. У політиці М. Драгоманов відкидав принцип «мета виправдо­вує засоби», вважаючи, що для досягнення справедливої мети потріб­ні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу. Націона­льне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпе­чення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституцій­ними реформами в Росії. Український національний рух він висвіт­лював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесен­ня освітнього рівня народу, боротьба за політичну свободу, запрова­дження конституції, розв'язання соціальних проблем.

Б. Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаєм­ну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Ана­лізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самодостатніми цінностями. У Росії інтелігенція, бюрократія, прос­тий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справед­ливості. Б. Кістяківський аналізував також проблему співвідношення правової і соціалістичної держав. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціа­лізм – суперечність між державним контролем господарського жит­тя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи влас­ника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип право­вої держави – обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспо­тію від імені народу. Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра здійснить соціальну справедли­вість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто роз­ширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не по­винно обмежувати прав особи. Розглядаючи право в системі культу­ри, Б.Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову та революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, всту­пає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державни­ми нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що куль­тура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.