Сучасні політологічні концепції

Основні віхи політичної думки І половини XX ст. На­прикінці XIX – на початку XX ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитиві­зму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, філософія аналізу, такі принци­пи як біхевіоризм, верифікація, кількісний об'єктивізм та ін.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану У. Ліппманом концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі, теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса та М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний вне­сок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюраліз­му в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових ас­пектів політики.

Розвиток політичної науки у 20-30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччині, Італії, Іспанії) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни. У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм, для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із полі­тичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політич­ного лідерства, (функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У на­прямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій (Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Д. Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р. Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки – не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (X. Арендт, Р. Арон, 3. Бжезінський, К. Фрідріх та ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г. Алмонд, 3. Бжезінський, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці «Походження тоталітаризму» (1951) вважає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституцій­но-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала мо­нопольне становище у суспільстві, а у суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

3. Бжезінський і К. Фрідріх у творі «Тоталітарна диктатура та автократія» вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, те­рор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація. Серед сучасних кон­цепцій політичної модернізації виділяється сформульована 3. Бжезінським концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демокра­тичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, проходить три етапи:

1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1-5 років;

2) політична стабілізація поєднується з глибокими економічними реформами. Тривалість етапу – 3-10 років;

3) закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростання. Тривалість етапу – 5-15 років.

В цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи виділимо деякі із них:

• теорія демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі);

• теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер);

• структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

• концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бернхем, К. Байлі);

• концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, Р. Арон, К. Дойч);

• дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

• вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

• ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер);

• теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

• концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, 3. Бжезінський).