Політико-правові документи козацько-гетьманської держави

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвива­лася в контексті правових документів, які відображали аспекти дер­жавного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести «Березневі статті», «Гадяцький трактат» Ю. Немирича, «Угоду» та «Конституцію» П. Ор­лика. В них була закладена правова основа міжнародних договорів України з іншими країнами, чітко простежувалися атрибути сувере­нітету Української держави, визначалися конституційні засади дер­жавного і суспільного ладу.

«Березневі статті» передбачали збереження козацьких, міщансь­ких і шляхетських прав, вольностей; право українців, самим вирішу­вати, хто до якого стану має належати, самостійно збирати податки, обирати гетьмана, розв'язувати питання міжнародної політики. Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих поса­дових осіб і суддів, з іншого – правові зобов'язання української сто­рони перед Московським царством, які передбачали військово-полі­тичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-полі­тичних порядків в Україні.

«Гадяцький трактат», розроблений Ю. Немиричем 1658 р., містив такі основні положення: Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої; гетьман є цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обира­ється трьома народами; передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; без дозволу укра­їнського уряду коронне військо не має права ступати на територію князівства; православне духовенство зрівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона іс­нує; Київська академія прирівнюється до Краківської.

«Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозько­го» складалися з 16 статей і розпочиналася з урочистої декларації: «Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплю­валося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної Церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, гене­ральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогатива органів влади не була ще чітко визначена, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Отже, ці правові документи закріплювали державний статус Укра­їни, визначали конституційні основи суспільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.

Просвітницький напрям у політиці знайшов глибоке відображен­ня в працях Ф. Прокоповича і М. Козачинського.

Ф. Прокопович у трактатах «Правда волі монаршої», «Духовний регламент» створив концепцію освіченого абсолютизму. Використо­вуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Про­копович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього роз­брату, народ передає свою волю монархові. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунту­вав необхідність підпорядкування духовної влади монархові.

М. Козачинський у праці «Громадська політика» розробляв питан­ня природного права як складової людської природи, поділяв людсь­кі закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової по­літики, намагаючись викласти своє розуміння причин воєн, дати їх типологізацію на справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).