Циркумокеанічні структури. Вони проявляються в збільшенні континентальності вглиб материка, в зменшенні кількості морських солей, що потрапляють на материк з атмосферними опадами. Циркумокеанічна структура проявляється на суходолі (та в атмосфері) залежно від віддаленості від Океану. Її чинниками є надходження з Океану вологи й тепла, існування стійких систем переносу (географічних теплових машин) та відповідні режими й ознаки погодие циркумокеанічну структуру західних окраїн континентів у межах переважання східного переносу повітряних мас; приклади — субтропічні західні окраїни Південної Америки (пустеля Атакама) та Африки (Наміб), а в арктичному поясі — Західна Гренландія;
Секторність природи материків. Положення території в системі континентально-океанічної (азональної) атмосферної циркуляції стає одним із глобальних факторів диференціації географічної оболонки. В міру віддалення від океану вглиб материка, як правило, зменшується повторюваність морських повітряних мас, зростає континентальність клімату, зменшується кількість опадів. На цій основі виділяються кліматичні області і змінюються природні зони.
Так утворюється секторність, тобто поділ материків на меридіональні фізико-географічні сектори (західний, центральний або внутріконтинентальний і східний). Кожен довготний сектор характеризується специфічним неперервним рядом природних зон ("зональний спектр").
Для приокеанічних секторів типові лісові зони різних географічних поясів. При цьому західний і східний ряди зон суттєво відрізняються між собою. Східна периферія материків відрізняється найбільшим і рівномірним по широті зволоженням, тоді як на заході різко виражена аридна ділянка в тропічних широтах.
У континентальному секторі поширені сухі зони пустель, напівпустель і степів. В інших зонах цього сектору спостерігаються риси континентальності (тайга — дуже суворі зими, багаторічна мерзлота).
Циркумконтинентальні структури. Крім широтної зональності природних комплексів зазначають концентричну структуру, котра проявляється у формуванні зон навколо гірських утворень, льодовиків, озер, міст, промислових зон, материків, океанів та інших об'єктів.
Циркумконтинентальна (лат. сігсиm — навколо) структура проявляється в змінах донних аквальних комплексів при віддаленні від узбережжя. Збільшення глибини моря і відстані від материка призводить до зменшення надходження сонячного світла і теригенного матеріалу, біомаси, кількості видів організмів.
Циркумконтинентальні структури розташовані в океані, огинаючи континенти. Найвідомішою циркумконтинентальною структурою є материкова відмілина або шельф. Утворення шельфів, що за будовою є прямими продовженнями континентів (і мають континентальну земну кору), найчастіше пов'язують з ізостатичними підняттями рівня Світового океану, що начебто виплеснувся на суходіл.
Іншим відомим проявом циркумконтинентальності є просторова структура донних відкладів на дні океану. В найближчій до континенту зоні це переважно теригенні відклади — тобто такі, що утворюються за рахунок твердого стоку з суходолу та руйнування берегів прибоєм. Тут же трапляються біогенні утворення— з них найвідомішими є бар'єрні рифи Австралії та кількох острівних архіпелагів. У деяких місцях виникають хемогенні відклади, які також залежать від відстані до суходолу (через те, що вони виникають за рахунок випадіння в морській воді певних компонентів іонного стоку річок, які в ній коагулюють (марганець, залізо тощо). В центральних частинах Світового океану відкладаються незначні за потужністю мули, складені із залишків планктонних організмів, та залізо-марганцеві конкреції.
Висотна поясність. Наступний чинник фізико-географічної диференціації азонального характеру — висота суходолу над рівнем моря. В горах із збільшенням висоти відбувається зміна природних комплексів, певною мірою аналогічна послідовності зміни природних зон у напрямку на північ (у північній півкулі), або на південь (у південній півкулі). Ця закономірність диференціації географічної оболонки називається висотною поясністю.
Її причина — зменшення радіаційного балансу (Rб) з висотою. Хоча сумарна радіація збільшується, тому що зменшується потужність і густина атмосфери, вміст водяної пари і пилу, але ефективне випромінювання поверхні з висотою також значно збільшується, внаслідок чого знижується температура повітря. Вертикальний термічний градієнт в сотні разів перевищує горизонтальний (широтний), тому протягом кількох кілометрів по вертикалі відбуваються зміни природних комплексів, рівноцінні переміщенню з екватора у зоні полярних пустель. Увесь спектр температурних змін від екватора до полюсів уміщується у гірському хребті — висотою 7-8 км, розташованому в екваторіальних широтах.
Формування висотної поясності протікає на фоні широтної гідротермічної зональності. Кожній природній зоні властивий свій тип висотної поясності, який характеризується кількістю висотних поясів, послідовністю їх розташування, висотними межами.
Морфоструктурна диференціація природних комплексів. Відмінності форм рельєфу і складу гірських порід на різних територіях зумовлюють виділення природних комплексів азонального походження. Для азонального ряду природних комплексів характерна така субординація: фізико-географічний сектор — фізико-географічна країна — фізико-географічна провінція — фізико-географічна область.
Таким чином, хорологічні закономірності зональності та азональності взаємно доповнюють одна одну у фіксації та поясненні особливостей розміщення земних об’єктів та просторового розподілу географічних процесів та явищ.
