Форми політико-територіального устрою держав. Поняття

Сучасного федералізму

За політико-територіальним устроєм нині у світі розрізняють унітарні і складні держави.

Унітарна держава характеризується високим ступенем централізації влади і, як правило, немає у своєму складі самоврядних утворень. У такій державі єдина конституція, єдина система органів державної влади.

В наш час у світі переважають унітарні держави. Європейські, латиноамериканські, арабські країни цього типу здебільшого однонаціональні, з порівняно невеликою часткою національних меншин. Унітарні держави Африки та Південно-Східної Азії ма­ють дуже строкатий національний склад.

Деякі унітарні держави мають у своєму складі автономні утворення (Україна, Іспанія, Португалія).

Унітарні держави залежно від рівня самостійності місцевих адміністративно-територіальних органів управління бувають централізованими (Україна, Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).

Централізовані держави можуть надавати місцевим органам управління певну самостійність, однак їхні дії в цілому спрямовані на виконання рішень центру. У децентралізованих державах регіони мають ширшу автономію і навіть власні парламенти, уряди, але вони обмежені центральним законодавством, особливо у сфері оподаткування та фінансів.

Складні держави можуть бути федераціями, конфедераціями чи уніями.

Конфедерація — союз держав, що об'єднуються для досягнення певних політичних чи воєнних цілей, зберігаючи при цьому свою самостійність (наприклад, США були конфедерацією з 1776 до 1787 р.).

Унія — об'єднання держав під скіпетром одного монарха, що іноді траплялося в історії (наприклад, Польсько-Литовська унія 1386 – 1568 років).

Федерація — це союзна держава, до якої вхо­дять самоврядні території, що мають певну політичну й еко­номічну самостійність, але деякі питання, наприклад оборо­ни, зовнішньої політики, фінансової діяльності, судо­чинства тощо, належать до компетенції федеральних ор­ганів влади.

Парламент у федеративних державах звичайно має двопалат­ну структуру, в якій нижня палата є органом, що представляє інтереси всього суспільства, а верхня репрезентує інтереси суб'єктів федерації.

Суб'єкти федерації можуть являти собою або етнічні автономії (нап­риклад, у Швейцарії, Бельгії, Індії тощо), або територіальні авто­номії, в яких відмінності за етнічними чи мовними ознаками не мають суттєвого значення (наприклад, у ФРН, Австрії, США, Австралії, латиноамериканських федераціях тощо).

Практично скрізь суб'єкти федерації є рівноправними утвореннями і жоден з них не має перева­ги перед іншими за етнічними, конфесійними, мовними чи іншими ознаками.

Федералізм – інституціональна угода про форму суверенної держави, яка відрізняється від інших держав тільки тим, що її регіональні одиниці, згідно конституції, беруть участь у процесі прийняття рішень центральним урядом.

Федералізм ґрунтується на трьох критеріях:

· дволанкова територіальна структура державного управління;

· наявність хоча б однієї сфери діяльності, в якій нижня, регіональна ланка не залежить від вищої, загальнонаціональної;

· гарантії самостійності двох рівнів управління у межах їх компетенцій.

Крім того, головний критерій дійсно федеративної держави – конституційне забезпечення участі регіонів у процесі прийняття рішень у загальнонаціональному центрі і права регіонів на збереження власної «особливості».

Звідси випливають два важливих наслідки:

1) У справжній федерації центр не має права ліквідувати чи змінювати кордони суб’єктів федерації.

2) Нормальне функціонування федеративної держави можливе лише на основі партнерства, постійного пошуку компромісів, прихильності до переговорного процесу, прояву взаємної толерантності і визнання законних специфічних інтересів як центром – у суб’єктів федерації, так і суб’єктами – у центра і в один одного.

Федеративний процес має, таким чином, яскраво виражений політико-культурний вимір. Справжніми федераціями можуть бути здебільшого демократичні держави, оскільки лише демократична форма правління може забезпечити нормальну процедуру переговорів між центром і членами федерації. Однак федеральне мислення зустрічається і в культурах, заснованих на колективізмі та ієрархічній організації суспільства. Федералізм – це соціально-культурний феномен, коли громадяни федерацій не мислять свою державу інакше, ніж федеративну, тобто розвинута регіональна компонента.

Не всі держави, які їх конституції визначають як федеративні, повністю відповідають критеріям федерації. Разом з тим багато держав, які не є де-юре федеративними, мають типові ознаки федерацій.

Таким чином, відсутня чітка межа між федераціями і не-федераціями. Легше сказати, які держави не є федеративними, ніж дати вичерпне визначення «справжньої» федерації. Різноманітність форм державного устрою являє собою континуум – від найбільш до найменш федеративних.

В сучасному взаємопов’язаному світі принципи федералізму використовуються дуже широко. Світ, що «федералізується», заміняє світ самодостатніх, більш-менш однорідних націй-держав, в яких влада концентрується в єдиному центрі.

Федералізм частіше використовується у країнах із строкатим національним складом і компактно розміщеними національними меншинами. В таких державах він служить засобом збереження територіальної цілісності (приклади: Індія, Пакистан, Нігерія, Індонезія, Югославія; Канада, Бельгія, колишня Чехословаччина).

Федералізм є засобом розв’язання протиріч між прагненнями до єдності і різноманіття чи міжнаціонального примирення (приклади: Нігерія, Індія). Однак, як свідчить історичний досвід, федералізм не завжди може служити панацеєю для розв’язання «національного питання» (приклади: СРСР, Югославія, Чехословаччина, Бельгія).

Разом з тим, в ідеї федералізму закладено потенційний конфлікт через несумісність представництва регіонів з представництвом громадян. Федералізм відкидає диктат і гегемонію більшості, однак може призвести до встановлення тиранії меншості в окремих регіонах, закріплюючи привілеї корінного населення.