Насичене життя суспільства, мінливість навколишнього середовища зумовлюють виникнення різноманітних конфліктів. З практичної точки зору дуже важливою є їх класифікація, оскільки вона дає можливість орієнтуватися в специфіці їх прояву і, тим самим, допомагає оцінити шляхи їх розв'язання.
Залежно від суб'єктів конфліктного взаємовпливу їх поділяють на основні типи: внутрішньоособистісні,міжособистіс-ні, між особою і групою, міжгрупові, міждержавні. Залежно від переважання тих чи інших факторів у виникненні конфліктів їх поділяють на економічні, ідеологічні, міжнаціональні, релігійні і політичні.
Політичні відносини в будь-якому суспільстві мають суперечності, оскільки до них причетні численні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших груп, отож політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, що виокремлює їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні, політичні конфлікти, — це особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування.
Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.
Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.
Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних полягає в тому, що задіяні в ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять одне одному з головного базового приводу — влади, її поділу чи оволодіння нею.
Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом — боротьба за володіння нею, устрій державних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності, символи, які є базою політичної влади.
Більшість сучасних політологів вважають, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності чи елементарне ігнорування їх.
Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. Об'єктивний аспект — це суперечність між політичним суспільством як єдиною системою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархії політичного статусу. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.
Суб'єктивний аспект політичного конфлікту виявляється у такий спосіб:
— як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом конфлікту;
— як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт — це завжди організований конфлікт;
— чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Центральною проблемою політичних конфліктів є їх типологізація. Загально прийнято їх класифікувати таким чином.
З точки зору зон і галузей їх поділяють на зовнішньо- і внутрішньополітичні конфлікти.
Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:
— "балансування на грані війни" (між двома чи більше державами), що відображає висунення однією державою вимог до іншої в надії, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;
— "виправдання ворожнечі", що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання розв 'язання війни проти Польші);
— закриті (приховані);
— довготривалі, які мають затяжний характер (конфлікти на Балканах, Кавказі тощо).
Внутрішньополітичні конфлікти також поділяють на:
— між елітою і масами (незбігання інтересів);
— між об'єднаними політичними елітами (правлячою і опозиційною);
— протистояння, зіткнення і кризи, які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).
Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.
Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили (конфлікт у серпні 1991 року між радянською системою і антисоціалістичними силами).
Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виникають і розгортаються:
— на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;
— в центрі політичної системи чи на периферії.
Часто конфлікти в центрі досить непомітно відбуваються (або про них не дуже знають, або не бажають "виносити сміття з хати"), а на регіональному рівні нерідко засуджують конфлікти у верхах.
За часовими характеристиками вирізняють довготривалі і короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого політичного конфлікту можуть статися протягом короткого часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій, приховування справжніх доходів прем'єр-міністром Італії Е. Берлусконі у 1995 році; звинувачення прем'єр-міністра Польщі Ю, Олекси у шпигунстві на користь іншої країни у 1996 році та ін.). Але можуть вибухнути конфлікти, пов'язані з життям цілих поколінь (військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом тощо).
За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:
— дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою;
— випадковий, умовний — існує до того часу, доки учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;
— змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктами;
— неправильно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають у стані протиборства;
— помилковий конфлікт, який не має реальних причин.
У практиці нерідко застосовується умисне змішання реальних, об'єктивно зумовлених конфліктів зі змішаними чи неправильно уявленими. Історія нашої країни знає чимало подібних прикладів.
Будь-який тип чи вид конфлікту, маючи ті чи інші ознаки, може відігравати різноманітні ролі у конкретних політичних процесах (стимулювати відносини змагальності і співробітництва; протидії і згоди; примирення і непримиренності).
Змістом політичних конфліктів є політична боротьба. Боротьба — це протидія політичних суб'єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого.
Оскільки політичні конфлікти зачіпають саму основу політичної системи суспільства — державні інститути, накопичені в їх надрах підсистеми можуть породити новий якісний стан останньої — перерости у вищий щабель конфліктів — політичні кризи (гр. krisis — вирішальний етап, перелом, важкий перехідний стан із не передбачуваними наслідками). Це поняття більш відповідає системному характеру об'єкта, який піддається кризі — уряд, парламент, а через них і система в цілому.
Тобто, політична криза — це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, які мають місце, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності"
Основою політичної кризи є зміни у співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів, криза може відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політичної системи, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв'язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку.
Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна кризи.
Урядова криза. У тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартій-ній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих його членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів.
Слід пам'ятати: уряд постійно перебуває у конфліктній зоні. Прем'єр-міністр може вступати у конфлікти із окремими міністрами (часто вони "переглядають" свої позиції); уряд в цілому може конфліктувати із лобістськими групами, відстоюючи пріоритет загальнополітичного курсу. Якщо таке пов'язане із фактичною втратою кабінетом міністрів опори в суспільстві, в апараті і у парламенті, що означає втрату одночасно і соціальної, то ставить під сумнів його легітимність.
Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто це має місце і в Україні.
Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій, між парламентом і урядом, між парламентом і президентом, між парламентом і групами тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі). Парламент виступає безпосередньою інституційною ареною, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації, і особливо це стосується парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу.
Конституційна криза, з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному і політичному ладі країни. Ця криза не виникає несподівано або випадково. їй передують конституційні конфлікти, причини яких вельми різноманітні. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т.п. У таких випадках вдосконаленню конституції слугує тлумачення її' статей Конституційним Судом, або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів — це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність. Коли виникає конфлікт застарілої конституції із новою соціально-економічною і політичною реальністю, конфлікт може перерости у конституційну кризу.
Прикладом може бути розвиток конституційної кризи на початку 90-х років у Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційних криз. Конституційною кризою можна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 року, яка призвела до розпаду СРСР. Політологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації "конституцією громадянського конфлікту".
Особливою формою політичних криз є революція, контрреволюція, повстання, путч, війна тощо. Не випадково прусський генерал, військовий теоретик, історик Карл фон Клаузевіц зауважив, що війна є "продовженням політики іншими, насильницькими засобами".
Найбільш типовими для перехідних суспільств є такі кризи:
— криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;
— криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;
— криза легітимності породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;
— криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;
— криза проникнення, яка проявляється в декількох аспектах:
• у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;
• у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;
• у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.
Політична практика посткомуністичних країн, можливо, породить нові форми політичних конфліктів та криз.
