Духовність – надзвичайно складне й інтегративне поняття. З позиції філософії – це, насамперед, внутрішній світ людини, її свідомість, світоглядні орієнтації. Основою духовності є власне людські цінності, духовні потреби, інтереси, смаки й ідеали.
В українському педагогічному словнику духовність розглядається як “індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти “для інших” (розглядається як душевність).
Духовний розвиток вчені трактують як ієрархію метамотивів та потреб, виходячи з яких особистість оцінює себе, інших, довкілля і діє. Найсуттєвішими є такі потреби: самоповага, пізнання світу, себе, сенсу життя, сприймання та створення краси, здійснення добра та справедливості, досягнення психічної досконалості.
Духовний розвиток особистості визначається так (Б.Юсов): духовне – це ідеальне, всезагальне; життя, активність, вчинки, спрямовані до світлого і святого; щедрість, любов до ближнього, самовідданість; почуття радості від творення блага; свобода, можливість діяти без зовнішнього примусу; досягнення особистості, що набуті завдяки власним внутрішнім ресурсам; творчість, безпосередність, щирість у діянні добра.
Структура духовного потенціалу особистості (за М.Марчуком):
1) логічне мислення, пов’язане з такими протилежностями, як “істина” й “омана”;
2) моральне волевиявлення, що здійснює вибір між “добром” і “злом”, та
3) естетичне переживання, зумовлене протиставленням “краси” й “потворності”. Тобто сутність духовності складають інтелектуальні, моральні і естетичні цінності особистості.
Індикаторами (показниками) духовності людини, як зазначають вчені, є об’єкти духовності (предмети праці, інші люди, життя, істина і Бог); базові життєві цінності (істина у пізнанні, користь і доцільність у праці, любов, добро і творчість); тип самовизначення особистості (прагматичне, моральне, екзистенціальне); спосіб виявлення творчості у діяльності та поведінці (надситуативна, пошукова активність, наднормативна, самоактуалізація); характер мотивів (самореалізація, самоствердження); духовні інтенції та життєві настанови людини (віра, надія, любов). У загальному варіанті духовність можна розглядати як внутрішнє життя людини, її погляди, думки, ціннісні орієнтації, потреби, ідеали, почуття, стосунки, вчинки, що спрямовані на усвідомлення, засвоєння та втілення Істини, Краси і Добра.
Деякі висновки щодо поняття “духовність” і “духовний розвиток”
1. Духовність – якість, що притаманна тільки людині і людству. Духовність надає життю людини якісної своєрідності, наповнює її смислом, розкриває нові горизонти, одухотворяє навколишній світ.
2. Дати точне визначення поняттю “духовність” складно. Сучасна наука характеризує духовність як особливий компонент і генезис культурної реальності, форму самовизначення людини і розвиток її творчих потенцій.
3. Аналіз духовності дозволяє виділити значну кількість якостей, що притаманні духовній людині і характеризують духовність (див. вище – індикатори духовності).
4. Являючись вищим етапом психічного життя людини, духовність акумулює її основні функції: синтез естетизму, етизму, теоретизму; істина, добра, краса як ціле; єдність усіх моральних сил людини, зв’язок з емоційним світом людини.
5. Духовність – провідна універсальна характеристика діяльності людини. Самопізнання, самосвідомість, самореалізація – важливі феномени духовного життя людини.
Духовна культура в широкому розумінні – це багатий позитивний життєвий досвід суспільного, соціального, родинного життя народу, людства, який передається із покоління в покоління.
У вузькому розумінні духовна культура є результатом освіти, виховання і самовиховання індивіда і свідчить про засвоєння ним системи морально-етичних норм, основ культури, а також про сформованість духовних запитів, потреб, інтересів, виявлення культури почуттів, а також культури взаємодії з оточуючими. Критерієм сформованості духовної культури індивіда є самореалізація його духовних сил і духовного потенціалу.
Виховання духовної культури у підростаючого покоління – складний, багатогранний процес, основою якого є прищеплення дитині гуманістичних якостей, системи світоглядних координат, вищих цілей і культури поведінки.
Процес виховання духовної культури у школярів передбачає облагородження життя і помислів дитини вищимисмислами у її ставленні до національної і світової духовної культури, історії країни,мови, віри, пошуків ідеалу і змісту життя людей, довкілля...
У зв’язку з зазначеними особливостями духовної культури в сучасній педагогіці висувається концепція базисної мети формування особистості – це формування її духовної культури. У теорії змісту освіти термін “духовна культура” рівнозначний терміну “базова культура”.
У більшості джерел в області науково-педагогічних досліджень базова культура і її формування в цілісному педагогічному процесі включає: філолофсько-світоглядну підготовку школярів, громадянське виховання, формування основ моральної культури особистості, трудове виховання і професійну орієнтацію особистості, формування естетичної культури, виховання фізичної культури учнів.
|
