Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагаль-нений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770–1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і най-обґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив метафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому даний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впадає в антиномії.
— 97 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інтуїції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знання у Фіхте й у Шеллінга виступала суб’єктивним і недостатньо обґрунтованим актом.
Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:
— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;
— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.
Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знан-ня, на якому можна побудувати філософію. На його думку, усяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пізнання, здійснюваного розумом). Філософу абсолют-не знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний резуль-тат осмислення наявного розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знан-ня, яке побудоване за правилами формальної логіки і виключає су-перечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, залежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пе-ресікаються» втрачає істинність в неевклідовій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до аб-солютного знання, до незумовленої істини, не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.
Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у кон-цепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіхте, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його зшити, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істини розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілісну систему.
У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «позитивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні по-няття, якими розум оперує, переходять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, кінечне перед-бачає безкінечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а думка безупинно перехо-
— 98 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
дить від однієї до іншої. «Позитивний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») полягає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у охоп-ленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «явища» дає «дій-сність», «причини» і «дії» — «взаємодію», «кількості» і «якості» — «міру» тощо). Внаслідок цього долання однобічних і протилежних визначень розум розбудовує істину як систему знання.
Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, наприклад, такі понят-тя, як «буття», «якість», «кількість», «міра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» тощо. Він розумів, що зміст цих понять як всеза-гальних неможливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і формально-логічно, підвівши під загальніші поняття, оскільки категорії — це найзагальніші поняття. І Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці поняття (категорії) можна визначити (роз-крити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Саме таке від-ношення, яке переростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання).
На думку Гегеля, істина — це система знання, вірніше — це пое-тапний розвиток ідеї, кожен з яких вона долає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істини не заперечуються, вони обмежують-ся в дії, але як обмежені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізика), а як процес конструювання абсолютного знання, як діа-лектична філософія.
Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, антитеза, синтез — так зва-на тріада, згідно із якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю про-тилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філософію як систему абсолютного знання Гегеля.
Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб’єкта і об’єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолют-не знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши
— 99 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
попередні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість для до-сягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу», — першій його зрілій праці. У ній розгорнуто широку пано-раму формування індивідуальної свідомості — від чуттєвості до по-нятійного рівня — і подальше збагачення її змістом через подолання (присвоєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід раб-ства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (мо-ралі, мистецтва, релігії і попередньої філософії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) піднімалося до абсолютного знання.
«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізовані в ній такі ідеї:
1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредмет-нення» свідомості й «розпредметнення» (подолання її пред-метності), як покладання об’єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза — антитеза — синтез). Під «опредметнен-ням» Гегель розумів вихід свідомості назовні, набуття нею предметної форми (наприклад, інженер створив машину, художник — твір, парламент — конституцію). Це творіння стає самостійним предметом (об’єктом), який починає жити власним життям. При цьому його життя може вступити в су-перечність із задумами творця (техніка породжує проблеми, конституція, як виявляється, не задовольняє людей тощо). Ця несумісність логіки суб’єкта і логіки життя об’єкта нази-вається «відчуженням». Отже, «відчуження» — це таке від-ношення суб’єкта і об’єкта, за якого суб’єкт не бачить себе в своєму творінні, відмовляється визнати його своїм.
Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчужен-ня» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), втілюючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє творіння само тому, що воно матері-альне. Тобто «відчуження» набуває форми протистояння ідеального і матеріального. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в ін-шій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й примиряється з ним.
Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчуження» ві-діграли значну роль у філософії Фейєрбаха і Маркса.
2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція-суб’єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попередники Фіхте
і Шеллінг, розумів ідею, що розвивається.
— 100 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
Субстанція — це об’єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія тощо). Але це знання (субстанція) рухається вперед реальними людьми (суб’єктами), які засвоюють готові форми і йдуть далі. У концепції субстанції (суспіль-ного знання) і суб’єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдності суспільно-історичного й індивідуального суб’єкта, долаючи робінзонаду (розгляд суб’єкта як окремого індивіда) попередньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декларується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсуб’єктивності, які досліджують конкретні форми виходу за межі індивідуального суб’єкта, постали перед філософією лише в XX ст.).
3. «Феноменологія духу» побудована на принципі історизму. Філософію XVII–XVIII ст., предметом якої переважно була природа, час і історія, цікавили дотично. Натомість у XIX ст., коли предметом дослідження стає культура, проблеми істо-ричності (часовості) виходять на передній план. І це зрозу-міло, оскільки час не такий важливий для природи, як для культури. Час, історичність є способом існування, постійного самовідтворення культури. Ця думка в розгорнутому вигляді представлена вперше у філософії Гегеля, для якої минуле іс-нує в сучасній свідомості як її структурний елемент, як еле-мент її логічної розбудови. І тому для розуміння сучасного знання (свідомості) необхідно досліджувати шлях його істо-ричного становлення.
Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість піднялася до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом вивчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії — в «чистому» мисленні, відтак переходить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відпо-відає її суті і вона створює сферу духу, тобто людську культуру, яка перебуває в історичному розвитку. Отже, розвиток ідеї відбувається за діалектичною тріадою — теза (чисте мислення), антитеза (приро-да) і синтез (дух). Відповідно і система філософії Гегеля розпадаєть-ся на «Логіку» як науку про чисте мислення, «Філософію природи» і «Філософію духу».
Згідно з принципом тотожності мислення і буття Гегель оголо-шує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття,
— 101 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
оскільки сутністю буття є мислення. Предметом його логіки стають категорії. Але категорії у Гегеля — це не апріорні форми розсудку Канта. Вони є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку абсолютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) — від найбільш абстрактних і однобічних визначень до конкретних і повних — стано-вить зміст логіки. Тобто Гегель намагався розташувати всі найзагаль-ніші поняття в такому порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання. Найзагальнішими вузловими моментами цього порядку є «буття», «сутність» і «поняття».
Справді, будь-яке пізнання предмету фіксує насамперед його буття (наприклад, атом є), далі пізнання проникає в його сутність (розкриває закономірності атома) і формує поняття (теорію ато-ма). Тому логіка Гегеля і розпадається на три частини — «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. Наприклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріади. Завдяки цьому предметом до-слідження «Лоґіки» стає понад 80 загальних понять, кожне з яких пе-реходить у наступні й охоплює попередні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв’язок категорій якості й кількості, їхній перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємопроникнення проти-лежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взаємопроник-нення (боротьба) протилежностей і заперечення заперечення були піднесені в марксизмі до рангу трьох законів діалектики, яким нама-галися підпорядкувати всі явища світу.
У «Логіці» Гегеля виявилася гнучкість понять, їх взаємозалеж-ність, субординація за глибиною проникнення в суть. Свою логіку (як логіку розуму) він протиставляв формальній логіці Арістотеля, яку вважав логікою розсудку. Спроба радянських філософів на осно-ві «Логіки» Гегеля, а також «Капіталу» Маркса створити «діалек-тичну» логіку, відмінну від традиційної арістотелівської, виявилась безплідною. І все ж «Логіка» Гегеля залишається неперевершеним зразком діалектики; розроблений ним діалектичний метод є одним з найпродуктивніших у філософії. Вразливим аспектом діалектич-ної логіки Гегеля є те, що вона нав’язує свою схему загальних понять (категорій) будь-якому предмету. Вона не виводить ці категорії з роз-витку предмета, а намагається ззовні привнести їх у предмет. Логіка, що обмежує дійсність, постає як панлогізм. Однак не слід заперечува-
— 102 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
ти і позитивної сторони діалектичної логіки. Саме завдяки їй загальні поняття (необхідність і випадковість, тотожність і відмінність тощо) мисляться у взаємозв’язку, в переходах. Зміст цих понять через їх співвіднесення набув тієї визначеності, яка вислизала від розсудко-вого і буденного мислення.
«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нероз-ривну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригіналь-ним його твором. Характерно, що великий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Значно пліднішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розглянув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, пра-во, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті видали його слухачі. У них блискуче продемонстрована плідність діалектичного методу. І хоча Гегель час-то нехтував змістом заради форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діалектиці його філософія стала одним з найвизначніших витворів в історії філософії.
Особливий інтерес становить гегелівське розуміння історії. Істо-рія людства, на його думку, — це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, античний і германський. На Сході людина, за його слова-ми, ще не дозріла до свободи, тому там всі раби, за винятком одно-го вільного — деспота; в античності частина суспільства піднялася до ідеї свободи, інша — раби. Тільки в Європі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взірцем втілення свободи вважав німецьку мо-нархію, що було очевидним заграванням з існуючою прусською по-літичною системою. Загалом Гегель, який у молодості захоплювався ідеями Французької революції, в зрілу пору поступово схилявся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, абсолютною ціллю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не держава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держа-ви. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нехтувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовува-лося суспільне життя в Європі Нового часу.
— 103 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасниками і на-ступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігно-рування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейєрбах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного».
Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. На-прикінці XIX — на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неоге-гельянстві й почасти у Франкфуртській школі.
Філософія Л. Фейєрбаха
Після смерті Гегеля прихильники його філософії поділилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчи-теля, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його мето-ду. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельянці — Бруно Бауер (1809–1882), Давид Штраус (1808–1874), Макс Штірнер (1806–1856) — вважали головним за-вданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському про-цесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він ви-вчав в університеті, перейшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створена за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.
Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття.
— 104 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що ро-зуміння людиною божественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.
Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть фейєр-бахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними люд-ському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум:), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.
Запитання та завдання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте специфіку німецької класичної філософії як особливого етапу розвитку європейської філософії.
2. Наведіть приклади, які б свідчили про домінування гносеоло-гічної проблематики у класичній філософії Нового часу.
3. Розкрийте зміст принципу системності знання, реалізованого у філософії Г. Гегеля.
4. Дайте загальну характеристику філософії І. Фіхте.
5. Охарактеризуйте особливість філософського доробку Ф. Шел-лінга.
