Суб’єктивний ідеалізм І. Фіхте

Подальший розвиток ідея активності суб’єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана Готліба Фіхте (1762–1814), який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта об’єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб’єктом, за винятком чуттє-вого матеріалу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систему фі-лософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це суб’єктивний ідеалізм, який все виво-дить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіх-те — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому ви-падку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів.

— 94 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

«Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «У діянні початок буття».

Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець зна-ння про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).

Перший акт цієї діяльності — самоусвідомлення себе, що вира-жається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) пере-ростає в покладання (творення) «не-Я», чогось відмінного від «Я». Скажімо, «Я» як індивідуальний суб’єкт в акті самоусвідомлення під-німаюсь над тим «Я», яке усвідомлюється. Останнє постає як щось конкретне, обмежене. Наприклад, «Я» роздумує над своїм вчинком; «Я» собі в ньому не подобаюсь, це не той «Я», яким «Я» хотів би бути, тобто це «не-Я». Якщо під «Я» розуміється абсолютний суб’єкт (Бог), то він у подібному акті самотворення несвідомо творить при-роду. Природа у Фіхте позбавлена самості, вона тільки матеріал, об-меження діяльності «Я» (Бога). Але ця обмеженість не об’єктивна, ця межа покладена самим «Я», яка ним же може бути й подолана в про-цесі діяльності. Акт самоусвідомлення є водночас актом самотворен-ня. Отже, другий акт — «Я є не-Я» (антитеза). «Не-Я» виступає як об’єкт, який обмежує свободу «Я». Об’єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб’єктом. За це намагання, «виколупати» об’єкт із суб’єкта його критикували Кант і Шеллінг. «Не-Я» потрібний Фіхте як перепона, яку необхідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через прогресивне долання обмеженос-тей і відбувається вдосконалення «Я».

Третій акт (синтез) — «Я є Я і не-Я» — є зняттям протилежнос-ті суб’єкта і об’єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал, до якого людина постійно прямує. Як бачимо, Фіхте запропонував триактний цикл творчої діяльності «Я» (теза, антитеза, синтез), який пізніше успішно застосував у розбудові діалектичної системи Гегель.

За всієї надуманості (на перший погляд) запропонованої схеми не можна не зазначити, що розвиток у сфері культури (а саме сюди

— 95 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

після Канта поступово перемістився центр філософських дослід-жень) відбувався саме за подібною схемою. Вихідною позицією по-яви будь-якого явища культури є творець, який має задум, проект. Це теза. Він втілює свій проект в життя (зводить палац, малює кар-тину, приймає конституцію). Будучи створеним, об’єкт протистоїть йому як «не-Я». «Я» (в другому акті) не задоволене творінням, воно не вичерпало його творчий потенціал або, вірніше, «Я» побачило свою обмеженість в створеному «не Я» і прагне її подолати. Долаючи таким чином свою обмеженість, воно прогресує.

У Фіхте ця схема тільки проглядається, повною мірою вона роз-горнута у Гегеля, але саме Фіхте започаткував її. Він, як і Кант, від-давав перевагу практичному розуму над теоретичним. Пізнання для нього виступає лише як момент залежності «Я» від «не-Я», що до-лається в практичній діяльності, в якій «Я» діє як свободне, оскільки воно творить «не-Я». Філософія Фіхте порушила проблеми, які роз-винули пізніше Шеллінг і Гегель.