Психологічні аспекти умирання та смерті

Смерть являє собою неповерне припинення всіх життєвих функцій. Вона має особисте й культурне значення, стосується не тільки вмираючого, але й живих. Відповідно до психоаналітичних теорій, для людей нормально боятися смерті, хоча ряд досліджень показують, що набагато менше страх смерті відчувають люди, що дожили до похилого віку. Їх страшить не сама смерть, а можливість тривалого й болісного вмирання.

Питання значення смерті в нашім житті й опису переживань людини при вмиранні ставлять безліч проблем. Частіше в їхній основі лежить фундаментальна ідея людини про продовження життя або свідомості після фізичної смерті тіла.

Природний несвідомий захисний психологічний механізм у формі “заперечення”, допомагає процесам свідомої переробки такого життєвого стресу, як хвороба й умирання, але може й заважати людині активно боротися із цими труднощами.

Кюблер-Росс виділила п’ять фаз пристосування до думок про смерть:

1. заперечення;

2. протест;

3. «торг»;

4. депресія;

5. прийняття смерті.

Критики цієї, загальної для всіх людей схеми реакцій на наближений смерті, вказують, що кожна людина унікальна й по-своєму справляється з думкою про свою швидку смерть.

Психологія смерті має також складну будову.

Петерсон (1977) виділяє чотири види смерті:

1. Соціальна смерть – людина має потребу ізолюватися від оточуючих;

2. Психологічна смерть – усвідомлення людиною неминучого кінця, що супроводжується зниженням рівня екстравертованої свідомості, зростанням інтроверсії з аналізом минулого;

3. Мозкова смерть – повне припинення роботи головного мозку з втратою контролю над забезпечуючими життя функціями.

Для поняття «механіки» міжособистісних переживань і змінених станів свідомості, що виникають у деяких людей у момент наближення смерті, особливо раптової, пропонувалася й безліч наукових концепцій. Думають, що всі спостереження змінених станів свідомості при цьому пояснюються якимись загальними, генетично обумовленими закономірностями, а також гіпоксією мозку в людини.

Деякі спеціалісти відмічають можливість зміни психічного стану людини навіть на самих останніх стадіях умирання. Інколи можна спостерігати зовні парадоксальну поведінку, коли людина каже про те що вона стала щасливою ніж будь-коли, що перед нею відкривається «найвищий сенс життя». Дана позиція – вистражданий плід усвідомлення екзистенціальної драми людського життя.

Рідним і близьким умираючого також доводиться пристосовуватися до процесу вмирання й смерті. Їхні психологічні реакції в таких ситуаціях, на думку Кюблер-Росс, відповідають приблизно таким у самих хворих. Є дані, що психологічні реакції втрати, сам характер втрати у випадку смерті близької людини, а також час, необхідний для того, щоб оправитися від важкої втрати, багато в чому обумовлені й культурними традиціями.

Проблема евтаназії

Питання про право людини на смерть і евтаназію викликає полеміку. Виділяють два її види: активну та пасивну евтаназію.

Активна евтаназія – навмисне умертвіння з жалю, на прохання хворого, або без нього. У правовому аспекті ці дії кваліфікуються як навмисне вбивство – у тих странах, де евтаназія заборонена законом. Активну евтаназію називають також “методом наповненого шприця”.

Пасивна евтаназія – припинення особливо складних медичних методів по підримці життя хворого, які хоча й продовжують його існування, але й не врятовують. Йдеться про скорочення періоду дистаназії, тобто “поганого умирання”. Інша назва пасивної евтаназії – “метод відкладеного шприця”. У странах, де евтаназія визнана законодавчо, для її виконання необхідно додержування близько сорока вимог, у тому числі й констатація відсутності будь-яких сучасних медичних методів з бережіння життя хворого.

У суспільстві пануючими є погляди, що забороняють використання досвіду та знань лікаря з ціллю запровадження “легкої смерті”, хоч би й на благання хворого. Цьому сприяє й невирішена проблема відносно поняття “ясної свідомості” людини, яка знаходиться у подібному стані хвороби, наскільки вона усвідомлює своє прохання. Заперечення спробам офіційно визнати евтаназію знаходяться й у практичній медицині, у якої є випадки виліковування навіть при “приречених” діагнозах. Ігнорувати такі факти повністю неможливо. Крім того, практика свідчить про здатність людини пристосуватися до життя, незважаючи на повну інвалідізацію. Прийняття евтаназії, як виду медичної допомоги, безумовно завадило б розвитку самої медичної науки, яка стимулюється саме боротьбою медичних працівників зі смертю.

Поглядам на те, що збереження життя смертельно хворих за допомогою тільки медичної апаратури й ліків нібито ігнорує при цьому потреби людини в автономії та вираженню своїх почуттів у звичайному для неї оточенні, протистоїть концепція хосписів, яка полягає в тому, що смерть настільки ж природна, як і народження, але іноді вона є тяжкою працею, що вимагає полегшення страждань, допомоги фахівців. Саме хоспіси, забезпечуючи паліативне лікування, дають можливість смертельно хворим людям прожити решту днів, як умога більш насичено, безболісно й незалежно.