Психологія вагітних та при гінекологічних захворюваннях

У сфері акушерських і гінекологічних станів і патології психічні фактори мають особливе значення при вагітності, безплідності, передменструальному синдромі і клімактерії. Саме при перерахованих станах і процесах відзначається тісне переплетення психологічних і акушерсько-гінекологічних факторів. Психічний стан жінок має специфічні особливості, що відрізняються від типових реакцій чоловіків на захворювання інших сфер.

Особливості психічного стану жінки під час вагітності протягом багатьох років, привертають увагу фахівців. При цьому відзначається як емоційно негативна роль вагітності, так і позитивна. Про сприятливий вплив вагітності на різні психічні розлади писав ще Гіпократ, вказуючи на те, що: «Істеричним дівчинам я наказую заміжжя, щоб вони вилікувалися вагітністю».

Всілякі особливості в психологічному стані жінки під час вагітності можна розглядати як прояв адаптації організму й особистості жінки до вагітності, що наступила, і оцінювати ці прояви з позиції різних рівнів адаптації. На біологічний рівень адаптації в першу половину вагітності помітний вплив робить один з яєчників, у другу — матка. Тонус вегетативної нервової системи в міру розвитку вагітності підвищується стрибкоподібно, виявляючи існування своєрідних критичних періодів для материнського організму. Так, у терміни до 12 тижнів переважає тонус симпатико-адреналової системи, у другу половину — 28-30 тижнів підсилюється тонус обох відділів, але з деякою перевагою холінергічних реакцій. З позицій аналізу нейродинамічних процесів емоційний стан вагітних характеризується тим, що при наявності позитивного емоційного тла в останні місяці вагітності має місце активний стан коркових процесів, що призводить до збільшення порога больової чутливості. У результаті негативних емоцій, перенапруги центральної нервової системи слабшає функціональна активність кори, знижується поріг до больових відчуттів. Як правило, ці стани залежать від чекання бажаної чи незапланованої дитини, позитивний чи негативний настрой. Відзначається типова динаміка психологічних проявів під час вагітності. Звичайно в перші місяці вагітна почуває себе непевно, залишається амбівалентною у відношенні майбутнього материнства. Страх перед невідомістю може призвести до пригніченості. Вагітної подобається (більш-менш усвідомлено) її стан, їй хочеться бути предметом уваги і турбот, у той же час, вона почуває, що дорослішає, у ній борються дві тенденції — інфантильності і дорослішання. Ця подвійність, що часто викликає тривогу, може стати причиною зміни настрою не завжди зрозумілої навколишнім. В другому триместрі спостерігається відносний спокій у стані вагітної, події досить рідкі, ускладнення — у здорових жінок — виключення.

Основна риса третього триместру — «занурення в дитину», дитина стає центром помислів, інтересів і занять майбутньої матері. Безпосередньо перед пологами наростає тривога, проявом якої може бути гіперактивність вагітної, бажаючої прискорити події. Психологічні розлади в останньому триместрі спостерігаються в 60-80% випадків.

Важливою психосоматичною проблемою є проблема гестозів вагітних. Відомо, що в жінок з вираженим небажанням мати дитини частіше спостерігається важка форма токсикозу, на відміну від жінок з бажаною і запланованою вагітністю. Представники закордонної медицини, користаючись концепцією символічної мови органів (A.Adler), інтерпретують блювоту вагітних як символічне висловлення небажання вагітності і народження дитини. Інші учені, ґрунтуючись на принципах навчання З.Фрейда, розглядають ранні гестози вагітних як наслідок «ослаблення волі до материнства в зв’язку з розвитком цивілізації» чи як прояв несвідомої відрази до чоловіка. У вітчизняній медицині більшість авторів оцінюють феноменологію гестозів у залежності від функціонального стану нервової системи і психологічного стану (у тому числі, характерологічного преморбіду) вагітної. В.М.Воловик виділяє двох груп пацієнток. До першої групи відносяться жінки з незначними афективними порушеннями, що виявляються у виді дратівливості, запальності, слізливості й уразливості. Ці порушення виникають на висоті гестозу і швидко усуваються слідом за зникненням блювоти і нормалізацією загального стану. У всіх жінок цієї групи психологічна характеристика практично не відрізняється від здорових вагітних, у них мається позитивна установка у відношенні вагітності, сприятлива сімейна ситуація. Їх характеризує гармонійний склад особистості, реалістичний підхід до виникаючого труднощам. В другій групі картина захворювання відрізняється значним поліморфізмом: крім блювоти і нудоти тут часто відзначаються гіпертермія, головні болі, непритомності, лабільність артеріального тиску, гіпергідроз. Афективні порушення зустрічаються частіше і носять більш виражений характер: у частини хворих спостерігається тривога, почуття безпредметного занепокоєння і напруги, що виникає мимо їхньої волі. У багатьох виникають невротичні розлади і вегетативні порушення, які не спостерігалися в них раніше. Проведене дослідження дозволило автору обґрунтувати психосоматичну природу раннього гестозу вагітних, показати, що психогенні фактори (поряд із самою вагітністю) виявляються представленими в ряді патогенетичних ланок з найбільшою сталістю, а нерідко виступають і в якості головного патогенетичного фактора.

Перед пологами здоров’я майбутньої дитини хвилює переважну більшість жінок. При цьому, у більшої частини вагітних заклопотаність станом дитини має тенденцію до наростання в міру наближення пологів. Багато вагітні схильні турбується з приводу можливого впливу лік, а частина жінок про методи знеболювання. Описано феномен пренатальної тривоги і її вплив на результат вагітності. У вагітної, як правило, виявляється кілька видів тривоги:

1) генералізована;

2) фізична, коли жінка важко переносить фізичні аспекти вагітності;

3) страх за долю плоду;

4) жах перед необхідністю догляду за немовлям;

5) жах перед пологами;

6) жах перед годуванням немовляти;

7) психопатологічні феномени тривоги.

Тривога з приводу майбутнього батьківства більш характерна для старших жінок.

Частота депресивних феноменів різного ступеня ваги коливається від 10% до 14%, маючи тенденцію до обваження в міру плину вагітності. Відзначається виражена залежність депресії від наявності психотравмуючих факторів сімейного характеру і серйозних побоювань, зв’язаних з народженням дитини і статистично достовірна залежності депресії від таких психогенних факторів як: високий рівень нейротизму, психіатрично обтяжений анамнез, подружні конфлікти під час вагітності, страхи у відношенні плоду, думки про аборт у період вагітності, почуття утрати в другому і третьому триместрах, паління під час вагітності.

Одним з найбільш відомих патологічних поведінкових феноменів під час вагітності вважається «синдром грубого звертання з плодом», характерний для хворих психопатією “збудливого" кола. Цей синдром відзначається в період щодо пізньої вагітності і характеризується агресією, спрямованої на плід сам по собі, на відміну від випадків навмисної провокації аборту. Йдеться про прямий фізичний вплив на плід (удари по передній черевній стінці) з боку самих вагітних. Подібне агресивне поводження може відзначатися й у жінок з бажаною вагітністю.

Дослідження залежностей між змінами психічного стану і менструальним циклом має давню історію. Функціональні порушення менструального циклу в гінекологічній практиці надзвичайно поширені і складають приблизно третину всіх порушень менструального циклу у жінок дітородного віку. При функціональних гінекологічних синдромах зустрічаються різноманітні психічні порушення. З найбільш частих синдромів зустрічаються іпохондричний, депресивний, синдром надційних утворень, рідше виявляються істеричний, гіпоманіакальний і обсесивно-фобіний синдроми (В.Н.Ільїн). Відзначається велика частота афективних синдромів: тривожного, дисфорічного, соматизованої депресії. Подібні психічні стани зустрічаються в хворих з аменореєю. Вважається, що психогенна дисменорея зустрічається, як правило, в емоційно нестабільних, тривожних жінок з виразною тенденцією до зниження настрою. Безпосередньою причиною цього синдрому стають досить сильні чи занадто часто повторювані розчарування, засмучення і переживання. До розвитку психогенної дисменореї приводять також «тривожні чекання чергової менструації», що виникають після щиросердечного чи потрясіння першої менструації, при страху чи вагітності чи аборту, навпроти, при жагучому бажанні завагітніти.

Менструальні розлади, і особливо аменорея, що складає близько 2/3 нозологічних форм ендокринно-гінекологічних захворювань, здобувають велике соціальне значення в зв’язку з тим, що наслідком їх часто є безплідність. Негативний вплив безплідності на поводження і свідомість людини часто зв’язують з дистресом і розвитком так званого «безплідного шлюбу». По визначенню ВОЗ, безплідним вважається шлюб, у якому, незважаючи на регулярне полове життя без застосування протизаплідних засобів, у дружини не виникає вагітність протягом року за умови, що чоловіки знаходяться в дітородному віці. Психічний стан безплідних пацієнток може мати вирішальне значення в походженні деяких форм безплідності. Указується (Т.Л.Пшеничникова), що безплідність у шлюбі є соціальним, психічним і часто фізичним неблагополуччям. Усі ці три фактори тісно взаємозалежні між собою і часто впливають один на одного. Так, психічне неблагополуччя виявляється підвищенням лабільності нервових процесів загальмованістю, зниженням інтересу до навколишнього середовища і роботи, виникненням комплексів неповноцінності, психосексуальних розладів і нестійкістю сімейних відносин. Міжособистісні відносин чоловіків у безплідному шлюбі значно частіше виявляються при жіночій безплідності, чим при чоловічому. Подібні порушення не тільки мають значення для індивідуумів, що складаються в безплідному шлюбі, але також впливають на суспільство в цілому, підвищуючи число розлучень і знижуючи соціальну активність цієї частини населення.

McEwan виділяє ряд ситуацій, при яких варто очікувати у пацієнток розвиток психічних порушень:

1) молоді жінки сповідають релігію, що трактує безплідність як гріх;

2) жінки не мають нормальних відносин з чоловіком;

3) жінки піддавалися протягом свого життя різним стресам;

4) жінки, для яких діагноз ін фертильності - несподіванка (наприклад, при відсутності соматичних скарг).

Безплідність укладає в собі порушення «почуття самоцінності» і «тілесного образу». Почуття особистої дефектності, утрати сексуальної привабливості і «соціальної незакінченості» часто супроводжують цей діагноз. Не можна не врахувати і той факт, що усі великі релігійні групи приймають народження дитини як необхідне завершення шлюбу, тому що біблійна доктрина про плідність — кардинальний принцип шлюбу. У зв’язку з цим у цивільній сфері життєва функція родини є її поповнення, і бездітність, таким чином, указує на дисфункцію і дезорганізацію родини. Переконання, що батьківство розглядається суспільством як найважливіша функція шлюбу, сприяє придбанню відчуття «провалу». Бездітність же може свідчити суспільству про жіночі генітальні якості і чоловічу потенцію.

Виділяють кілька етапів емоційного реагування на безплідність D.L.Rosenfeld і E.Mitchell): подив, горе, злість, ізоляція, заперечення і згода. Первісна реакція — це подив, що переходить у період шоку і страждання, потім настає відновлення, яке можна бачити «після смерті улюбленої істоти». Цей «жалобний процес» подібний із утратою бажання існувати і збільшується почуттями провини, сорому і соціальної невідповідності. Відчуття депресії може «підживлювати» внутрішній гнів, що підсилюється, часто з’являється питання: «Чому я?». Виникаюче прагнення ізолюватися і зменшити контакти робить подібних хворих важкими для обговорення і лікування.

Багато закордонних дослідників схильні пояснювати походження безплідності, особливо психосоматичної, з погляду психоаналізу. Деякі з них намагаються знайти причину безплідності ще в раннім дитинстві. Обмеження соромливою системою чи табу, навпроти, неприборкане сексуальне поводження батьків може на дитину гальмове чи деформуюче дію. У ході психосексуального розвитку різні прямі чи непрямі впливи можуть вибудувати в структурі особистості небажані схеми, що пізніше можуть стати причиною «гальмування жіночої ролі».

Deutsch описані визначені типи жінок, що страждають безплідністю:

1) незрілі, чуттєві, розбірливі жінки, по-дитячому примхливі стосовно чоловіка і схильні до функціональних розладів;

2) агресивно-домінуючі жінки, що не погоджуються визнавати свою жіночність;

3) матероподібні жінки, які почувають, що вони нездатні скопіювати чоловіка в дітях і тому переносять свій материнський інстинкт на догляд за ним;

4) жінки, що присвятили себе ідейним і іншим інтересам. Багатьма дослідниками підкреслюється велике значення психічних порушень і стресових впливів у походженні т.зв. «непоясненої безплідності». Безплідність неясного генезу може бути діагнозована за умови фертильності партнера, позитивному посткоітальному тесті, прохідних маткових трубах у жінок з регулярними овуляторними циклами і складає 4-40% від загального числа безплідності (Т.Я.Пшеничникова). У більшості з таких пацієнток виявляються різні психоемоційні відхилення, почуття неповноцінності і самітності, наявність «істеричних станів» у дні овуляцій чи менструації, що вказує на «синдром чекання вагітності» (Т.А.Федорова).

Одним з найбільш відомих у гінекологічній практиці є передменструальний синдром. Клінічні симптоми предменструального синдрому з’являються, як правило, за 2-14 днів до менструації і зникають відразу після того, як вона чи наступить у перші її дні. Сполучення симптомів може бути різним, але найчастіше в клінічній картині представлені граничні психічні розлади, що супроводжуються рясною вегетативною симптоматикою. Характерними є дратівливість, знижене, іноді гнівливий настрій, плаксивість і слізливість, легка ранимість, емоційна лабільність, порушення сну, головні болі і запаморочення, нездатність зосередитися на виконуваній роботі, швидка стомлюваність. Крім цих симптомів нерідко зустрічається сверблячка всього тіла, тахікардія, різноманітні болі і неприємні відчуття у ділянці серця, підвищення температури тіла, нагрубання молочних залоз і інші. У залежності від кількості симптомів, тривалості й інтенсивності їхнього проявів передменструальний синдром розділяється на легку і важку форми. До легкого ступеня (форми) відносяться астенічні й астено-депресивні симптомокомплекси при наявності повної критичності пацієнтів до проявів хвороби. При важкому ступені (формі) спостерігається деяке зниження критичності до хвороби і свого поводження (у рамках непсихотичного рівня психічних розладів), велика спаяність симптомів захворювання з особистістю хворих, відносна частота істеричних і іпохондричних скарг.

Прикордонні психічні розлади, що виявляються у хворих жінок із передменструальним синдромом, помітні не тільки самим хворим, але і їхнім родичам. Під час появи хворобливих симптомів жінка створює множинні конфліктні ситуації будинку і на роботі, що приводить до емоційних переживань як самих хворих, так і навколишніх їхній рідних і знайомих. Якщо в першу половину менструального циклу хворі, як правило, добродушні, доброзичливі, витримані, спокійні, їхнє поводження упорядковане і відповідає сформованому стереотипу, то з наближенням менструації всі частіше можна відзначити поява в них неадекватних реакцій і поводження. Варто обмовитися, що особистісні і характерологічні якості в першій половині менструального циклу все-таки іноді мають тенденцію до загострення.

При легкій формі передменструального, синдрому жінка самостійно звертається до лікаря, шукає допомоги, розуміє хворобливий характер симптомів захворювання. При важкій же формі в міру перебігу хвороби з’являються симптоми, що торкаються особистісний рівень реагування. При цьому на передній план починають виступати егоїзм, причепливість, демонстративність, бажання одержати вигоду від свого положення, зниження самокритичності. Хворі вимагають до себе підвищеної уваги з боку родичів, змушуючи останніх виконувати будь-які їхні примхи. За словами чоловіка однієї хворий, дні перед настанням менструацій у дружини ставали «чорними дня терору», тому що в цей період не можна було вмикати телевізор чи магнітофон, запалювати яскраве світло, надовго іти з будинку. Найменший «неправильний крок» викликав бурхливу істеричну реакцію з боку дружини, що вважала, що всі дії родичів спрямовані на те, щоб вивести її "із себе» чи «увігнати в могилу».

Нерідко при передменструальному синдромі зустрічаються іпохондричні симптоми, що можуть бути представлені і при легкої, і при важкої формах. Виявляються вони в підвищеній помисливості хворих за своє здоров’я, перебільшенням ваги наявних симптомів. Слід зазначити, що при важкій формі передменструального синдрому частіше не самі хворі звертаються до лікарів, а родичі, що помітили зміненість поводження жінок, приводять їх на лікування, що може розцінюватися тими, як образи.

За течією передменструальний синдром розділяється на три типи: компенсований, субкомпенсований і декомпенсований. До першого типу відносяться стани, при яких симптоми хвороби з роками не прогресують, тобто передменструальний синдром тече клішеобразно без включення нових симптомів чи обваження старих, що вже мали місце. Поза проявами хвороби жінка почуває себе зовсім здоровою. До субкомпенсованого типу плину відноситься передменструальний синдром, прояви якого з роками збільшуються по термінах, але не перевищують, з одного боку, середини менструального циклу, з іншого, — початку менструацій. Декомпенсований тип плину передменструального синдрому обумовлює одночасне поступове обваження клінічної картини і збільшення термінів прояву хвороби. При цьому типі плину і після закінчення менструацій деякі симптоми захворювання цілком не зникають. Легка форма предменструального синдрому сполучається частіше з компенсованим і субкомпенсованим типами плину, важка — декомпенсованим.

Різноманіття проявів предменструального синдрому укладається в наступні психопатологічні симптомокомплекси: астенічний, тривожно-депресивний, істеро-іпохондричний, дисфоричний і змішаний. Особливий інтерес представляє дисфорична форма передменструального синдрому. Ще наприкінці минулого століття Kraft-Ebing писав: «Дуже багато жінок, будучи в проміжку між періодами регул ніжними з чоловіками і матерями, милими господарками і приємними співбесідницями в суспільстві, зовсім змінюються у своєму характері і звертанні, як тільки регули в них наближаються. Це як бура — вони стають причепливими, дратівливими і сварливими, іноді перетворюються в дійсних фурій, яких усі бояться й уникають». При судових розглядах кінця минулого століття жінок, що зробили злочин у менструальний чи предменструальний період визнавали несамовитими, що може свідчити про те, що судові медики розцінювали патологічний стан жінок, зв’язаний з менструаціями, як особливо важка недуга, прирівнювана, видимо, до психозів.

Клімактеричний період у житті жінки зв’язаний з віковою перебудовою гіпоталамічної області, що приводить до порушення циклічності менструацій і припиненню репродуктивної здатності. На думку В.М.Дильмана, клімакс є одночасно і нормою, і хворобою: нормою тому, що клімакс у жіночому організмі явище закономірне, а хворобою тому, що це стійке порушення регуляції, що приводить в остаточному підсумку до зниження життєздатності організму Два лики клімаксу і норми, і хвороби — характеризують відсутність грані між віком і хворобою, між нормою і патологією, оголюючи ще раз сутність єдності протилежностей, схованих у кожнім явищі природи (В.М.Дильман).

Критеріями фізиологичного протікання клімаксу варто визнати адаптаційні процеси як на рівні соми, так і психіки. Поняття патологічного клімактерію у свою чергу містить у собі різні патологічні прояви інволюційоного процесу, що порушують як соматичне, так і психічне здоров’я.

На частоту і виразність симптомів клімаксу можуть істотно впливати біологічні, а також культуральні і соціально-економічні фактори. До останнього відносяться: а) соціальне значення, що у визначених етнічних групах додають менструації і звільненню від стигми менструації по настанні менопаузи, б) соціальне значення бездітності; в) соціальний стан жінок у період постменопаузи; г) відношення чоловіка до своєї дружини в період постменопаузи (наприклад, як до сексуального партнера); д) ступінь соціально-економічної депривації, випробовуваної в цей період; е) ступінь зміни ролі жінки в цей період і можливість виконання нею нових чи альтернативних функцій; ж) приступність медичної допомоги в зв’язку із симптомами пременопаузи.

Картина клімактеричного синдрому складається з психопатологічних, вегетативних і ендокринних симптомокомплексів. На зв’язок психічних відхилень із клімаксом указував П.Маліновський у 1855 році: «У той час, коли жінка робиться вже не здатної бути матір’ю, у тілі її відбувається переворот — припинення місячного очищення, — верб цей період жіночого життя буває чимало випадків, де справа не обходиться без божевіль».

Розглядаючи психічний стан хворих жінок з позиції навчання В.Н.Мясищева, М.Э.Телешевская описує своєрідну перебудову системи відносин особистості, зв’язану з клімаксом, підкреслюючи, що навіть колишні протягом свого життя активними, енергійними, цілеспрямованими, витривалими, досить упевненими в собі стають у цьому віці недовірливими, тривожними, легко ранимими, невпевненими, нерішучими, що сумніваються в усьому. Особливо значно змінюється система відносин особистості в напрямку заниження власних можливостей, зникнення життєвих перспектив, зв’язаного з перебільшенням ваги хворобливих відчуттів. У клімактеричному віці в жінки з’являється безліч додаткових психогенних факторів, що до цього не заподіювали їй занепокоєння. Це так називані умовно-патогенні психічні травми, зв’язані саме зі зміною системи відносини особистості. Умовно-патогенними стають такі прояви клімаксу, як зміна зовнішнього вигляду (сиве волосся, зниження тургору шкіри, поява зморшок), зміна лібідо, значимість яких у цьому віці різко зростає. Усе це відбувається при порушенні адаптації, з появою рис ригідності, «застряючості» на найменших неприємностях, що у свою чергу приводить до своєрідного «звуженню особистості». Іноді такий стан, що розвивається в зв’язку з патологічно поточним клімаксом, як зміна особистості, приводить в остаточному підсумку до своєрідного «дефекту», що виявляється патологією емоцій і спонукань На перший план при цьому виступають прогресуюча млявість, пасивність, байдужість до тих сторонам життя, що, зовсім недавно становили інтерес, викликали емоційний

Розглядаючи причини виникнення невротичних симптомів у жінок у клімактеричному періоді, В.Н.Мясищев і Е.К.Яковлева установили, що вони, у першу чергу, залежать від преморбідних особливостей особистості хворих. Крім того, серед пацієнток, що страждають клімактеричним синдромом, значно чаші в порівнянні зі здоровими зустрічаються самотні і вдови. Більшістю учених-психологів в останні роки піддається сумніву ведуча роль біологічної предиспозиції до дисгармонічному плину клімаксу. Зупинимося докладніше на аргументації подібної точки зору. У відомій роботі «Клімактеричний період — соціально-психологічні аспекти» U.Lehr задається питанням: «чи є клімактеричний період кризовою ситуацією в наші дні?». И сама коментує його: «Ще сто років тому клімактеричний період — якщо до нього взагалі доживали, а не вмирали після народження 6, 7 чи 8-го дитини — означав раптовий кінець тривалого до цього часу і ґрунтовно використаного репродуктивного циклу Початок клімактеричного періоду означало для більшості жінок швидко наближається смерть. Сьогодні ж клімактерій починається в середньому через 23,6 років після завершення народженням останньої дитини. У наші дні жінка на початку клімаксу має ще перед 25-30 років, тобто третина всього життя. Констатація «умирання, що починається в цьому періоді,» трохи перебільшена. Макс Бюргер бачить початок старіння (і тим самим щоденне наближення смерті) у моменті зачаття».

Три аспекти патологічного клімаксу зустрічаються в даний час у групах жінок, що бачать свою єдину задачу в народженні і вихованні дітей і раптом зіштовхуються з «втратою функцій»: 1) висока значимість клімактеричного періоду для особистості як «повороту в житті», 2) фіксування уваги на фізіологічних процесах і 3) негативне сприйняття цих ситуацій. Раптово позбавлені цієї мети, вони почувають, що їхнє подальше життя не має змісту.

Вважається, що в тих випадках, у яких у жінки до інволюційного віку залишаються невирішені проблеми (серед який на першому місці коштує самітність), клімакс сприймається як катастрофа.

 

ПСИХОЛОГІЯ СЛІПИХ

Пороки чи розвитку придбані дефекти різних органів почуттів створюють визначені складності в роботі лікарів і медичного персоналу.

Прийнято вважати, що в сліпих змінені пороги аналізаторів слуху, дотику, нюху. Дослідження показують, що пороги аналізаторів у сліпих не нижче, але вони досягають високого ступеня диференційованості.

Психологічні особливості сліпих дітей залежать від віку. Ранній розвиток звичайно протікає без відхилень, але дуже рано позначається прагнення батьків відгородити дітей від труднощів. У 3—5 років іноді з’являються окремі невротичні симптоми у виді нічних страхів, енурезу, порушень апетиту. У віці 6—7 років у дітей може з’явитися свідомість свого фізичного недоліку. Дорослі, виявляючи гіперопіку, тільки підкреслюють безпорадність дитини і тим самим часто погіршують його стан. У цьому періоді можуть поглиблюватися невротичні реакції, виникати більш виразні страхи.

В наступні роки в деяких сліпих дітей з’являються боязкість, нерішучість, плаксивість, схильність до фантазування, відхід від дитячого колективу, в інших підвищена дратівливість, примхливість, упертість, уразливість, збудливість.

Початок навчання в школі для таких дітей зв’язано з великими труднощами. Адаптація до умов інтернату для сліпих дітей завжди утруднена, розлука з близькими, зі звичною обстановкою, з одного боку, і труднощами нової обстановки з інший, часто сприяють виникненню, невротичних симптомів, у клінічній картині яких переважають розладу сну, апетиту, підвищений стомлюваність, сонливість удень на уроках. Можуть виникнути сторожкість, підвищена уразливість і ранимість. Діти стають плаксивими, похмурими, повільними і вкрай безпомічними. На цю безпорадність у них виникає ще велика реакція, найчастіше реакція протесту.

У пубертатному віці у деяких сліпих дітей можуть з’явитися педантичність, прагнення виконувати режим дня, іноді може виникнути іпохондрична фіксація, підозрілість і сторожкість.

У цьому віці у дітей спостерігається виражена реакція на свій недолік, можуть з’являтися непевність у своїх можливостях, побоювання за свою долю. Діти особливо погано почувають себе в суспільстві тих хто бачить. Вони дотримують формальних правил розпорядку, тримаються зарозуміло, не терплять зауважень, переоцінюють власні можливості. Найбільш характерними психологічними особливостями є надційні ідеї ущербності, обумовлені втратою зору. Це більш чітко виступає у облич зі придбаної сліпотою, чим уродженої. У сліпих, як правило, якщо це не зв’язано з одночасною поразкою мозку, не спостерігається інтелектуальної недостатності. Для них характерний високий рівень розуміння моральності, принциповості, справедливості. Особи, що болісно переживають свій дефект, завжди погано себе почувають серед видючих;

У сліпих часто спостерігається порушення сну, з-за чого вони прибігають до снотворного. Сон поверхневий, чуйний з безліччю сновидінь неприємного змісту. По ранках вони випробують почуття розбитості і поганої працездатності.

Виділяють різні варіанти змін особистості в зв’язку зі сліпотою. У деяких хворих переважають астенічні і нав’язливі стани. Такі особи погано переносять життєві утруднення, при фізичному і розумовому навантаженні порівняно швидко стомлюються. Вони звертаються в поліклініку зі скаргами на погане самопочуття, слабість, висловлюють побоювання і тривогу за своє здоров’я, і здоров’я своїх близьких. З часом у них формуються якості, властиві особам з астенічним (невротичним) розвитком. Вони до мінімуму зводять свої контакти, обмежують себе, намагаються працювати не повний день, створюють режим, що щадить, строго виконують розпорядження лікарів. У своїх інтересах вони виявляють достатню наполегливість, у ряді випадків тероризують близьких. На роботі такі особи відносно адаптовані. Нерідко під час конфліктних ситуацій у них виникають істеричні реакції, через що їм приходиться звертатися до психіатра.

З часом іпохондрична симптоматика стає менш чіткої і поступається місцем хронічним афективним розладам зі зміною характеру. Подібного роду динаміка іпохондричних утворень властива не тільки сліпим, але і видючим — іпохондричний розвиток особистості проходить через такі ж етапи. Іноді розладу поводження, що виникають при тривалих обстеженнях хворих у стаціонарі, розцінюють як реакцію на соматичне страждання, але це не повне пояснення клінічної картини виниклих порушень.

Варто звернути увагу на деякі психічні особливості, що з’являються після вдало зробленої операції у осіб сліпонароджених чи осліплих у ранньому віці. Цілісне сприйняття предметів і явищ виникає в них не відразу, а проходить тривалий період нагромадження запасу зорових представлень, яким належить вирішальна роль у сприйнятті навколишнього світу. Тому якщо хворий після операції прозрів, те він ще якийсь період часу не бачить що відбувається, як видючі з дитинства. Часто в цих випадках у них виникають реакції розпачу через те, що з їхнього погляду зовнішній світ повинен бути представлений по-іншому і що надії їхній у цьому відносини не виправдалися. Однак розвиток таких станів не завжди порозумівається тільки психогенними факторами, хоча вони можуть бути значні, особливо якщо з хворим не проводилося відповідної, психотерапевтичної роботи. Включення зорового аналізатора змінює функціонування всього мозку. Надмірне навантаження на зоровий аналізатор у більшості випадків приводять до розвитку астенічних, симптомів, погіршенню самопочуття і настрою. Перед операцією хворому необхідно пояснити, що бачити так, як бачать видючі люди, він буде не відразу, а тільки після визначеного етапу нагромадження представлень, тривалістю в кілька місяців. Він повинен знати, що повільніше усього накопичується запас просторових представлень, від якого буде залежати визначення відстаней. У післяопераційному періоді хворої має потребу в раціональній психотерапії і призначенні транквілізаторів для зм’якшення астенічних проявів.

Психологія глухих і туговухих

Зміни особистості при вимиканні слухового аналізатору менш чіткі, але
принципово вони мало відрізняються від описаних вище. Так, при зниженні слуху, що особливо виникає в зрілому віці, з’являються утруднення у встановленні
контактів з навколишніми, виникають підвищена дратівливість, уразливість. Через труднощі, спілкування можуть з’явитися сенситивні ідеї відносини. Так, наприклад, оточуючи засміялися, а людина з поганим слухом думає, що його засуджують, про нього говорять, глузують з нього. У тривожних, самолюбних осіб можуть виникати спочатку підозри, а потім впевненість у недоброзичливому відношенні.

Марення туговухих, як правило, не виникає тільки через зниження слуху. У розвитку й оформленні психічних розладів визначену роль грають психогенні фактори (тривалі службові і сімейні конфліктні ситуації, і др.).

Перебування таких хворих у соматичному стаціонарі викликає великі утруднення, особливо якщо лікар не приділив достатньої уваги цьому дефекту. У період обстеження вони прагнуть напружено вслухуватися в розмови персоналу, лікарів, сусідів по палаті. Зниження слуху й афективна настроєність не дозволяють їм розібратися в їхній власній ситуації. Вони болісно інтерпретують дії навколишніх, приймаючи у свою адресу «найважчі підозри». Це часто приводить • до подавленого настрою, тривозі, порушенням сну й апетиту. Треба враховувати, що ці хворі, звичайно ховаючи свій недолік, часто соромляться і навколишніх хворих. Тому лікар у своїй роботі повинен враховувати всі обставини, щоб розсіяти хворобливі сумніви і підозри.

Уроджена чи рано придбана глухота як важкий первинний дефект спричиняє виражені вторинні відхилення, особливості формування особистості і своєрідність протікання психічних процесів в умовах сенсорної (у даному випадку слухової) депривації.

Стосуючись характерологічних особливостей глухонімих, автори говорили про такі їхні якості, як доброта, почуття батьківської любові і прихильності. Одночасно відзначалося, що дурні риси їхнього характеру (запальність, злостивість, недовірливість, егоїзм) — не уроджені, а залежать від зовнішніх обставин, тобто відсутності виховання.

Відсутність мови часто є наслідком глухоти, що наступила в раннім дитинстві, і приводить до затримки психічного розвитку. Глухонімим дітям властиві рухливість, метушливість, оживлена жестикуляція.

Переживання глухонімими свого дефекту сприяє розвитку замкнутості, похмурості, що приводить до визначеної соціальної ізоляції. Разом з тим у літературі маються вказівки на те, що особи, що втратили слух у раннім дитинстві, завдяки трудомісткому спеціальному навчанню і вихованню можуть піднятися до рівня що чують. Про великі компенсаторні можливості ЦНС говорять матеріали, присвячені розвитку сліпоглухонімих людей, що у раннім дитинстві позбавилися двох найважливіших рецепторів — органів слуху і зору.

У глухих дітей і підлітків описані такі риси, як емоційно- вольова і соціальна незрілість, симптоми психічного інфантилізму, підвищена сугестивність, схильність до наслідування, відставання від однолітків, недостатній контроль над емоціями, підвищена сенситивність, езопова спрямованість особистості.

Глухі дошкільники і молодші школярі, як правило не переживають свого недоліку, хоча в них спостерігається тенденція уникати суспільства що чують. Глухі старшокласники вже помітно переживають свій дефект. Незручність, сором’язливість є їх типовою особливістю, що утрудняє спілкування з що чують.

Особливості характеру глухих формуються в складних умовах подолання труднощів у спілкуванні з оточуючими людьми. Уповільнене оволодіння словесною мовою утрудняє повноцінне спілкування, затримує розуміння людських відносин і формування світогляду. Не завжди, будучи зрозумілим і розуміючої навколишню ситуацію, глуха дитина прагне до самоти, виявляє замкнутість. У зв’язку з відсутністю слуху глухі не можуть розвивати спеціальні: художні здібності (опановувати музикою, співом, декламацією, танцями), хоча вони і можуть бути ними наділені від народження. Це обставина також обмежує їхні контакти з що чують і звужує кругозір. _

Відношення глухих до навколишніх і до самого себе (самооцінка) досліджувалося в динаміку у віковому аспекті. У віці 9—10 років (3-й клас школи) глухі діти виділяють у своїх товаришах такі позитивні риси, як доброта, чуйність, чесність, скромність, увічливість. Учні 5-го класу поряд з цим відзначали і такі якості, як готовність прийти на допомогу в будь-яку хвилину, справедливість, доброта, вірність у дружбі, відданість. В учнів 7-го класу продовжувало поглиблюватися розуміння людських взаємин, вони відзначали цінність таких якостей, так тактовність, стриманість, цілеспрямованість, активність у суспільному житті й ін. До закінчення школи відзначалося значне просування в розумінні складних людських відносин і оцінці людських якостей. Оцінюючи дружні відносини, вони надавали особливого значення спільності думок і захоплень, чуйності, уважності, принциповості. У той же час вони зауважували і засуджували погані вчинки товаришів, виявляли до них непримиренність.

Що стосується самооцінки, те також можна було відзначити мінливість її в динаміку з віком. Глухі учні 5-го класу давали собі високу оцінку без особливих роздумів. Ця легкість і швидкість судження свідчили про елементарність самооцінки, недостатньої її сформованості. Учні 7-го класу поряд з позитивною зрідка давали собі і негативній оцінці, випробували коливання й іноді ухилялися від відповіді. Ще більш ухилялися від відповіді учні старших класів, вважаючи, що оцінку їм повинні дати навколишні. Таким чином, з віком у глухих дітей постійно розвивається така риса особистості, як самооцінка. При цьому до кінця навчання судження глухих досягають узагальнюючого рівня, а самооцінка правильна і критична.

Становлять інтерес дані, що характеризують відношення глухих школярів до майбутніх професій. Як показав аналіз творів глухих на тему, «Ким я хочу бути?», біля половини учнів вважають, що визначена спеціальність їм не підходить із-за відсутності необхідних здібностей, у 23 % випадків вибір професії мотивувався інтересом до неї (без розкриття, у чому складається інтерес), у 14 % - легкістю праці, у 4 % — вигодою.

У розвитку і формуванні інтересів у глухих школярів величезну роль грає оптимальна організація педагогічного процесу.

ПСИХІЧНЕ СТАРІННЯ

Найчастіше психологічний портрет старої людини складається для багатьох з негативних характеристик. Зниження самооцінки, непевність у собі, невдоволення собою; побоювання самотності, безпорадності, смерті; похмурість, дратівливість, песимізм; зниження інтересу до нового - звідси бурчання, буркотливість; замикання інтересів на собі - егоїстичність, егоцентричність, підвищення уваги до свого тіла; непевність у завтрашньому дні - усе це робить старих дріб’язковими, скупими, педантичними, консервативними, малоініціативними.

Психічне старіння різноманітне, діапазон його проявів дуже; широкий. Основні типи психічного старіння (по Ф. Гізу):

- старик-негативіст, що заперечує в себе які-небудь ознаки старості

- старик-екстраверт, що визнає настання старості крізь зовнішні впливи і шляхом спостережень за змінами: виросла молодь, розбіжність з нею в поглядах, смерть близьких, зміни свого положення в родині, зміни в області техніки, соціальному житті.

- інтровертований тип, для якого характерно гостре переживання процесу старіння. Людина не виявляє інтересу до нового, занурюється в спогади про минуле, малорухома, прагне до спокою.

Соціально-психологічні типи старечого віку (по І.С. Коні):

- активна творча старість, коли ветерани, ідучи на заслужений відпочинок, продовжують брати участь у суспільному житті, у вихованні молоді і так далі, живуть повнокровним життям, не випробуючи ніякої ущербності;

- другий тип характеризується тим, що пенсіонери займаються справами, на які раніш у них просто не було часу: самоосвітою, відпочинком, розвагами і так далі. Тобто для цього типу старих характерні також гарна соціальна і психологічна пристосовність, гнучкість, адаптація, але енергія спрямована головним чином на себе;

- третій тип, що переважно складають жінки, знаходять головний додаток своїх сил у родині. А оскільки домашня робота невичерпна, то жінкам, що займаються нею, просто ніколи хандрити, нудьгувати. Однак психологи відзначають, що задоволеність життям у цієї групи людей нижче, ніж у перших двох.

- четвертий тип - це люди, сенсом життя яких стає турбота про власне здоров’я. З цим зв’язані і різноманітні форми активності, і моральне задоволення. Разом з тим виявляється схильність (частіше в чоловіків) до перебільшення своїх дійсних і мнимих хвороб, повишена тривожність.

Досить широко у світовій психологічній літературі підтримується класифікація, запропонована Д.Б. Бромлей, у якій виділено п’ять типів пристосування особистості до старості:

1. Конструктивне відношення людини до старості, при якому літні і старі люди внутрішньо урівноважені, мають гарний настрій, задоволені емоційними контактами з оточуючими людьми. Вони в міру критичні стосовно себе і разом з тим дуже терпимо відносяться до інших, до їх можливих недоліків. Вони не драматизують закінчення професійної діяльності, оптимістично відносяться до життя, а можливість смерті трактують як природну подію, не виявляють ні агресії, ні пригніченості, мають жваві інтереси. Завдяки позитивному життєвому балансу з упевненістю розраховують на допомогу навколишніх. Самооцінка цих людей досить висока.

2. Відношення залежності. Залежна особистість - людей, підлеглих кому-небудь, залежний від свого подружнього чи партнера дитини, що не має занадто високих життєвих претензій і завдяки цьому охоче іде з професійного середовища. Сімейне середовище дає йому відчуття безпеки.

3. Оборонне відношення, для якого характерні перебільшена емоційна стриманість, деяка прямолінійність у своїх вчинках і звичках, прагнення до "самозабезпеченості" і неохочому прийняттю допомоги від інших людей. Люди даного типу пристосування до старості уникають висловлювати власну думку, із працею поділяються своїми сумнівами, проблемами. Захисний механізм проти страху смерті і знедоленості є їхня активність "через силу". Такі люди з великим небажанням і тільки під тиском навколишніх залишають свою професійну роботу.

4. Відношення ворожості до навколишнього. Люди з таким відношенням агресивні, підозрілі, прагнуть перекласти на інших провину і відповідальність за власні невдачі, не зовсім адекватно оцінюють дійсність. Через недовіру вони замикаються в собі, уникають контактів з людьми. Життєвий шлях таких людей, як правило, супроводжувався численними стресами і невдачами. Вони схильні до гострих реакцій страху, не сприймають старість, з розпачем думають про прогресуючу втраті сил, що сполучаються із сильним страхом смерті. Часто такі люди вороже відносяться до молодих, іноді і до усього нового світу.

5. Відношення ворожості людини до самої себе. Люди такого типу уникають спогадів, тому що в їхньому житті було багато невдач і труднощів. Вони пасивні, бунтують проти власної старості, лише безмовно приймають те, що посилає їм доля. Незадоволеність у любові є причиною депресій, претензій до себе і суму, з’єднані з почуттям самітності. Власне старіння оцінюється реалістично, смерть трактується як рятування від страждань.

Познайомимося спочатку з психологією нормальної фізіологічної старості.

У старіючого людини поступово слабшає зір, слух, діяльність всіх органів почуттів. Потрібні усе більш сильні окуляри, а ті, хто раніш розрізняли і писк комара, поступово стають здатними реагувати лише на більш сильні звуки. Поступово пропадає жвавість, рухливість, інтенсивно діяльні люди стають більш пасивними. Зменшення життєвої енергії позначається і на емоційному житті. Багато разів приходиться спостерігати, як люди, що прожили бурхливу, емоційно напружену життя, стають поступово усе більш «спокійними», знаходять радості в усі більш вузькому колі, чи ж життя їхній стає зовсім безрадісною. Звужується і коло почуттів, свою любов вони зосереджують на вузькому сімейному. Настрій також стає усе більш постійним, такі люди звичайно спокійні, а в деяких випадках відзначаються відхилення в якомусь визначеному напрямку: спостерігається чи пригніченість же, навпаки, збудженість. Приходиться зустрічатися і з великою лабільністю настрою.

Може спостерігатися і перетворення особистості. Властивості особистості вкрай загострюються, іноді люди стають як би своєю власною карикатурою. Так, ощадливий протягом усього життя людина на старості років стає скупердяєм. Чудові образи таких скупарів створили Бен Джонсон, Мольер і Гоголь. Соромливі, боязкі люди до старості стають по маревному недовірливими. Розчарованими песимістами, що згодні відмовитися від усього, іпохондриками, зайнятими лише думками про своє здоров’я.

Є і такі спостереження, що свідчать про те, що в старості особистість починає розвиватися в протилежному напрямку. Прибігаючи до класифікації Юнга, можна сказати, що при такому процесі люди, що у молодості відносилися до типу екстравертованих, на старості стають інвертованими (зверненими усередину, у себе; ідуть у себе), і навпаки. Особливо підкреслюється вплив багатства особистості і продуктивного життя в молодості на гармонійність старості. Той, хто в молодості був духовно багатий, часто знаходить дійсний скарб у спогадах про пережитий, що сприяє гармонічного життя й у старості.

Відзначаються і випадки «впадання в дитинство». Часто при цьому говорять, що старі переживають «другу дитячу пору», «друге дитинство». На передній план висуваються інфантильні риси, від навколишнього середовища очікується материнський захист, материнська увага.

В міру ослаблення критичності в найбільш важких випадках можна зштовхнутися навіть з моральними ексцесами. Раніше компенсували інстинкти, сексуальні сили тепер не знаходять ніяких перешкод на своєму шляху. Тоді-те і можна зустрінеться з надмірною інтенсивністю сексуального життя, з насильством над дітьми і молодими жінками, навіть з гомосексуальністю.

Поводження старих часто буває важким, вони нездатні до сприйняття нового, до пристосування в нових умовах. Навіть найбільше «гнучкі» з них часто терплять фіаско, якщо, забувши про свій вік, вступають у змагання з молодими.

Тяжке почуття - стареча самітність. Молодь іде з родини, стає самостійної, друзі і рідні поступово ідуть з життя. Стара людина залишається один, він приречений на самітність, що нестерпно мучить його. Багато чого залежить від того, наскільки така людина здатна знайти для себе відповідне заняття, пристосуватися до життя колективу, знайти в ньому своє місце. Якщо він почуває, що в ньому немає потреби, що він зайвий, пригніченість, почуття самітності стають гостріше.

При патологічному старінні всі описані явища приймають патологічний характер. Виникають егоцентризм, зміни особистості, емоційна атрофія, духовний занепад, деменція. Можливі і важкі розлади пам’яті, головним чином у результаті випадання здатності до запам’ятовування. Спочатку ще вдається згадати об старому, новітні ж події моментально випадають з пам’яті, їхнє місце займають Необмежені фантазії. У результаті розладу здатності до запам’ятовування порушується і нічна орієнтація, у лікарнях часто приходиться спостерігати, як старі вночі по помилки лягають не на свою постіль, попадають не у свою палату. У важких випадках вони просто деградують до рівня вегетативних істот. Наявний невроз у старості може прогресувати, оскільки несприятливі властивості цього віку збільшують картину хвороби.

Фізичні захворювання (серцеві хвороби, склероз, пухлини, навіть банальні інфекції), виявляючись у старості, на довгий час погіршують стан хворих. Ці захворювання, як і психічні потрясіння, можуть викликати схвильованість, занепокоєння, замішання і навіть можуть привести до декомпенсації.

Зміни в настрої в цьому віці, як правило, приводять до пригніченості, до депресивних станів, іпохондрії. У таких випадках хворі часто обвинувачують себе в недосконалих помилках, гріхах. Згадують про усі свої помилки. Значно рідше приходиться зустрічатися у старих з патологічною збудженістю, піднесеністю настрою. При параноїдних формах захворювання часто спостерігаються маревні ідеї. Наприклад, хворі постійно зайняті думками про те, що листи, яки посилаються їм, гроші, цінності до них не доходять, їх крадуть. Навіть похилий вік не заважає їм обвинувачувати свого чоловіка (чоловіку) у невірності, безумно ревнувати.

Можна зробити дуже багато чого з метою підтримки психічного і фізичного здоров’я людей похилого віку. Насамперед, для цієї мети служить створення спокійної, мирної сімейної обстановки. Найбільш придатним місцем для діяльності старих, що відповідає їхнім здібностям і потребам, є звичне середовище їхнього життя. Здоров’я старих багато в чому залежить від поводження навколишніх, від їхнього відношення, здатності до співчуття.