Ринкова економіка: суть, характерні риси, основні переваги і недоліки.
Ринок - система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів.
Є два сектори економіки: ринковий і неринковий (бюджетний).
Співвідношення між ринковим і бюджетним секторами зумовлюється сукупністю факторів, притаманних лише тій чи іншій країні. Воно змінюється на різних етапах еволюції економічної системи.
Зміна домінанти одного із секторів спричинює якісні зрушення суспільного устрою, зачіпає долю системи і впливає на переважну більшість суб'єктів економіки.
РИНКОВИЙ СЕКТОР
Ринок - економічна система, що працює заради прибутку. Хто виробляє, що виробляється, скільки виробляється, вирішує зиск.
Це самовідтворювальний сектор економіки.
Працює на задоволення економічного інтересу. Ринковий сектор сам заробляє і сам на свій ризик витрачає.
БЮДЖЕТНИЙ СЕКТОР
Виробляє необхідні для суспільства товари і послуги, але головна мета для нього - не прибуток, а задоволення потреб через виробництво суспільних благ.
Не запрограмований на самоокупність та самофінансування і тому потребує існування ринкового сектору. Працює на гроші, виділені з бюджету.
Витрачає кошти суворо за цільовим призначенням.
Ринок - невід'ємний атрибут товарного господарства. Він забезпечує рух товарів і грошей (Г-Г - Т та Г - Т -Г), Через ринок здійснюється переважна більшість економічних процесів. Це специфічна 4юрма економічних взаємовідносин, що пов'язує між собою різних господарюючих суб'єктів.
Характерні риси ринкової екрноміки:
· Переважання форм приватної власності
· Обмежена роль держави
· Конкуренція
· Свобода вибору
· Ціновий механізм
· Маркетингова система управління виробництва
· Гнучкість системи
Переваги і недоліки ринкової системи
Переваги
• Ефективність розподілу ресурсів.
• Наявність свободи вибору у споживачів і у підприємців.
• Можливість задовольняти різноманітні потреби, поліпшувати якість товарів і послуг.
• Здатність швидко і легко адаптуватися до постійно мінливих умов ринку.
• Ініціювання впровадження досягнень розвивається науково-технічного прогресу.
• Можливість функціонування в некомфортних умовах обмеженої інформації.
Недоліки
• згасають конкуренція.
• нерівномірно розподіляється дохід.
• Нестабільність розвитку і не завжди ефективне виробництво.
• Інфляція і безробіття.
• Тенденція до монополізації.
• Неможливість забезпечити фундаментальні наукові дослідження.
Кейнсіанська політика дешевих і дорогих грошей і «грошове правило» монетаристів.
Політика «дешевих грошей»
Як у теоретичному, так і в суто практичному плані особливо вагомими є положення Дж.М.Кейнса про принципи здіснення політики «дешевих грошей» та пільгового кредиту. Аналізуючи процес виробничого відтворення, Дж.М.Кейнс поставив під сумнів насамперед ефективність дії основних чинників стабілізації ринкового механізму — системи гнучкого ціноутворення на найважливіші товари включно з товаром робочої сили та процентними ставками на ринку капіталів. У докейнсіанських теоретичних концепціях саморегулюванню саме цих ринкових структур відводилась головна роль у забезпеченні економічної рівноваги.
Напротивагу цьому Дж.М.Кейнс виступив проти спонтанних цін, які, на його думку, завдають значної шкоди економічній кон'юнктурі. Він розробив концепцію регульованого ціноутворення і підконтрольної інфляції. Він зробив спробу вмотивувати не лише необхідність, але й можливість інституційного впливу держави на динаміку цін. Дж.М.Кейнс вважав такий вплив головною і визначальною функцією державної політики.
Прихильність Дж.М.Кейнса до політики «дешевих грошей» стала причиною того, що в деяких дослідженнях розвитку економічної теорії його почали називати «природженим інфляціоністом». Одначе річ, природно, не в цьому визнанні. Важливо збагнути інше: теорія регульованої інфляції і теорія «керованих грошей» не лише зумовлюють одна одну, а и у своїй сукупності розкривають зміст одного з вельми ефективних механізмів стимулювання економічних процесів і ділової активності.
Йдеться про одну з центральних позицій теорії Дж.М.Кеинса з приводу того, що недостатність грошового попиту є однією з визначальних причин розвитку кризових процесів, спаду виробництва і зростання безробіття. Тому стимулювання грошового попиту через застосування політики «дешевих грошей» і відповідного використання норми процента мало під собою досить аргументоване не лише теоретичне, а и суто практичне підґрунтя.
Як діловим світом, так і наукою про народне господарство, давно доведено, що періоди інфляційного підвищення цін хвилюють дух підприємництва. Інфляція, виступає, з одного боку, як важливий важіль стимулювання платоспроможного попиту, інвестиційного процесу та економічної активності, як засіб послаблення позицій економічно пасивного прошарку рантьє.
Звісно, було б помилкою абсолютизувати симпатію Дж.М.Кейнса до політики «дешевих грошей». Як наголошувалось, така політика розглядалася англійським вченим як інструмент антикризових заходів держави. Водночас він не лише не заперечував, але й відстоював за умов економічного піднесення жорстку кредитно-емісійну політику.
Грошове правило.
На думку Фрідмена, основна проблема грошової політики полягає в забезпеченні відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. Стійкий попит на гроші — головна передумова стабільності цін, стійкості сукупного платіжного попиту, а отже, забезпечення стабільності системи в цілому. Звідси випливає запропонована ним рекомендація: приріст грошей в обігу має відповідати приросту валового національного продукту (ВНП). У цьому і полягає так зване грошове правило Фрідмена.
При виборі темпу зростання грошей він пропонує забезпечити рівномірний приріст грошової маси.
При цьому приріст грошей має відбуватися безупинно, тобто місяць за місяцем, тиждень за тижнем.
Фрідмен вважав за необхідне збільшення грошової маси рівномірним темпом: "постійний очікуваний темп зростання грошової маси є більш істотним моментом, ніж знання точної величини цього темпу".
На практиці в галузі грошово-кредитної політики західні країни не дотримуються буквально зазначеного вище "правила", а звичайно щорічно встановлюють "вилку", навколо якої має коливатися грошова пропозиція.
