Олігополістичне ціноутворення виявляє дві взаємопов’язані тенденції: з одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії; з іншого боку, – найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, – це відображає схильність олігополістів до таємної змови. Розроблені моделі олігополістичного ціноутворення призначені для пояснення його стабільності.
Основні моделі олігополістичного ціноутворення
1. Модель «ламаної кривої попиту» – ілюструє негнучкість олігополістичних цін. Вона характеризує взаємне пристосування фірм, що конкурують на ринку олігополії.
Припустимо, що олігополістична галузь складається з трьох фірм-олігополістів (А, В і С). Кожна з них, володіє однією третиною всього ринку диференційованого продукту. Фірми «незалежні», тобто не займаються укладанням таємних угод. Модель описує імовірну поведінку фірм-конкурентів у ситуації, коли одна з них почне змінювати ціну.
Варіантів поведінки може бути два:
1) фірми В і С не звертають уваги на зміни ціни фірмою А;
2) фірма А змінює ціну, фірми В і С вирівнюють ціни за ціною олігополіста А.
Більш реальною поведінкою фірм є ситуація, коли фірми реагують на зниження ціни, щоб не втратити свої частини ринку, але не реагують на їх підвищення. Принцип побудови такої кривої попиту поданий на рис. 11.4.
Припустимо, що P* це ціна, яка відповідає оптимальному обсягу виробництва Q* фірми А, визначеному за правилом МС = МR.
Якщо фірма А буде знижувати ціну на продукцію, то конкуренти також будуть знижувати ціну, тому попит D1 на продукцію фірми А низькоеластичний (зменшення ціни не приводить до значної зміни обсягів продукції, тому що інші фірми аналогічно змінюють ціну.
Якщо фірма А буде зменшувати ціну на продукцію, то конкуренти залишають власні ціни без зміни, тому попит D2 на продукцію фірми А високоеластичний (фірма втрачає споживачів).
Об’єднана крива попиту фірми А має виглядає ламаної лінії, яка складається з двох відрізків: D1 та D2.
Оскільки крива попиту в точці Азламана, то крива граничного виторгу на обсязі Q* має розрив та складається з двох відрізків MR1 та MR2.
Коли фірма виготовляє оптимальний обсяг виробництва Q* (див. рис. 11.4), то зміна рівня граничних витрат від МС2 до МС1 в межах відрізка розриву кривої граничного доходу ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну.
Висновок: ламаний графік попиту дає олігополісту підставу вважати, що будь-яка зміна ціни призводить до гіршого. Якщо ціну збільшувати, то частина споживачів перейде до інших фірм, які не змінять ціну. Якщо ціну знизити, то і конкуренти її знизять, продаж зміниться незначно. Інша причина негнучкості цін пов’язана з витратами: ламана лінія граничної виручки (доходу) означає, що у визначених границях зміна витрат не впливає на ціну і обсяг.
Отже, модель «ламаної кривої попиту» пояснює відносну стабільність цін на олігополістичному ринку.
Дана модель має такі недоліки: не пояснює початковий рівень цін; перебільшує негнучкість цін, особливо на ділянці D2А, а оскільки олігополісти часто збільшують ціну, то це підвищення легше пояснити за допомогою таємної змови.
2. Модель картелю – ціноутворення зумовлено явною або таємною змовою – пояснює механізм картельної угоди та її наслідки.
Картель – це організація кількох виробників, які спільно приймають рішення про рівень цін, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учасника.
Договір про рівень цін і частки кожного укладається цілком офіційно, хоч, як правило, на закритих засіданнях. Така угода є відкритою змовою.
Для встановлення ціни (PК) та обсягів виробництва картелю (QК) фірми використовують модель ціноутворення простої монополії (див. рис. 11.5), якщо фірми, що утворюють олігополію, виробляють однорідну продукцію, криві витрат у них однакові. Кожна з фірм допускає, що інші фірми вирівнюють своєї ціни і при їх зростанні, і при зниженні.
За правилом MR=MC визначається оптимальний обсяг виробництва картелю (QК) та за кривою ринкового попиту D визначаємо ціну (PК).
Оптимальний обсяг квоти кожного учасника визначається за модифікованим правилом MR=MC: ринковий граничний дохід повинен бути рівним граничним витратам кожної окремої фірми-учасниці. При цьому сумарний обсяг квот за ціною картелю повинен дорівнювати сукупному обсягу виробництва картелю. Квота типової фірми дозволяє учаснику картелю отримувати економічний прибуток.
Олігополія веде себе як чиста монополія, тобто ціна завищується.
Зазначимо, що є певні перепони: угоду про ціну важко досягти, якщо витрати і попит у фірм різні, якщо криві витрат різні.
На рис. 11.6 графічно подані криві витрат фірми А і В. Для фірми А оптимальною є ціна РА, а для фірми В – РВ. Якщо рівноважною на олігополістичному ринку буде ціна РВ, то фірма А буде змушена наслідувати фірму В.
Спокуса розширити виробництво і збільшити власний еквівалентний прибуток вступає в суперечність з картельною угодою. (можливе шахрайство, спад ділової активності, поява нових фірм).
Дотримання конкурентної угоди суперечить ефективності виробництва і веде до втрат суспільного добробуту (подібно монополії), тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах світу.
3. «Лідерство в цінах» – це модель ціноутворення, за допомогою якої олігополісти можуть координувати свою поведінку в галузі, не вступаючи в таємну змову. Головна проблема – як погодити без переговорів потрібний рівень цін.
У ролі «цінового лідера» виступає, як правило найбільша фірма галузі (її частка на ринку 60 
80%). Домінуюча фірма обирає вигідну для себе лінію поведінки: визначає ціни, а значить обсяг виробництва для всієї галузі, але робить це з таким розрахунком, щоб ціни влаштовували і інших.
Ціновий лідер вдається до зміни цін не часто, він не реагує на незначні зміни в витратах або у попиті на продукцію власної фірми.
Якщо зміни захоплять всю галузь і будуть досить значними (наприклад: нові моделі автомобілів, підвищення ціни енергоносіїв), тоді відбувається перегляд цін. У разі, коли вони будуть невигідні конкурентом, то ті не підуть услід за лідером, а галузь перейде до небезпечного для всіх учасників становища нескоординованої олігополії.
Лідерство в цінах широко розповсюджене на заході, а сьогодні його можна спостерігати на нашому автомобільному ринку.
4. Ціноутворення за принципом «витрати плюс».
Дана модель відома як емпіричний метод, або ціноутворення за принципом „витрати плюс”. У цьому випадку олігополіст використовує формулу або метод визначення витрат на одиницю продукції і до витрат додається накидка до ціни. Однак, витрати на одиницю продукції змінюються із зміною обсягу виробництва. Тому фірма звичайно бере деякий типовий (плановий) рівень виробництва (наприклад, величина середніх витрат фірми може бути такою, як при використанні 80% виробничих потужностей).
При визначенні ціни до середніх витрат необхідно додати накидку в розмірі певного процента. Величина накидки повинна забезпечувати деяку планову норму прибутку (наприклад, норму прибутку 15% на капітал після сплати податків).
Цей метод має переваги для фірм, що виробляють різноманітну продукцію. Метод цінової поведінки олігополії за принципом „витрати плюс” може успішно поєднуватися з методами таємної змови або з лідерством в цінах.
