Жан-поль Сартр екзистенціалізм - це гуманізм

Жан-Поль Сартр (1905–1980) – французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Народився у Парижі, вчився у ліцеях Ліона та Гавра. Під час Другої світової війни брав участь у французькому русі Опору, редагував підпільну газету "Боротьба". Після війни в 50-х pp. захоплюється марксизмом, прагне поєднати гуманістичну позицію "молодого" Маркса з маоїзмом. "Марксизм" Сартра мав значний вплив на молодіжні "бунти" 60-х pp. на Заході.

Його праця "Екзистенціалізм – це гуманізм" (1946) – це текст лекції, в якій він викладає основні тези свого трактату "Буття і ніщо", хоча дещо однобічно переглядає негативну концепцію свободи.

У пращ "Екзистенціалізм – це гуманізм" ставить два важливих філософських питання.

1. Чи існує "природа людини"?

2. Яке відношення між "свободою людини" та "обставинами"?

Відносно першого питання Ж.-П. Сартр висуває принципове положення про відкритість людини, про те, що людина – це не що інше, як той проект, який нею самою конструюється, це те, що кожний вирішує зробити зі своїм життям, це – самовизначення, а не наперед визначене.

Немає ніякої "природної" або "божественної" сутності, яка могла б наперед зумовлювати поведінку та мислення. Тим більше, неправильно було б нав'язувати людині присуд долі.

У цих роздумах Ж.-П. Сартра лежить максима екзистенціальної моралі – людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі обставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися.

Але парадокс полягає не лише у способі висловлення, а й у тому, що Ж-П. Сартр, сам, мабуть,

того не бажаючи, починає будувати цілком визначену картину людського буття, повертаючись до концепції людини як істоти, що має своє "єство" (сутність), а саме – єство внутрішньої свободи.

Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя – важливіший принцип гуманізму.

Екзистенціалізм звинувачують у тому, що він:

– немовби закликає поринути в квієтизм (пасивність, непротивлення) відчаю;

– підкреслює людську ницість, показує скрізь мерзотне, темне, липуче,...відвертається від світлого боку людської натури (забули про "посмішку дитини");

– забув про солідарність людей, дивиться на людину як на ізольовану істоту.

Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розглядати ні як філософію квієтизму (пасивність, непротивлення), тому що він визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм говорить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, – це діяльність.

"Докоряють нам за те, що ми замуровуємо людину в індивідуальній суб'єктивності. Але це – перекручування.

Справді, наша вихідна позиція – це суб'єктивність індивіда".

Ніякої іншої істини не може бути, крім "Я мислю, отже існую" (Декарт). Це – істина. Але в "мислю" людина відкриває не лише саму себе, а й інших людей. Вона, осягаючи себе через "мислю", безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, причому – як умову свого власного існування. Вона розуміє, що не може бути якою-небудь (ревнивою, злою, дотепною), якщо інші не визнають її такою. Так, відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсуб'єктивністю. В ньому людина і вирішує: чим є вона і чим є інші.

Слово "гуманізм" має два зовсім різні значення.

1. Під гуманізмом можна розуміти теорію, яка розглядає людину як мету і найвищу цінність.

Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми ие зобов'язані думати, що є якесь людство, якому можна поклонятися. Культ людства призводить до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен.

2. Людина знаходиться постійно зовні себе. Саме проектуючи (створюючи) себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина.

З іншого боку, вона може існувати, лише переслідуючи трансцендентні цілі. Вона виходить за межі, ловлячи об'єкти лише у зв'язку з цим подоланням самої себе. У результаті людина знаходиться в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, крім людського, світу людської суб'єктивності.

Це те, "що ми називаємо екзистенціальним гуманізмом". "Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім її самої, в покинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людському людина може не шляхом занурення в саму себе, а в пошукові мети зовні, якою може бути звільнення або ще якась конкретна самореалізація". Оце і є сутність екзистенціального гуманізму.