Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні в 19 ст

На початку ХІХ ст., у наслідок знищення Речі Посполитої, українські землі Правобережжя були поділені між двома державами: більшість відійшло до Російської імперії, західна Україна – до Австрійської імперії.

22. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. Причини поразки та уроки. Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. 27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці. В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету. Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд). Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.: низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху; очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків; робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України; відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР; несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського

визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта. Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань. Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху; очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків; робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України; відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР; несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, біло-гвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.Проте українська національно – демократична революція 1917–1920 рр. має велике історичне значення: у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування; героїчна боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.Варто відзначити також історичні уроки української революції:необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;чіткість програмних завдань розбудови національної держави; наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом; турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ: 1917 p.26—28 лютого — Лютнева революція в Росії.3 березня — падіння монархії. Зречення Миколи II від престолу.4(17) березня — утворення Української Центральної Ради.6—8(19—10) березня - Всеукраїнський національний конгрес, який підтримав вимоги автономії. 10(23) червня - І Універсал Центральної Ради. 15(28) червня - створення Генерального секретаріату Центральної Ради.25 жовтня (7 листопада) - збройне повстання в Петрограді. Повалення Тимчасового уряду. II Всеросійський з'їзд рад. Проголошення радянської влади на всій території Росії.7(20) листопада - III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР).4(17) грудня - ультиматум Раднаркому РСФРР Центральній Раді — оголошення війни УНР.11 — 12(24—25) грудня - І Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові. Проголошення про встановлення радянської влади в Україні. Обрання ЦВК Рад України й уряду — Народного секретаріату.1918 р.3 січня — Центральна Рада законом про добровільну народну армію фактично демобілізувала в Україні збройні сили.22 січня — IV Універсал Центральної Ради, яким проголошувалася незалежність УНР.9 лютого — укладення мирного договору УНР з країнами австро-німецького блоку.9 лютого — Центральна Рада і Генеральний секретаріат залишили столицю УНР. Києвом оволоділи червоноармійські загони М. Муравйова, які розпочали в місті червоний терор.18—19 лютого — в Україну ввійшли німецькі війська.2 березня - армія УНР зайняла Київ. До міста входять німецькі частини. За Брестським договором радянська Росія визнала незалежність УНР. Радянські війська залишили територію України. РСФРР зобов'язалася не вести проти УНР агітації та пропаганди.10 березня - український радянський уряд переїхав до Катеринослава, де його очолив М. Скрипник. Згодом уряд опинився в Таганрозі.29 квітня - Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. М. Грушевського обрано Президентом УНР. Влада в Києві перейшла до гетьмана П. Скоропадського.12 червня - РСФРР уклала з Українською державою П. Скоропадського угоду про взаємовизнання.5—12 липня - І з'їзд Комуністичної партії більшовиків України в Москві. 18 жовтня - створення Української національної ради у Львові.30 жовтня — 12 листопада - розпад Австро-Угорської імперії. 11 листопада - закінчення Першої світової війни. Реввійськрада РСФРР створила групу військ для наступу на Україну. 13 листопада - проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).14 листопада - утворення Директорії УНР. Заснування Всеукраїнської академії наук у Києві. 14 грудня - гетьман П. Скоропадський зрікся влади на користь Директорії. 18 грудня - десант країн Антанти в Одесі.24 грудня - унаслідок скасування Брестських угод РСФРР в односторонньому порядку ухвалила рішення не вважати Україну незалежною державою.1919 р.3—4 січня - вторгнення військ радянської Росії на територію України. Захоплення Харкова. Друга радянсько-українська війна.6 січня - встановлено назву радянської України — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).22 січня - об'єднання УНР і ЗУНР. Соборність українських земель.6 лютого - Директорія УНР залишила Київ. Столицю України захопила радянська Таращанська дивізія під командуванням М. Щорса. За нею йшли регулярні війська РСФРР: 8-ма армія, Орловська дивізія, 9-та, 12-та, 13-та стрілецькі дивізії. Усього — 75 тис. багнетів, 1400 шабель. На озброєнні цих сил було 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків, 6 бронепоїздів.11 лютого - С. Петлюра стає головою Директорії УНР (після відставки В. Винниченка).14 лютого - X. Раковський переніс столицю радянської України з Харкова до Києва.6—10 березня - III Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві. Утворення УСРР. Схвалення Конституції УСРР.23 березня - Головнокомандувач радянських військ Й. Вацетіс віддав наказ командуючому Українським фронтом В. Антонову-Овсієнку просуватися до західних кордонів, щоб бути готовими надати воєнну допомогу радянським республікам, які виникли в Угорщині й Німеччині.12 квітня - Раднарком УСРР ухвалив хлібну розкладку. X. Раковський визнав, що повстанський рух в Україні досяг апогею і на боротьбу з ним треба кинути регулярну армію (було задіяно 18 піхотних бригад й одну кавалерійську дивізію).15 квітня - введення політики "воєнного комунізму".

Травень — жовтень - падіння радянської влади в Україні. Захоплення України військами Денікіна.27 вересня - Н. Махно, уклавши союз з армією УНР й одержавши від неї боєприпаси, розгромив 18-тисячне угруповання денікінців, почавши наступ на ставку А. Денікіна в Таганрозі, чим зірвав похід армії Денікіна на Москву.7 листопада - початок третього наступу більшовицьких військ на Україну. Грудень - розгром денікінських військ в Україні.15 грудня - радянсько-російські війська захопили Київ. Третє встановлення радянської влади в Україні. Столицею УСРР стає Київ.1920 р.27 січня - поширення на Україну дії всіх декретів РСФРР.17 лютого - Директорія звернулася до урядів Антанти та США з проханням про допомогу в боротьбі з більшовиками.22 квітня - Варшавський договір між УНР і Польщею.25 квітня - початок польсько-радянської війни6 травня - польські та українські війська зайняли Київ.26 травня - контрнаступ більшовиків на Україну.12 червня - більшовицькі війська зайняли Київ. 12 жовтня - між РСФРР, УСРР, БСРР і Польщею укладено перемир'я і припинено радянсько-польську війну.28 жовтня — 17 листопада - більшовицький наступ проти Врангеля в Криму. Звільнення Криму від білогвардійсько-врангелівських військ.21 листопада - армія УНР залишила територію України. В еміграції опинився й уряд УНР. Влада в Україні повністю перейшла в руки радянського уряду на чолі з X. Раковським.28 грудня - укладення союзного договору між УСРР і РСФРР про військову та господарську співпрацю.

23. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1921-1939 pp. Західноукраїнські землі опинилися під владою 3-х держав:Польщі — Східна Галичина (до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини; створено 3 воєводства — Львівське, Тернопільське, Станіславське); Західна Волинь; Полісся; Холмщина (три останні до Першої світової війни були під владою Російської імперії, а пі­сля радянсько-польської війни 1920 р. увійшли до складу Польщі);Чехословаччини — Закарпаття (офіційно називалося Підкарпат­ською Руссю);Румунії — Північна Буковина; придунайські землі (Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти Бессарабії).Усі ці територіальні зміни були закріплені рішеннями Антанти. Українські землі в Польщі, Румунії, Чехословаччині не мали власної автономії, у них було ліквідовано всяке самоврядування.Стосовно українського населення проводилася політика національно­го гноблення, деукраїнізації. У Польщі з 1924 р. була заборонена укра­їнська мова в усіх державних і муніципальних установах; у 1920 р. для Східної Галичини була офіційно введена назва — Східна Младопольща; українські імена й прізвища змінювалися на польські; уряд закривав українські школи. Аналогічне становище було і в українських землях у складі Румунії і Чехословаччини (хоча національна дискримінація українців Закарпаття була значно меншою). Економіка мала відсталий, переважно аграрний, характер; вони фактично пере­творились на колоніальні придатки Польщі, Румунії, Чехословаччини з усіма можливими наслідками. У промисловості — більшість підприємств були дрібними, напівкустар­ними. У Польщі — уряд поділив країну на дві частини — Польщу «А» (корінні польські землі, де заохочувався розвиток промисловості) і Польщу «Б» (західноукраїнські землі, де промислове будівництво свідомо галь­мувалося); промисловість Східної Галичини розвивалася відповідно до інтересів польської економіки — тут переважали галузі, що забезпечу­ють високі прибутки без значних капіталовкладень — нафтовидобувна, харчова і т.д.; спостерігалося засилля іноземного капіталу — французького й англійського, які разом із польським по-хижацькому експлуатували багатства краю. На противагу іноземному економічному впливу західні українці створили розгалужену мережу кооперативів, розвиток яких також гальмувався польською владою. У Румунії — найбільшу питому вагу в економіці Буковини мала харчова промисловість, у придунайських землях — дрібна й домашня промисловість — миловаріння, виробництво тканин, олії тощо; напередодні Другої світової війни сюди активно проникав німецький капітал. У сільському господарстві — переважало велике приватновласниць­ке, державне й церковне землеволодіння. Одночасно тут була величезна кількість малоземельних та безземельних селян. Проведені в 1919-1920 pp. у Польщі, Румунії й Чехословаччині земельні реформи не змінили ситуацію докорінно. їх головною метою було економічне підпорядкування селянства та колонізація краю вихідцями з корінних польських, румунських і чеських земель.Показником тяжкого становища народних мас західноукраїнських зе­мель була масова еміграція до інших країн.Міжвоєнний період у Західній Україні був позначений напруженою політичною боротьбою за участю різних верств населення й політичних сил, погляди яких на майбутнє України істотно відрізнялися.У Східній Галичині — діяло більш як 10 політичних партій, найвпливовішими з яких були:Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — блок партій і груп центристського напряму; виник у 1925 p.; керівник — Д. Левицький; складався в основному з представників інтелігенції; виступав за самостійність України без застосування терористичних методів, демократичний розвиток і соціальну справедливість.Радикальна партія — виникла в 1890 р.; складалася з представників селянства, сільськогосподарських робітників і сільської інтелігенції; прагнула об'єднати ідеї демократичного соціалізму з перспективою відродження України; виступала за справедливу аграрну реформу, обмеження приватної власності, незалежність України.Комуністична партія Західної України (КПЗУ) — заснована 1919 p.; виступала за соціальне й національне визволення трудящих шляхом со­ціалістичної революції та приєднання Західної України до радянської України; ОУН — створена в 1929 р. у Відні на з'їзді офіцерського об'єднання — Української військової орга­нізації (УВО) і радикальних студентських груп; керівники Є. Коновалець а після його вбивства у 1938 р. — А. Мельник; виступала за створення самостійної соборної України, обмежену приватну власність і багатоукладну економіку; як методи боротьби використовувала демонстрації, студентські страйки, бойкоти, але го­ловними вважала акти терору, експропріації й саботажу. Передбачалося встановлення на­ціональної диктатури на чолі з вождем. На землях України в складі Румунії — у 1918-1928 pp. під час воєнно­го стану діяльність політичних партій була заборонена. У Закарпатті — той факт, що чехословацький уряд не проводив такої жорстокої антиукраїнської політики, як польський і румунський, привів до швидкого розвитку культурних товариств «Просвіти», виникло Товариство русофілів ім. Духновича та ін. Громадсько-політичне життя базувалося на ідеях русофільства, українофільства. Тут тривалий час не було самостійної суто української партії; нечисленні політичні групи входили до складу чехословацьких партій.Характер політичних процесів у Закарпатті різко змінився після мюнхенської змови західних держав із Гітлером у 1938 р., коли почалося розчленовування Чехословаччини. У жовтні 1938 р. Закарпаття нарешті одер­жало автономію. У січні 1939 р. з ініціативи лідера українофілів і глави нового крайового уряду А. Волошина створено Українське національне об'єднання (УНО) — політична організація, що виступала за створення суверенної Закарпатської держави. 13 січня обрано парламент-сейм Кар­патської України. 15 березня сейм проголосив самостійність Карпатської України. Перебування роз'єднаних українських земель у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії — один з найбільш складних моментів політич­ного становища в Центральній і Східній Європі напередодні Другої світо­вої війни. Геополітичне розташування цих земель зробило їх об'єктом зіткнення інтересів СРСР і Німеччини. Радянсько-німецький договір про взаємодопомогу й ненапад був підписаний 23 серпня 1939 р. Секретний протокол, оформлений додатково до пакту, передбачав розподіл сфер впливу й окупації в Європі. Радян­ському Союзу передавалися всі західноукраїнські землі.

24. Україна у складі СРСР(1922-1939РР). 30 грудна 1922 року І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР ІV всеукраїнський з’їзд Рад затвердив текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.Отже остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася в момент утворення СРСР (грудень 1922 р.). На базі НЕПу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти.В грудні 1925 р. відбувся ХІV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію. Важливе місце у здійсненні наміченого курсу відводилось Україні, на ІХ з’їзді ВКП(б) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни. Особливості процесу індустріалізації в Україні: Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період в індустріалізації, значної частини коштів;Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації крупних промислових об’єктів;Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалі республіки; Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей;Значне відставання моделізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії;Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у СРСР загалом. Колективізація. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву “куркулі”. Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 року. У вересні 1930 р. УКВКП(б) розіслав по республіках директивного листа “Про колективізацію”. Зокрема, Україна мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суспільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Все це зумовлювало трагедію спустошливого голоду, жертвами якого стали мільйони. Голодомо́р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Наслідки суцільної колективізації. Форсовані типи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років.У 1933 році Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна. Відмова від НЕПу і перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу. Отже, мета до якої прагнули мільйони людей, все те позитивне, чого було досягнуто під час НЕПу, перших п’ятирічок, було затьмарено соціальною незахищеністю, свавіллям і жорстокістю. Внаслідок боротьби з “ворогами народу” суспільство виявилося розколотим і деморалізованим, що й стало головною умовою для утвердження Сталінського тоталітарного режиму в СРСР і зокрема в Україні.

25. Українські землі під час другої світової війни і великої вітчизняної війни(1939-1945 рр). Велика вітчизняна війна 1941-1945 рр. небувала в історії за масштабами і жорстокістю битва народу Радянського союзу проти найбільш реакційної сили 20 ст. гітлерівського фашизму. Вона була найважливішою складовою частиною другої світової війни 1939-1945 рр. Напередодні др.світ.війни роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний й суспільно-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя у Європі. Це зробило українське питання вузлом серйозних суперечностей, а укр. карту – серйозним козирем у великій дипломатичній грі. Пакт Молотова-Рібентропа і таємний протокол до нього практично розв’язував руки Німеччині для початку др світ війни. Він став своєрідною точкою відліку процесу збирання українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для збирання українських земель було не самоціллю, а частиною загальних планів, засобом нейтралізації планів типу: великої україни, поширення свого впливу в західному напрямку. 22 червня 1941 р. почалася велика вітчизняна війна. Війна з боку фашистської німеччини була загарбницькою. З боку радянського союзу справедливою, вітчизняною. Вона ділиться на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 року – час перетворення срср в єдиний військовий табір, крах фашистського плану блискавичної війни і створення умов для корінного перелому. Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. – час повного розгрому гітлерівської німеччини і визволення народів європи від фашизму. Відповідно до гітлерівського плану барбароса війна з срср повинна була закінчитися за 6-8 тижнів. Проти україни була зосереджена група армії південь. Основними причинами поразок української армії у початковий період війни були: раптовість фашистського нападу; низький ступінь моральної готовності до війни; незавершеність процесу озброєння срср; відсутність надійних союзників; міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил червоної армії на кордонах проти Німеччини, туреччини тва японії; масові репресії кінця 30-х років пооти армійського командного складу; некомпетентність вищого воєнно-стратегічного керівництва. Український напрямок для гітлера був одним із ключових. Уже 18 вересня 1941 р фюрер припинив наступ на москву і переорієнтував головні удари на київ. Підкреслюючи, що наступ на столицю України – безпосереднє стратегічне завдання. Така зміна акцентів була зумовлена цілим комплексом чинників: економічними – захоплення україни суттєво підривало військово-промисловий потенціал срср і забезпечувало німеччину ресурсами для ведення війни; воєнними – окупація україни не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу нейтралізувати крим; морально-політичними – взяття києва могло підняти рейтинг німеччини на міжнародній арені й зміцнити впевненість фашистських військ і посилити настрої поразки у червоній армії. На території україни групі німецьких армій південь протистояли армії київського особливого і одеського військових округів. Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 р стала оборона столиці києва. Важливе значення в перші місяці війни мала оборона одеси та битва за кримський півострів на початку 1942 р.до осені становище в україні для червоної армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив дніпропетровськ. У травні-червні 1942 р фашистським загарбникам вдалось завдати поразки військам кримського півострова, німцям вдалося захопити керченський півострів. За рік тяжких боїв була втрачена практично вся територія україни, 12 центральних областей республіки склали рейс комісаріат Україна, який було передано в опіку східному міністерству(розенберг). Характерною рисою «нового порядку», який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий терор. 16 вересня 1942 р під житомиром були проголошені нові принципи політики на сході і архітаємний план ост, за яким Україна за 30 років мала перетворитися на нову імперію остготію, на середину 1942 року в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України. УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. вільнення України від окупації та об'єднання українських земель пов'язане з корінним переломом у Другій світовій війні. Він почався перемогою радянських військ під Сталінградом, подальшим розгромом німецьких військ під Курськом і Орлом. 16 грудня 1942 р. війська Воронезького та Південно-Західного фронтів перейшли в наступ, 18 грудня почалося звільнення населених пунктів Луганської області. Під час великих наступальних операцій були звільнені: 23 серпня 1943 р. — Харків, 8 вересня — Донецьк, 6 листопада — Київ. 24 грудня 1948 р. почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні. Найскладнішими воєнними операціями в Україні були: Корсунь-Шевченківська (25 січня — 17 лютого 1944 p.), Кримська (квітень — травень 1944 p.), Яссо-Кишинівська (серпень 1944 р.). У липні 1944 р. під Бродами радянські війська розбили вісім німецьких дивізій і серед них — дивізію СС "Галичина". 27 липня 1944 р. був звільнений Львів" На заключному етапі, під час Карпато-Ужгородської операції в жовтні 1944 p., було завдано важкої поразки групам фашистських армій "Північна Україна" і "Південна Україна"; 27 жовтня 1944 р. був звільнений Ужгород, а наступного дня — вся Закарпатська Україна. У 1944 р. розпочався закордонний похід радянських військ. Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

26. Геополітичні наслідки другої світової війни. Україна в роки повоєнної відбудови. Голод 1946-1947 рр. Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною. суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави. Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала низку особливостей, які відрізняли її від західних країн. ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 pp. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірнo високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення; великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба». Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами. Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні, зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об'єкта. Характерною рисою стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за короткий строк було відбудоване. Негативно впливали на життєвий рівень населення такі притаманні командній економіці риси, як деформований та уповільнений розвиток легкої та харчової промисловості, непропорційно низька частка заробітної плати робітників і службовців у національному доході, нееквівалентний обмін між містом і селом Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, нанесені війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 pp. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

27. Спроби лібералізації суспільно-політичного життя Украї­ни в другій половині 50-х - на поч. 60-х рр. Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. До влади прийшов Микита Хрущов. Великим досягненням Хру­щова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці, почалася лік­відація таборів, стали повертатися додому сотні тисяч жертв репресій. Але Хрущов був сином сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, часто використовував старі методи. Так, починаючи з 1957 р., проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. В Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.З початку 1954 р. почалася велика пропагандистська компанія у зв'язку з трьохсот­річчям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї компанії було рішення від 12 лютого 1954 р- Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР, яке було ініційоване Верховною Радою РРФСР.Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі ке­рівник органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови, реабілітація заборонених діячів, заповнення "білих плям" в літе­ратурі і театрі. Було Створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будів­ництва й Архітектури у Києві, Спілку Журналістів України.Кульмінаційним моментом періоду стає доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС, в якій він виступив з критикою культу особи Сталіна та застосування репресивних методів у країні. Спроба Хрущова відмовитись від політики попередників спричинила до деякої лібералізації суспільного життя (т.з. "хрущовська відлига"). З 1956 по 1963 р. на Україні було повністю реабілізовано 250 тис. чол. Серед них В. Затонський, Е. Квірінг. С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар [хоча вони теж були причетними до масових репресій). Разом з тим не були реабілітовані М.Скрипник, М. Хвильовий, М. Куліш, Лесь Курбас та ін.Восени 1961 р. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість по­будови комунізму за 20 років, тобто до 1980 р. На Україні ця програма була підтримана вищим партійним керівництвом (М. ПІдгорним та П. Шелестом). Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ "ве­ликого десятиліття" була заміна галузевого управління промисловістю територіальним.Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба рефор­мувань. В жовтні 1964 р. Хрущова звільнено від обов'язків Першого Секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

28. Україна в період наростання кризових явищ в суспільно-економічному розвиткові республіки(60-80-ті рр). Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом — «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. В січні 1966 р. почалася економічна реформа. Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошення реформи, призвело до створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР. Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу — «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але говорити про «застій» в економіці достатніх підстав немає. Від 1965 до 1985 p. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. У цей час Україна зберігає за собою роль однієї з найважливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобудівних баз країни. Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли в 60-ті роки у світі розгорнулася науково-технічна революція. Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгострокових тенденцій: несприятлива демографічна ситуація; наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці; криза організації праці. Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу; висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу; екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку свого розвитку. Водночас у соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції: уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення; загострення житлової проблеми; зниження рівня охорони здоров'я. політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ. Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропорційність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки (станом в екології, деформованою структурою розміщення продуктивних сил та ін.).

29. Проголошення незалежності України(1991-2010 рр.). Успіхи і труднощі державотворення в Україні. Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення. Наше сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток.. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі.

30. Національно-державне відродження українського народу в 80-90-ті рр. Протягом 60-першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Дисиденський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Поява М.Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву перебудова. У національно-державному відродженні відбулися такі зміни: проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни; прискорення НТП; підвищення організованості й дисципліни; обґрунтовані кадрові зміни. Два принципові лозунги: гласність і широка демократія. Ліквідація білих плям історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, творів, наукових праць, ламання стереотипів. Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чергу, неможлива без багатопартійності. В українському суспільстві вони пробивалися з великими труднощами. Спочатку дозована гласність і плюралізм в засобах масової інформації, потім створення політичних клубів та неформальних об'єднань, відтак — народних фронтів і партій. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Відродженню національних традицій сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки.

Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі.

31. Дайте періодизацію світового розвитку з 1918 р. до 1945 р. Внутрішня періодизація Європейської і Північноамериканської історії у 20-30-х рр.ХХ ст.,

І – й період – 1918 -1923 рр. – період революційного піднесення в Європі, повоєнна нестабільність. ІІ – й період – 1924 – 1929 рр. – період стабілізації суспільно-політичного, соціально-економічного та духовного житя в країнах Європи та Північної Америки. ІІІ – й період – 1929 – 1933 рр. – світова економічна криза, дестабілізація соціально-економічного, суспільно-політичного та духовного життя в країнах Європи та Північної Америки. IV – й період – 1933 -1939 рр. – період депресії, передвоєнний період.V – й період – 1939 – 1945 рр. – Європейська війна, яка переростає у Світову війну.

32. Охарактеризуйте провідні ідейно-політичні течії в європейських країнах міжвоєнного періоду.

В 20 – 30 – х рр.. ХХ ст. провідними політичними рухами, ідеологіями були: консерватизм, лібералізм, соціалізм, комунізм, фашизм. Всі ці політичні ідеології зародилися ще в ХІХ ст. Консерватизм як ідейно-політична течія з’явився ще в першій половині ХІХ ст., а в середині ХІХ ст. відбулася повна його трансформація.Провідні ідеї консерватизму: монархія;становий поділ суспільства;відстоювання традиційних життєвих цінностей (віра, монархія, сім’я).Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття консерватизм сповідують не тільки аристократи, а й частина буржуазії, селянство.Змінюється соціальна база консерватизму, він модернізується. Провідні ідеї починають змінюватись.Відбувається обмеження ролі держави, проголошується свобода підприємництва. Суспільство побудоване на традиціях, нормах, патріархальна сім'я.Переважає сильна державна влада, багатопартійність.В зовнішній полоітиці – поміркованість, система мирних договорів.Представники-дрібна, середня буржуазія. В результаті Першої Світової війни в Англії найвпливовіша – консервативна партія. В США консервативну течію сповідувала Республіканська партія. Лібералізм як течія оформився у першій половині ХІХ ст.У другій половині ХІХ – початку ХХ ст. в Європі панують ліберали.Основні ідеї:парламентаризм; права людини;ідея правової держави;В результаті Першої Світової війни ліберали продовжили соціальні реформи в Європейських країнах і США. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень. Заснований на приватній власності, вільній конкуренції, свободі підприємництва, вільна особистість, рівність перед законом.Зовнішня політика- поміркованість, система перемовин. Соціальна база – еліта. Соціалізм -Соціалізм виник як відповідь на проблеми раннього періоду промислового капіталізму в країнах Європи (в першу чергу, Франції, Німеччини та Великобританії). Подолання недоліків капіталізму соціалісти вбачали в заміні приватної власності на засоби виробництва суспільною власністю, скасуванні оплачуваної праці та створенні безкласового суспільства, де замість капіталістичної гонитви за прибутком діє соціальне виробництво на задоволення потреб людини. В такому суспільстві мало б здійснюватись «соціальне» начало людини, взаємна турбота про добробут іншого а не задоволення власних бажань, співпраця для досягнення спільних цілей. Основні риси: Обмеження приватної власності,загальна рівність.В якості шляхів досягнення справедливості пропонувалося:скасування приватної власності,заміна капіталістичних підприємств кооперативами,створення комун, усередині яких все буде загальним (соціалісти-утопісти),створення державної системи соціального забезпечення. Комунізм- в суспільних відносинах комуністичне вчення наголошує на зверхності інтересів колективу над інтересами окремої людини, на абсолютній домінанті, підкоренні людської особистості інтересам спільноти. Відчуження приватних інтересів особи в комунізму починається із скасування приватної власності на засоби виробництва. Перенос комуністичних ідей у сферу політики, прийняття комуністичної доктрини — як правило призводить до встановленя в країні влади тоталітарного типу. Заборона свободи слова, обмеження громадянських свобод, однопартійність, влада в руках однієї особи. Зовнішня політика-здійснення світової пролетарської революції. Фашизм- Основою ідеології фашизму є крайній шовінізм і нацизм, що переходять в ідею расової обраності, мілітарізм і вождизм. В точному значенні, фашизм — феномен політичного життя Італії 20-40-х рр. XX ст. З 30-х рр. поняття «фашизм» стало поширюватись і на інші режими: націонал-соціалістичний в Німеччині(нацизм), військово-фалангістський в Іспанії (Іспанська фаланга), військово-поліцейський в Португалії тощо. В будь яких своїх проявах фашизм протиставляє інститутам і цінностям демократіїтак званий «новий порядок» та жорсткі засоби його утвердження. Фашизм у владі опирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади, вона стає монопольною), підконтрольні владі профспілки і незаперечний авторитет «вождя», «дуче», «каудільо», а також на масовий ідеологічний і фізичний терор.Ознаки: обґрунтування за расовою ознакою переваги і обраності однієї, обраної в силу цього панівноїнації, дискримінація стосовно інших «чужорідних», «ворожих» націй і національних меншин;заперечення демократії та відкритості влади, насадження режиму, заснованого на принципах тоталітарно-корпоративної державності, однопартійності та вождизму,утвердження насилля і терору з метою придушення політичного противника і будь-яких форм інакодумства;мілітаризація суспільства, створення воєнізованих формувань і виправдання війни як засобу вирішення міждержавних проблем.

33. Охарактеризуйте Версальсько-Вашингтонську систему облаштування повоєнного світу. Основи Версальсько-Вашингтонської системи були закладені на паризькій мирній конференції, де 28 червня 1919 р. був підписаний версальський мирний договір, що підбив підсумки Першої Світової війни.Облаштування післявоєнного світу було пов’язане з проведенням ряду міжнародних конференцій і підписанням відповідних договорів.Навесні 1922 р. відбулася Генуезька конференція. На ній обговорювалися економічні й фінансові питання відновлення Центральної і Східної Європи. Головним на конференції було «російське питання» західні країни жадали від Росії повернення царських боргів, відмови від державної монополії на зовнішню торгівлю, повернення вартості націоналізованих підприємств їхнім колишнім хазяям. Радянська делегація погодилася виплатити царські борги, якщо західні країни відшкодують збитки за інтервенцію і нададуть довгострокові кредити. Домовитися сторонам не вдалося.Вихід з міжнародної ізоляції радянської Росії і Німеччини був знайдений. 16 квітня 1922 р. країни підписали Рапалльський договір, який передбачав дипломатичне, економічне та військове співробітництво.Гаазька конференція, що проходила влітку 1922 р., обговорювала претензії західних країн до Радянської держави з фінансово-економічних питань. Росія висувала зустрічні претензії. Досягти домовленості не вдалося.На Лозаннській конференції, що проходила з листопада 1922 р. – до липня 19233 р., були підписані договори країн-переможниць з Туреччиною і прийнята конвенція про Чорноморські протоки.Локарнська конференція 1925 р. була скликана для розв’язання німецько-французьких протиріч. Конференція прийняла Рейнський гарантійний пакт, що передбачав недоторканість німецько-бельгійських і німецько-французьких кордонів відповідно до Версальсько-Вашингтонського договору. Питання про східні кордони Німеччини залишалося відкритим. Локарнська конференція визнала Німеччину повноправним учасником міжнародних відносинУ 20-ті рр. ХХ ст. гострим залишалося питання про виплату Німеччиною репарацій. Країна була не в змозі проводити їхню виплату. З метою підвищення платоспроможності Німеччини та відновлення її економічного потенціалу були розроблені план Дауеса (1924 р.) і план Юнґа (1929 р.).У 1928 р. представниками США, Франції, великої Британії, Німеччини, Японії й інших країн був підписаний пакт Тріана-Келлоґа. Пізніше до пакту приєдналися СРСР і інші держави. Значення пакту полягало в тому, що він проголошував відмову від війни як засобу врегулювання міжнародних суперечок і необхідність розв’язання будь-яких суперечок мирними засобами.Створення Версальсько-Вашингтонської системи дозволило розрядити напруженість у світі після закінчення війни. Положення ряду договорів Версальсько-Вашингтонсьької системи свідчили про розуміння необхідності змін принципів міжнародних відносин. Вони підкреслювали право націй на самовизначення, відмовлення від війни як засобу вирішення конфліктів. Дуже важливим підсумком Версальсько-Вашингтонської системи договорів було створення Ліги Націй. Цілий ряд європейських держав одержали незалежність (Австрія, Угорщина, Чехословаччина та інші).Однак творці Версальської системи (Велика Британія, Франція) нав’язали ряду держав невигідні договори. Тягар репарацій ліг на плечі народів переможених країн, а не режимів, що розв’язали війну. При цьому не були враховані реальні можливості переможених країн. Жорсткі і принизливі умови Версальського договору викликали хвилю реваншизму і шовінізму.Не завжди справедливим було і вирішення питання про кордони між державами. Підсумком цієї політики стало виникнення районів компактного проживання національних меншин. Природно, що такі дії не викликали схвалення рішень Версальської системи договорів.Не включивши до системи міжнародних договорів Радянську Росію, держави-переможниці змусили її стати в опозицію до Версальсько-Вашингтонської системи.Колишні німецькі колонії і народи, що входили до складу колишньої Османської імперії, не одержали незалежності. Мандатна система керування цими раїнами стала фікцією, адже становище підмандатних територій нічим не відрізнялися від становища колоній. Змінилися лише хазяї – ними стали держави-переможниці. Ці дії викликали зростання антиколоніального визвольного руху народів.У 1920 – ті рр. була зроблена спроба великих держав пом’якшити протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи: Німеччину прийняли до Ліги Націй, зменшили репарації. Західні країни визнали Радянську Росію. У такий спосіб Версальсько-Вашингтонська система забезпечила стабілізацію міжнародних відносин після війни.Отже, Версальсько-Вашингтонська система мирних договорів заклала основу нової системи міжнародних відносин, що, у свою чергу, забезпечило стабілізацію світової політики в 20 – 30- х рр. ХХ ст. Суперечлива спадщина Версальської системи договорів, суперництво між країнами-переможницями, ущемлення прав держав, що програли війну, спричинили особливу активність міжнародної дипломатії. Однак запобігти новій світовій війні не вдалося.