Козацтво – провідна суспільно-політична сила України

Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини та Кримського ханства:а) Запорізька Січ була південно-східним прикордонним захисним, форпостом українських земель, до проникнення в які турецькі й татарські війська змушені були спочатку зіткнутись із запорізьким козацтвом;б) козаки і самі завдавали ударів — спускаючись по Дніпру на своїх швидкохідних великих човнах — «чайках». Роль козацтва в антифеодальних повстаннях — брали активну участь із 80-90-х pp. XVI ст., як правило, їх очолюючи (краще озброєні, навчені, організовані, ніж звичайні селяни).У результаті: розуміючи роль козацтва в захисті українських земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання), Річ Посполита йде на створення реєстрового козацтва. Реєстрове козацтво — список козаків (затверджений польським коро­лем у 1572 p.), що користувалися особливими привілеями за службу (оде­ржували плату грішми, мали своє самоврядування під керівництвом ко­ронного гетьмана й були звільнені від податей і повинностей). Спочатку був створений полк із 300 реєстрових козаків, у 1590 р. реєстр був збіль­шений до 1 тис. чоловік (2 полки), тоді як кількість нереєстрових козаків сягала кількох десятків тисяч.Відповідно до реєстру 1581 року, з 532 козаків близько 400 були україн­ці, 100 — білоруси, 20 — поляки, 16 — інші національності. ЗНАЧЕННЯ КОЗАЦТВА: освоїло пустельні степові землі; охороняло південні рубежі держави; брало участь в антифеодальних виступах; поклало початок нової україн­ської (козацької) державності; внесло головний вклад у звільнення

12. Українська національно-визвольна війна (1648-1676 рр). Визвольна війна спалахнула в середині XVII ст., сили, що брали в ній участь, ставили за мету визволення України з-під влади Речі Посполитої. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Нова політична еліта України прагнула створити свою національну державу, сформувати в ній новий соціально-економічний лад з козацькою власністю на землю. На середину XVII століття Україна не мала державної незалежності, її етнічні землі перебували в переважній більшості в складі Великого князівства Литовського, Молдавії, Австрії та Трансільванії. Близько 5 млн. українців, котрі проживали в Речі Посполитій, відчували стрімке наростання національно-релігійного гноблення. Експлуатація з боку панів, шляхти була жорстокою. Національний і соціальний гніт, насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна, земель, об’єднали у русі протесту широкі верстви населення, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Отже, рушійними силами революції були козаки, селяни, міщани, шляхта. народне повстання, що почалося в 1648 р. й охопило більшу частину території та населення України, неза­баром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні зміни та суспільний розвиток, поступово переросла в національну революцію. Про те, що події 1648 р. мали риси національної революції, свідчать революційні зміни, які відбулися в Україні в другій половині XVII ст.: утворення й розвиток Української національної держави; встановлення нових кордонів і поступове формування державної території; радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, завоювання селяна­ми особистої свободи; ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів і утвердження дрібної (фермерсько­го типу) козацької власності на землю; звільнення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духівництва; втягування в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, усіх його верств. У розвитку революції вирізняється кілька періодів. Перший етап (лютий 1648 - червень 1652) характеризувався найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної і соціальної боротьби. Відбувається бурхливий процес розвитку державних інституцій, формування національної державної ідеї, становлення політичної еліти. Другий етап (червень 1652 – серпень 1657) відзначається погіршенням економічного і геополітичного становища козацької України та активним пошуком союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої.

Третій етап (вересень 1657 – червень 1663) охоплює час різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства (Правобережне і Лівобережне) та виділення Запоріжжя в окрему політичну силу. Четвертий етап (липень 1663 – червень 1668) ознаменувався прагненням польського й російського урядів поділити Українську державу (що й сталося згідно з Андрусівським договором 1667). П’ятий етап (липень 1668 – вересень 1676) припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідацію державних інституцій у Правобережжі та його жахливе спустошення польськими, російськими, турецькими, кримськими військами. Значення революції полягало в тому, що вона:призвела до створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х років XVIII ст.;зумовила формування національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність; відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти, стала могутнім імпульсом для розвитку національної самосвідомості;зумовила закріплення назви «Україна» за створеною державою й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ», забезпечила умови, коли протягом тривалого часу після її завершення козаки, міщани й селяни продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань, здобутих у роки революції. Виникнення козацької держави в Україні привело до зростання її між­народного авторитету й активізації дипломатичних відносин із сусідніми країнами. Насамперед, потрібно було встановити союз із Кримським хан­ством, і Хмельницькому вдалося досягти цього, хоча й дорогою ціною (та­тари за військову допомогу одержали право забирати в полон (ясир) се­лян, і в результаті вони забрали з собою тисячі людей).Богдан Хмельницький активно втрутився в молдавські справи — коза­цьке військо на чолі з його сином Тимошем двічі(у1650-1653рр.) ходило в Молдавію. У тодішню столицю України — Чигирин до Б. Хмельницького прибу­вали посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції.

13. Запорізька Січ у 2 пол. 17-18 ст. Доля запорожців після зруйнування Січі. Запорізька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. — першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця. Після об'єднання України з Росією Запорізька Січ зберегла своє самостійне становище, козацьке самоврядування, право приймати в козаки всіх бажаючих. Політика царату була спрямована на встановлення контролю, а потім і повного підпорядкування Січі своїй владі. Уряд царя Петра І розглядав Запорозьку Січ як один з осередків визвольної боротьби українського народу. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорозької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Гордієнка, царський уряд звинуватив усе запорозьке козацтво в зраді. За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлева. Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії. Відповідно до Прутської мирної угоди (1711) та Адріанопольської угоди (1713) Московська держава відмовлялась від претенцій на Правобережну Україну та Запоріжжя та візнавала юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились від владою Османської імперії до 1734 року. Проте запорожці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запорожців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запорожцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ, яка проіс­нувала до 1775 р. і стала центром Запорізького війська. Останній період (1734—1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці Запорозької Січі, що полягали, насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Найману працю широко застосовували і на промислах — рибних, соляних, у чумацтві тощо. Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких списків і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили Запорозьку Січ 4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

14. Українські землі наприкінці 17- на початку 18 ст. Гетьманування І. Мазепи. Після завершення Національної революції середини XVII ст. наша країна опинилася в скрутному соціально-економічному і політичному становищі. Пошматована на окремі частини (Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Російської держави, Правобережжя - Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, Південь, що тільки-но почав більш-менш освоюватися, відчував близкість володінь і влади кримського хана), вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їхні мешканці загинули чи розбіглися під тиском ворога. Найчисельніша група населення - розкріпачене селянство Гетьманщини. Згідно з Андрусівською угодою між урядами Росії й Польщі, в якій повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася у сфері впливу польської корони. Тільки Київ із навколишньою місцевістю (кілька верств довкола) передавався на два роки Московії. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави. Частина Гетьманщини, що розташовувалася на лівому березі Дніпра, у військово-адміністративному аспекті, як і в попередні роки, й далі поділялася на полки. На той час їх налічувалося десять. Після Б.Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням царем. При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина. На кінець XVII ст. з переселенців були сформовані слобідські полки. Як і на Лівобережжі, полкове управління тут очолювали полкова й сотенна старшина. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці — м. Батурині — полку московських стрільців. Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Туреччиною. Турецька загроза ослабла, тож відпала й потреба в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережній Україні у відповідь почалося повстання. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною. Навесні 1704 р. війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро та зайняли Київщину і Волинь. Об'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до подій 1708—1709 pp. Плекаючи мрію вивести Гетьманщину з-під влади царя, Іван Мазепа в 1704—1705 pp. удався до таємної дипломатії з противниками Москви, восени 1705 р. він налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, якого було обрано 1704 р. тими угрупованнями, що підтримували шведського короля. Через Лещинського український гетьман сподівався встановити стосунки з Карлом XII. Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини. 24 жовтня 1708 р. Іван Мазепа виїхав на зустріч із Карлом XII – було укладено договір. Угода передбачала таке: Україна має бути незалежною і вільною; всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені Українському князівству; шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і «стани»; Мазепа має бути довічним князем України; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства. Січова рада вирішила підтримати Мазепу й перейти на бік шведського короля. Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла XII було зруйнування Січі. 27 червня стався генеральний бій між шведами і Росією. Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.