Політика Російської імперії щодо України у 18 ст

По закінченні Північної війни Петро І уживає заходів до ліквідації ав­тономії України. У 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 pp.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складається з 6-ти російських офіцерів і прокурора й контролює владу гетьмана. Обраний у 1727 р. гетьман Д. Апостол править через військову канце­лярію, Раду генеральної старшини та царського резидента. Після його смерті в 1734 р. царський уряд не дозволив обрати нового гетьмана, а вся влада була передана князю Шаховському й Правлінню гетьманського уряду. Безуспішною виявилася робота створеної в 1728 році Кодифікаційної комісії, якою керував Генеральний обозний Я. Лизогуб (1675-1749 pp.). Українському козацтву не вдалося створити республіканське суспіль­ство. У XVIII ст. соціальний лад Лівобережної України був змінений у відповідності з ладом сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дво­рянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки своїм стату­сом зрівнялися із селянами. На Правобережжі відновила свій режим поль­ська шляхта, яка повернула старі порядки. До кінця XVIII ст., незважа­ючи на певний розвиток культури на Гетьманщині, усі регіони України й на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному — набули характерно виражених провінційних рис. В наслідок зростання ролі старшини прості козаки до середини XVIII ст. втратили такі важливі політичні права, як право обирати старшину й брати участь у радах. Але особливо погіршилось їхнє економічне становище. Відбуваючи військову службу на основі власного майна, козаки часто за­лазили в борги, розорялись. У результаті кількість козацтва скоротилася. У 1735 р. гетьманське правління провело реформу, поділивши козаків на дві категорії: заможні боєздатні козаки (або виборні) і нездатні купити собі військове спорядження — під-помічники. На кінець століття більшість бідних козаків опустилася до рівня дер­жавних селян. Ліквідація кордонів, а разом з тим і потреби їх охороняти, економічні труднощі, перетворення старшини на багатих землевласників, відсталість у військовій справі — усе це призвело до того, що козацтво в Україні пере­стало існувати. Середня три­валість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди досягла 4-5 днів. Крім того, у період війни селяни повинні були забезпечувати про­візією війська, утримувати їх на постої, будувати дороги й мости, викону­вати інші роботи. І все-таки селяни мали право змінити пана, піти до іншого або осели­тись у відкритому степу. Тому старшина, користуючись підтримкою цар­ського уряду, постійно обмежувала право переходу. Універсал К. Розу­мовського 1761 р. встановив, що, йдучи від своїх феодалів, селянин утра­чав право на те майно, яке належало йому на старому місці. Прагнучи досягти повної влади над селянами, поміщики домагалися від царизму юридичного оформлення кріпосного права. Катерина II Ука­зом від 3 травня 1783 р. зовсім заборонила перехід селян з місця на місце й закріпила їх у тому становищі, в якому вони перебували відповідно до останньої (1782 р.) ревізії. Відновлення кріпосного права позбавило селян усяких громадських прав. Кріпак вважався власністю поміщика, прирівнювався до його майна. 22 лютого 1750 р. за рішен­ням Єлизавети Петрівни гетьманом обрали Кирила Розумовського (1750-1764 pp.) — молодшого брата фаворита цариці, хоча йому сповнилося лише 22 роки. Нова цариця Катерина II, прагнучи до уніфікації й централізації дер­жавного управління, 10 листопада 1764 р. ліквідувала гетьманство на Україні. Уся повнота влади зосередилася в руках президента Другої Ма­лоросійської колегії (1764-1786 pp.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2 секретарів (росіянина й українця). На початку 80-х років був ліквідований полковий устрій на колишній Гетьманщині. Царизм прагнув ліквідувати козацьке самоврядування й на Слобожан­щині, де існувало 5 полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харків­ський, Ізюмський. У 1765 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацт­во. Більшість заможних козаків наказовим порядком перевели в гусари, а частину — в селянський стан. Старшина одержала офіцерські звання й статус дворянства. На території слобідських полків була створена Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові (1765 p.). Таким чином, у 60-80 pp. XVIII ст. в результаті політики царизму, спря­мованої на скасування будь-якого виду автономії, в Україні було ліквідова­но гетьманство (1764 p.), Запорізьку Січ (1775 p.), полковий військовий та адміністративно-територіальний устрій (60-і - поч. 80-х pp. XVIII ст.).

16. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII-XVHI ст. Цей період був парадоксальним в історії української культури. З одно­го боку, відбувався стрімкий розвиток українського мистецтва й літера­тури, а з іншого боку — українська культура втратила свої самобутні риси й змушена була пристосовуватися до російських імперських поглядів. Освіта на Лівобережній Україні, де ще збереглися залишки автономії, для освіти складалася найбільш сприятлива ситуація. За даними, зібраними в сімох полках з 10, у 1748 р. працювало 866 початкових шкіл, де на ос­нові 3-річного курсу викладалися основи читання й письма. На Слобожа­нщині — у 4-х полках діяло 124 школи. Школи засновувалися самим населенням на власні кошти: сільська громада сама запрошувала вчителя, укладала з ним угоду й давала гроші на утримання його самого й будинку школи. Середню освіту давали колегії: Чернігівська, Харківська та Переяслав­ська. Крім вітчизняних мов, там вивчали французьку, німе­цьку, італійську, а також історію, географію, мистецтво. Києво-могилянська академія стала справжнім центром освіти, науки, культури, громадської думки того часу, вона була широко відкрита для дітей усіх станів: разом із дітьми гетьманів і старшини в ній училися діти простих козаків, міщан і селян. Серед студентів було нема­ло сербів, чорногорців, греків, молдаван. Серед випускників Академії в XVIII ст. прославилися на ниві освіти й культури Григорій Сковорода, Василь Григорович-Барський, Григорій Полетика, Микола Бантиш-Каменський, П. Гулак-Артемовський. У другій половині XVIII ст. посилюється реакційна політика царизму в Україні. Це проявилося в забороні видавати українською мовою книги, вести нею діловодство й особливо викладати. У 1783 р. Києво-Могилянську академію перевели на викладання російською мовою. Важливими культурними центрами були друкарні. Особливо Київська, Чернігівська, Львівська. Навколо них групувалися вчені, літератори, перекладачі, гравери й художники. Видання українських друкарень поширювались в Україні, Росії, Білорусії, але вони не могли задовольнити потреб суспільства. Тому з'являється багато рукописної літератури різних жанрів. Подальший розвиток одержали: гумор, сатира, театральне й музичне мистецтво. Величезний внесок у живопис зробили українські художники Д. Левицький і В. Боровиковський, у скульптуру — М. Козловський і І. Мартос; у музику — М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський — вони запо­чаткували українські й російські традиції хорової музики. У 1746 р. в гетьманській резиденції Глухові створена школа для співаків і музикан­тів, що готувала кадри для хорів та оркестрів не тільки України, але й Росії. Спільними зусиллями українських і російських діячів культури формувалась ідеологія Просвітництва в Росії. Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї епохи був Григорій Сковорода. Ідеї Сковороди ґрунтуються на критиці соціальної нерівності, звели­чуванні працюючої людини, ототожненні Бога з природою; відстоюючи вічність матерії, Сковорода створив концепцію трьох світів: нескінченно­го світу — макрокосмосу; мікрокосмосу, яким є людина; «символічного» світу Біблії. У збір­никах «Сад божественних пісень» і «Байки харківські» він розглядає най­важливіші проблеми свого часу, стверджує високі моральні якості люди­ни. У розвитку української літератури в XVIII ст. спостерігаються загаль­ний процес звільнення від церковного впливу й посилення світського на­прямку. Однак із середини XVII ст. на Лівобережжі, а з кінця XVIII ст. — і на Правобережжі, спостерігається деградація такого жанру, як полемічна література, зникають літописання, шкільна драматургія, а церковні про­повіді перестають бути літературними творами. З літературних жанрів, що розвиваються, залишається тільки поезія.