Етапи формування світового фінансового середовища

 

Світове фінансове середовище стрімко змінювалось на протязі останніх

десятиліть. Це ріст ринку євровалюти, розвиток загального європейського

ринку, посилення ролі ТНК, міжнародні фінансові кризи, ряд нафтових криз,

міжнародна криза заборгованості, розпад комуністичної системи в Радянському

Союзі та країнах Східної Європи і їх перехід до ринкової економіки.

В світі посилився рух міжнародних капіталів. Частково ці зміни стали

результатом коливань темпів економічного росту окремих держав.

На протязі 80-х років міжнародні потоки капіталу у США постійно

збільшувались. Цей ріст сприяв глобалізації фінансових ринків провідних

міжнародних центрів. Більш тісні взаємозв”язки між міжнародними центрами

привели до фінансової революції, суть якої у збільшенні числа та ролі

фінансових інститутів, фінансовій інтеграції та швидкому темпі застосування

нових фінансових методів.

Ці зміни ставлять перед урядами, підприємствами, фінансовими інститутами та

міжнародними організаціями нові задачі. США продовжує відчувати великий

дефіцит бюджету та дефіцит торгового балансу. Активне сальдо торгового

балансу Японії повинне бути направлене у продуктивні капіталовкладення в

інших країнах. Країни, що розвиваються, повинні знайти можливості для

обслуговування зовнішнього боргу, а також платити за постійне збільшення

вартості імпортних товарівта капіталу. Країни з перехідною економікою у

Східній Європі повинні зайняти відповідне місце в світовій ринковій системі.

Нові індустріальні країни:

Східна Азія – Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань; країни Латинської

Америки – Бразилія, Аргентина, Мексика повинні піднятися на передкризові

економічні позиції. ТНК потрібно вирішити задачу максимілізації розподілу

ресурсів та інші проблеми. Фінансові інститути потребують високоосвічених

фінансових працівників для прийняття своєчасних рішень в умовах нестабільної

ситуації на фінансових ринках. МВФ відіграє основну роль у міжнародних

фінансах. Він повинен підтримувати життєздатність міжнародної системи

платежів та обирати відповідну політику по відношенню до країн, що потребують

кредитів. Крім цього виконувати координаційні функції у фінансовій політиці

країн – учасниць.

 

Сутність та структура сфс

Світове фінансове середовище — це середовище, яке визначає умови зростання світового фінансового ринку і впливає на рішення, що приймаються керівниками банків, керівниками фінансів корпорацій та інвесторами.

Виділяють кілька складових світових фінансів. Це:

світовий фінансовий ринок;

міжнародна банківська справа;

міжнародні портфельні інвестиції;

фінанси транснаціональних корпорацій.

Названі чотири складові світових фінансів об’єднує, по суті, світове фінансове середовище. Адже саме у фінансовому середовищі функціонують перелічені складові і між ними існує фінансовий зв’язок.

Розвиток світового фінансового середовища тісно пов’язаний зі змінами у світовому економічному середовищі. Зміни, що відбуваються в останньому, помітно впливають як на формування, так і на функціонування світового фінансового середовища.

Упродовж повоєнних років формування структури світової економіки було позначено впливом найважливіших тенденцій світового економічного розвитку. Серед них: перегрупування країн світу та зміни у співвідношенні сил; пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва на противагу трудомісткому у промислово розвинутих країнах; зростання впливу багатонаціональних корпорацій у міжнародному інвестуванні; посилення значення міжнародного руху капіталу у світовій економіці.

Основні зміни в економічному середовищі ХХ ст. і початку ХХІ ст. можна характеризувати через чотири головні структурні тенденції.

По-перше, відбулися зміни у відносинах між промислово розвиненими країнами та сировинними країнами. Ці зміни можна поділити на три основні етапи.

1914 р. — початок 1950-х років — відновлення світових господарських зв’язків, які фактично було згорнуто під час двох світових воєн, революцій, громадянських війн, економічної кризи 30-х років. Це період домінування двох сил — СРСР та США.

1950—1970-ті роки — посилення інтеграційних процесів, поява угруповань ЄС, СЕВ, НАФТА, розвиток ТНК, швидке переміщення приватного капіталу, технологій трудових ресурсів. Зміцнення позицій соціалістичних країн та країн «третього світу» у світовій економіці. Високі темпи економічного зростання в таких країнах, як Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, і перетворення їх на розвинуті країни. Утворення трьох полюсів усередині розвинутих країн: Європейський Союз (20 % світового ВВП за паритетом купівельної спроможності), НАФТА (24 %) та Японія (7 %).

1980—1990-ті роки — значні зміни у розвитку окремих груп країн: колишні соціалістичні країни розпочали ринкову перебудову, тоді як у найбільш розвинутих країнах помітними стали ознаки постіндустріального суспільства. Наприкінці 1980-х років визначальний прорив здійснила головна країна з перехідною економікою — Китай.

По-друге, перехід промислово розвинутих країн від трудомісткого до наукомісткого виробництва. Автоматизація та комп’ю­теризація виробництва у цих країнах обумовила зростання попиту на висококваліфікованих й освічених працівників, збільшився рівень зайнятості «білих комірців» на відміну від «синіх комірців». Інвестування у «людський капітал», тобто у здібності і трудові навички, які приносять дохід, стало чинником підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності.

По-третє, зростання транскордонних фінансових потоків, яке відбувається значно вищими темпами, ніж зростання міжнародної торгівлі.

По-четверте, виникнення та посилення ролі транснаціональних корпорацій у розвитку світового господарства. На них припадало близько 25 % загальносвітового обсягу виробницт­ва та дві третини обсягу світової торгівлі. До групи ТНК належать і транснаціональні бан­ки (ТНБ), які мають розгалужену мережу підрозділів за кордоном.

Після Другої світової війни спостерігаються також певні зміни в основних формах міжнародної економіки, які обслуговує світова валютна система. До цих змін відносять:

- постійне зростання міжнародного товарообороту; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5—6 %; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;

- посилення міграції робочої сили; наприкінці ХХ ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою, з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів;

- полегшення доступу на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн з кінця 1960-х — на початку 1970-х років унаслідок поступового пом’якшення валютного контролю.

Усі розглянуті зміни в основних формах міжнародної економіки сприяють розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі.

 

Демонетизація золота.

Система золотодоларового стандарту, що склалася після другої світової країни, звичайно називається Бреттон-вудской за назвою невеликого курортного містечка в штаті Нью-Гемпшир (США), де влітку 1944 року делегати 44 країн у ході Міжнародної фінансової конференції утворили Міжнародний валютний фонд. Відповідно до статуту МВФ долар займав положення посередника між всіма іншими валютами і золотом. Був установлений масштаб цін долара - 0,888 грам золота чи 35 доларів за одну трійську унцію (31,1 грама).

 

Сполучені Штати Америки зайняли у фонді лідируючу позицію. Наприкінці 1949 року золотий запас США досяг рекордного рівня - близько 22 тис. тонн — і склав 70% резервів капіталістичного світу. З кінця 60-х років намітився відтік золота і доларів із США. Наприкінці 1971 і 1974 роках Сполучені Штати зробили 2 девальвації долара, зменшивши його золотий вміст до 737 грам золота. Наприкінці 1971 року вони припинили обмін доларів на золото і наступив крах епохи золотого стандарту. Таким чином, відбулася демонетизація золота - тобто повна чи часткова втрата золотом його грошових функцій. На практиці демонетизація означала ліквідацію масштабу цін і утрату всякого зв'язку паперових грошей із золотом.

 

Причини демонетизації золота

 

1. Недостача золота для забезпечення розміну банкнот. До кінця 1971 року золотий запас США склав усього лише 8,6 тис. т (22%), а долар продовжував залишатися резервною валютою. Золотий запас США склав 22% доларових активів іноземних держав.

 

2. Загострення протиріччя між фізичною формою і соціальною сутністю грошей: золото стало незручним матеріалом для виконання функцій грошей, і в сучасному звертанні абсолютно панують паперово-кредитні гроші.

 

До середини 70-х років XX століття валютні курси, що втратили об'єктивну золоту основу, почали різко коливатися, що і спонукало представників монетарізму висунути ідею про повернення до золотого стандарту. При цьому вони вважали, що сучасна ринкова економіка по суті стабільна, і аргументували свою точку зору наступними положеннями:

 

- існує суб'єктивізм у визначенні кількості грошей для обертання в залежності від економічної політики, що проводиться правлячою партією; у противагу цьому золотий стандарт дисциплінує;

 

- золотий стандарт є засобом боротьби з інфляцією, тому що, ціна золота фіксована, тому воно дешевше інших товарів, люди його купують у казначейства, зменшуючи інфляцію. Критики золотого стандарту (кейнсіанці й

ін.) виходять з того, що сучасна економіка за своєю природою нестабільна і її треба регулювати, у тому числі і за допомогою механізмів грошової пропозиції.

Вони приводять наступні доводи:

 

тому що економіка нестабільна, фіксована ціна на золото з часом відхиляється від рівноважної ціни,

 

немає основ для впевненості в тому, що ріст світового золотого запасу буде обов'язково повільним і стабільним, а це значить, що відкриття великих родовищ золота чи прогрес у технології видобутку можуть викликати хвилю

інфляції.

 

Президентська Комісія з золота, створена в 1981 році, не рекомендувала повернення до золотого стандарту.