Людина як свобода. Екзистенційна ситуація

Філософи середини ХХ століття з особливою наполегливістю намагаються досліджувати проблему свободи, розглядаючи її у найрізноманітніших аспектах, ракурсах, використовуючи різну методологію. Серед них імена таких мислителів: К.Поппер, К.Г.Юнг, Е.Фромм, Ж.П.Сартр, А.Камю, Фрідріх фон Гаєк. Зокрема, Гаєк проголошує, що економічна безпеки, якої ми всі прагнемо, і яка, нібито, умова справжньої свободи, насправді становить небезпеку. Ціною соціальних гарантій може виявитися свобода. Керована економіка неможлива без придушення свободи. Фромм зазначає, що свобода дала людині незалежність, але водночас ізолювала її, пробудила почуття безсилля й тривоги. Людина почала страждати від самотності. З одного боку, свобода – це головна умова зростання та розвитку людини. Але водночас вона тягар. Свободу Фромм пов’язує з креативністю та біофілією. Але свободне буття вимагає особливих зусиль. І Гаєк, і Фромм, і Юнг, і Поппер констатують той факт, що сучасна людина у будь-який момент може втратити свою свободу, її може спокусити якийсь диктатор, і перспективи тут досить не привабливі, у найліпшому випадку людина стане просто ситим і добре одягненим роботом.

Визнаним авторитетом із проблем свободи виявився французький філософ-екзистенціаліст Ж.П.Сартр (1905-1980). Екзистенціалісти, і зокрема Сартр, уважають, що у випадку людського буття існування (existentia) передує сутності (essentia), хоча традиція, розглядаючи Бога-творця як ремісника вищого порядку, вважає, що сутність завжди передує існуванню. Людина має певну людську природу, кожна окрема людина тільки окремий випадок загального поняття “людина”. Сартр заперечує це, він уважає, що людина спочатку існує, з’являється у світі, а потім – визначається. Людиною потрібно стати, причому такою, якою вона сама себе зробить – це перший принцип екзистенціалізму. “Людина – це передусім проект, який переживається суб’єктивно, а не мох, плісень, цвітна капуста ”. Онтологічна основа людської свободи, за Сартром, – “ніщо”. Людина опирається щільному буттю-в-собі, утворює в ньому певні прогалини. Буття завжди є тим, чим воно є. Воно не відчуває нестачі. Воно сповнене собою, а тому про свободу тут не може бути мови. Людина (буття-для-себе) – це завжди нестача, завжди розбіжність із собою. У Сартра є такі слова: “Людина ніколи не є тим, чим вона є, і є тим, чим вона не є”. Ми завжди перевершуємо своє минуле і водночас проектуємо своє майбутнє. Хто я в дану мить? Я вже не є тим, ким я був, але і ще не є тим, ким хочу бути. Людина творить себе весь час. Людина змушена постійно вибирати себе і продукувати смисли. Та сутність, яка вже досягнута, завжди у минулому. Кожен раз потрібно робити вибір заново. Через ніщо, через розбіжність із самим собою ми завжди відділені від сутності. Коли ми говоримо, що вибираємо, щось в оточуючому світі, то ми вибираємо не речі, а себе. Бути вільним – це не вибирати історичний світ, а себе у цьому світі, причому світ завжди чинить опір. Ми постійно перебуваємо у ситуації, ми закинені у світ, втягнені у нього. Ми діємо до того, як постулюємо наші можливості. Ми зустрічаємося з можливостями, які вже реалізовані, або перебувають у процесі реалізації. Ми відкриваємо себе у світі, заселеному вимогами, в лоні проектів, що знаходяться в процесі реалізації.

Сартр зазначає, що конкретно існують будильники, написи, декларації про податок, агенти поліції – це все перепони для тривоги. Але як тільки справа віддаляється від мене, як тільки я відсилаюся до самого себе – я раптом відкриваю себе як того, хто надає смисл будильникові і т.д. Я звільняюся від світу, що заангажував мене, і починаю осягати самого себе. І тут з’являється стан тривоги. Ніщо мене не захистить від самого себе, я мушу сам реалізувати сенс свого буття. Коли я розкриваю свої можливості, у мене з’являється тривога. Я усвідомлюю свою відповідальність за вибір, і я тривожуся. Тривога – специфічна свідомість свободи. Як зробити правильний вибір, що уважати цінностями? Сартр зазначає, що екзистенціалісти стурбовані відсутністю Бога. Разом із Богом зникає можливість знайти якісь цінності поза собою. Ніде не записано, що благо існує, що потрібно бути чесним і т.ін. У Достоєвського є слова: “ Якщо Бога нема, то все дозволено ”. Справді, дозволено все. Людина не має на що опертися, вона буквально закинена. І немає жодних виправдань. Ми самотні, і нам немає виправдань. Людина закинена у світ, і відповідає за все, що робить. Вона приречена на свободу. Людину завжди очікує невідоме майбутнє. Жодна загальна мораль не вкаже нам, що робити; у світі немає жодних знамень. Навіть якщо католики скажуть: “Є!” Але їх потрібно розшифровувати. Моя свобода вільно обирати себе, вибирає свої межі. Вибір завжди є вибором скінченності. І це мене тривожить, бо закриваються інші можливості, а також вибираючи себе, я вибираю образ людини взагалі. А тому я відповідальний узагалі за буття світу. Важлива думка екзистенціалістів, що власне свобода – це коли свобода-для..., а не свобода-від...

Проблема часу

У “Бутті і ніщо” Сартр розглядає проблему часу. Він зазначає, що темпоральність – це організована структура, тотальність, в яку входять три елементи: минуле, теперішнє, майбутнє. Темпоральний феномен потрібно розглядати у його тотальності. Минуле – це завжди зростаюча тотальність у-собі, якою ми є. Однак, оскільки ми не мертві, ми не є цим у-собі в модусі тотожності. Завдяки смерті для-себе назавжди перетворюється на у-собі настільки, наскільки воно цілком проникло у минуле. Сартр згадує слова Мальро “Смерть перетворює життя на долю ”. У змісті минулого як такого я нічого не можу ані відняти, ані додати. Минуле, яким я був, є тим, чим воно є; – це якесь у-собі як речі світу. І цей буттєвий зв’язок, який я маю підтримувати з минулим, – це зв’язок типу в-собі. Тобто це – ототожнення із собою. Але, з другого боку, я не є своїм минулим. Я не є ним, оскільки я ним був. Минуле, зазначає Сартр, є тією онтологічною структурою, яка зобов’язує мене бути тим, чим я є поза собою. Для-себе є завжди по той бік того, чим воно є. Минуле – це в-собі, котрим я є як перевищений. Для-себе є своєю власною основою, оскільки воно завдає поразки у-собі, щоб бути собою. Але воно не досягло, однак, свого визволення від у-собі. Перевищене у-собі продовжує існувати й переслідує для-себе як свою первісну випадковість. Я не можу повернутися в минуле, воно є у-собі, а я є для-себе; минуле – це те, чим я є, без можливості ним жити. Минуле – це субстанція. Єдиний спосіб, у який я міг би бути минулим, це бути собою у-собі, щоб згубити себе у ньому шляхом ототожнення: це те, в чому мені відмовлено за сутністю. Минуле подає себе як для-себе, що стало у-собі. На відміну від минулого, яке є у-собі, теперішнє є для-себе. Те, що існує в теперішньому, відрізняється від будь-якого іншого існування своїм характером присутності. Але стосовно чого теперішнє є присутністю і що є теперішнім?

Теперішнє– це присутність. Для-себе присутнє у бутті у формі втечі; теперішнє – це постійна втеча від буття. Теперішнє оприсутнює себе як утечу. Неможливо осягнути теперішнє як миттєвість, бо мить була б моментом, у якому теперішнє є. Для-себе є втечею від буття співприсутнього і від буття, яким воно було, в напрямку до того, яким воно буде. Як теперішнє воно не є тим, чим воно є (минуле), і є тим, чим воно не є (майбутнє). Майбутнє є тим, чим я маю бути, оскільки я можу не бути ним. Я проектую себе до майбутнього, щоб там злитися з тим, чого мені бракує. Для-себе ніколи не стане у теперішньому таким, яким мусило б бути у майбутньому. Майбутнє не реалізується. Минуле є буттям, яким я є по той бік від себе, але це – буття, яким я є без можливості не бути ним. Майбутнє, яким я маю бути, є таким, що я лише можу ним бути. Майбутнє робить лише пред-ескіз із перспективи, в якій для-себе буде спонукати себе бути як оприсутнююча втеча від буття до іншого майбутнього. Воно є тим, чим я був би, як би не був вільним, і тим, чим я лише й можу бути спонукуваний, оскільки я вільний. Я є своїм майбутнім у постійній перспективі можливості не бути ним. Звідси виникає тривога, яка виходить з того, що я не повною мірою є тим майбутнім, яким я маю бути і яке надає свого сенсу моєму теперішньому, я є буттям, сенс котрого завжди проблематичний. Майбутнє не є, воно себе уможливлює. Майбутнє – постійне уможливлення можливостей, як сенс теперішнього для-себе, оскільки цей сенс проблематичний і оскільки він як такий радикально уникає теперішнього для-себе. Сартр зазначає, що темпоральність не існує, але для-себе, існуючи, темпоралізує себе. Для-себе може існувати лише в темпоральній формі.

Сартр уважає, що універсальний час настає у світі через для-себе. Буття-в-собі не має темпоральності саме тому що воно міститься в-собі, і тому, що темпоральність – єдиний буттєвий модус якогось буття, яке завжди перебуває на відстані від себе для себе. Для-себе, навпаки, – темпоральність, але не свідомість щодо темпоральності. В іррефлексивному модусі воно відкриває темпоральність у бутті, так би мовити, ззовні. Універсальна темпоральність об’єктивна.