Особливості філософської парадигми Нового часу

Істотна особливість епохи Нового часу – те, що в цей період сформувалося розуміння раціональності, яке значною мірою зберігається і до сьогодні. Потрібно звернути увагу на те, що саме у Новий час сформувалася наука в сучасному розумінні слова. Відрізок часу від дати публікації праці Коперніка “ Про обертання небесних сфер” (1543) до публікації праці Ньютона “Математичні начала натурфілософії” (1687)називають періодом (першої) наукової революції. Народження науки в цьому випадку ототожнюється з народженням сучасної фізики та необхідного для неї математичного апарату. У XVII ст. відбувається визнання соціального статусу науки, народження її у якості особливого соціального інституту. Так у 1662 р. виникає Лондонське королівське товариство, а в 1666 р. – Паризька академія наук. Потрібно пам’ятати, що наука стала узаконеною завдяки даній нею гарантії невтручання в діяльність пануючих інститутів. Наука різко відмежувала себе від інших феноменів культури та їх цінностей, тобто від релігії, моралі, освіти. У статуті Лондонського королівського товариства, який сформульований Робертом Гуком, записано, що мета Товариства: “ вдосконалення знання про природні предмети і всі корисні мистецтва... за допомогою експериментів (не втручаючись у богослов’я, метафізику, мораль, політику, граматику, риторику чи логіку)”.

У філософії Нового часу домінуючою стає парадигма філософського мислення “cogito”. Перевага надається гносеологічній проблематиці. Філософи намагаються розробити універсальний метод пізнання. Підчас вирішення цього питання вони розділилися на дві основні течії – емпіристи (Ф.Бекон, Гоббс, Локк) і раціоналісти ( Декарт, Спіноза, Ляйбніц).

Провідні філософи Нового часу, які водночас були і видатними природодослідниками, зробили спробу вибудовувати філософські системи за зразками науки. У цей період відбувається секуляризація філософії: заміна тиску авторитету церкви авторитетом науки. Відновлюється довіра до розуму. “Монархічна” модель Бога замінюється “деїстичною”, світ у Новий час уже розглядається як механізм, а Бог як годинникар.

Загалом філософія у Новий час перебирає від релігії роль чинника єдності соціокультурного буття.

Засновником сучасного індуктивного методу вважають Френсіса Бекона (1561-1626). Праці: “Новий Органон”, “Про гідність та примноження наук”, “Нова Атлантида”. Цей філософ різко критикував усю схоластичну філософію та науку, засуджував їх за безплідність і відставання від розвитку техніки та потреб життя. Справжня мета науки – приносити користь людині, збагачувати її новими винаходами. Лише завдяки науці людина може досягти могутності, панування над природою. “Знання – це сила”. Бекон приходить до висновку, що нова наука потребує нового методу, і робить цю проблему центральною у своїй філософії. Як досягнути істинного знання? Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, суб’єктивних суджень, упереджень, які, неначе примари (ідоли), відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Бекон застерігав дослідника від можливих помилок, висунув вимогу попереднього очищення розуму і розробив учення про Ідоли (або Примари) розуму. Вони поділяються на чотири класи: Ідоли Роду, Печери, Ринку(Площі), Театру.

Ідоли Роду знаходять підґрунтя в природі людини, у племені чи самому роді людей. Твердження, що відчуття людей – міра речей, хибне. Розум людини подібний до нерівного дзеркала, яке додає до природи речей свою природу, відображає речі у викривленому й спотвореному вигляді. Ідоли Печери – це заблудження окремої людини. У кожного, окрім помилок, властивих людському роду, є своя особлива печера, яка послаблює та спотворює світло природи. Це відбувається з різних причин: особливих вроджених властивостей кожного, виховання та розмови з іншими, читання книг, а також від авторитетів, перед якими хтось схиляється, внаслідок різниці у враженнях, яка залежить лише від того, чи отримують їх душі упереджені, чи душі холодні та спокійні. Ідоли Ринку виникають унаслідок взаємопов’язаності та спільності людей. Люди об’єднуються мовою. Слова ж установлюються відповідно до розуміння натовпу. Слова буквально ґвалтують розум, змішуючи все, і ведуть людей до порожніх і численних суперечок і тлумачень. Ідоли Театру – це ідоли, що вселилися в душі людей з різних догматів філософії та неправильних законів доведення. Бекон зазначає, що скільки є визнаних філософських систем, стільки поставлених і зіграних комедій, які репрезентують вигадані та штучні світи.

Бекон визнає чуттєвий досвід основою достовірного знання, водночас він указує на недоліки чуттєвого сприйняття. Людські чуття дають лише знання зовнішніх властивостей речей. Цю ваду чуттєвості можна подолати за допомогою різних приладів, але цього замало. У достовірному знанні природи вирішальне значення має науковий дослід, експеримент.Отже, вихідний пункт методології Ф.Бекона – союз досвіду й розуму. Філософ говорить про три можливі шляхи пізнання: шлях мурашки, шлях бджоли, шлях павука. Правильним методом уважає шлях бджоли. Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень – це метод наукової індукції. Індуктивний вивід завжди має тільки імовірнісний характер. Щоб він став достовірним потрібно повністю вичерпати всі можливі випадки, а це зробити практично неможливо. Крім того, зазначає Бекон, дослідники враховують лише факти й випадки, які підтверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Він пропонує свій варіант методу – елімінативну індукцію.

Томас Гоббс (1588-1679) продовжив і поглибив філософські погляди Бекона. Як математик і філософ він намагався створити філософський метод пізнання з урахуванням раціонально-математичних принципів мислення. Індуктивний метод Гоббс доповнив дедуктивним методом, запозиченим у Декарта. Гоббс створив визначну, для свого часу, концепцію про роль знаків у пізнанні та їх класифікацію (типологію). На його думку, значення знаків у житті людей не обмежується їх гносеологічними функціями: певною мірою можна навіть говорити, що знаки створили саму людину, і її можна визначити як істоту, що оперує знаками. Мову люди винайшли на самому початку своєї історії. За Гоббсом – мова великий засіб пізнання, але водночас вона джерело хиб і помилок. Передусім потрібно переконатися у нашому власному незнанні, щоб звільнити ґрунт пізнавальної діяльності від хибних, неправильних понять, які спричинені вживанням слів, що дезорієнтують.

Особливу увагу студентам варто звернути на аналіз Гоббсом політико-юридичних проблем.

Джон Локк (1634-1704) стверджував, що істина досягається зусиллями людини у її взаємодії з речами. Жодних вроджених ідей не існує. Відчуття започатковують будь-яке знання (сенсуалізм). Ідеї, що виникають у розумі, одночасні з відчуттями. На думку Локка, існують первинні та вторинні якості. Первинні якості належать самим речам, невіддільні від них і існують у них самих так, як нами сприймаються. Це щільність, протяжність, фігура, рух (спокій), число. Вторинні якості речам не належать, а виникають у процесі їх чуттєвого сприйняття, це такі якості, як колір, смак, тепло, звук. Вони не існують незалежно від суб’єкта і тому вважаються уявними. Локк стверджував, що чуттєвий досвід, ідеї, які виникають через відчуття, становлять основу, фундамент пізнання. Іншим джерелом виступає рефлексія, спостереження над діяльностю нашого розуму. Рефлексія вторинна щодо відчуттів. Щоб вона виникла має існувати розвинений зовнішній досвід. Реально існують лише окремі чуттєві речі. Загальні ідеї утворюються завдяки діяльності розуму – процес абстрагування.

У своїх трактатах про державне правління Локк розвинув теорію буржуазного конституційного ладу. Вчення Локка мало вплив на формування юридичного світогляду й установлення буржуазного конституційного правління в країнах Європи й Америки. Багато політичних діячів таких, як Джефферсон, Франклін Бріссо були прибічниками й послідовниками Локка. Він написав Конституцію для Північної Кароліни, ухвалену 1669 року. Концепція походження держави у Локка багато в чому подібна до концепції Гоббса. Держава – це результат суспільного договору, завдяки якому відбувається перехід від природного стану до громадянського. Але якщо Гоббс фактично ототожнював державу, суспільство, то Локк розрізняє їх. За Локком суспільство виникає раніше за державу. На противагу Гоббсу, він розглядає природний стан як такий, у якому панувала взаємна доброзичливість. Це був стан миру, доброї волі, взаємодопомоги й безпеки. Усі люди були вільними, незалежними та від народження рівними. За умов природного стану в житті людини панують природні закони, концентрований вираз яких – так зване природне право. Головними серед непорушних прав людської особистості Локк називає: свободу, право на власне життя, право власності. Усі люди мають рівне право на ініціативу, на вияв творчої енергії спрямованої на досягнення вигоди й щастя кожним індивідом. Ведучи мову про рівність людей у їх природному стані, Локк має на увазі рівність можливостей. Люди мають різні таланти, у них різні здібності, вони неоднаково працьовиті, а тому і розмір власності у них різний. Право на власність має фундаментальне значення для всієї правової системи громадянського суспільства. Саме власники становлять основу суспільного життя та держави, вони більше за інших зацікавлені в переході до громадянського стану. Головна мета вступу людей у суспільство – прагнення мирно й безпечно користуватися своєю власністю, а основним знаряддям і засобом для цього слугують закони. Держава, уважає Локк, повинна не обмежувати свободу та ініціативу людей, а гарантувати їх. Юридичні норми громадянського стану мають зберегти найкращі риси природного стану. Держава повинна гарантувати непорушні природні права людини: право на життя, свободу й власність – ці права є конституційним базисом правової держави. Виконавча влада, до якої Локк зараховував і судову, має належати кабінетові міністрів і лише частково королю. Джерело державної влади – народ, і народ, створюючи державу, не втрачає свого суверенітету. Якщо правитель не виконує своїх зобов’язань, то народ може скасувати свою угоду з ним. Народ має право навіть на насильницьке повалення державної влади, якщо вона не відповідає своєму призначенню. Локк був прихильником конституційної монархії і виступав як ідеолог політичного компромісу між абсолютною монархією й республікою.

Рене Декарт (Картезій) (1596-1650) уважається засновником нового способу філософування, нової парадигми філософії. Лише у ХХ столітті його ідеї були сприйняті адекватно Гуссерлем, що і поклало початок феноменології. Вихідним пунктом філософування у Декарта виявилася не субстанція, не першорушій, навіть не Бог, а EGO. Декарта цікавить свідомість, яка усвідомлює себе. Він вирішує всю метафізику розпочати із самого себе, із “Я”. Традиційно метафізика починає з дослідження причин світу. В кінці розгляду виникає запитання: що є причиною першопричини? Відповіді немає. Це привілейований об’єкт. Декарт, а згодом і Кант відмовилися від цих метафізичних першооб’єктів, не бажаючи потрапляти в пастку: або аксіоматично визнати першооб’єкт, або потрапити в дурну нескінченність. Декарт шукає істину про себе і світ, а не метафізичні схоластичні химери.

У “ Метафізичних роздумах” Декарт скаже, що потрібно нарешті всерйоз розглянути й позбутися всіх суджень, які досі приймалися ним на віру, почати все спочатку. Для руйнування таких суджень немає потреби доводити недостовірність кожного з них, та це і виявилося б нескінченною працею. Декарт зазначає, що все, що ним досі сприймалося як істинне й обґрунтоване, він пізнав із чуттів, або завдяки чуттям. Проте він інколи виявляв, що ці чуття оманливі. А тому хто нас хоч раз ошукав, ми вже не довіряємо. Проблема з’являється насамперед тоді, коли ми хочемо чітко відмежувати спання від неспання. Проблематичне існування тілесних, просторових речей. Фізика, астрономія, медицина та інші науки, які залежать від розгляду складних речей, дуже сумнівні, недостовірні, проте арифметика, геометрія й інші подібні науки містять у собі більшу достовірність і безсумнівність – адже незалежно від того чи я сплю, чи ні, два додані до трьох дорівнює п’ять, а квадрат ніколи не буде мати більше чотирьох сторін. Але чи завжди це так? Можливо, також існує не милостивий Бог, як єдине джерело істини, а якийсь злий геній, що спрямовує всі свої зусилля на те, щоб ошукати людину. Отже, все сумнівне. Потрібно знайти хоча б одну достовірну й незаперечну річ. Не існує нічого: ні неба, ні землі, ні розуму, ні тіла. Існує невідомий мені ошуканець, який постійно намагається ошукувати мене. Але якщо він мене обманює, то все-таки я, без сумніву, існую; і нехай, каже Декарт, він мене ошукує скільки завгодно, він не зможе домогтися, аби я став нічим, доки я думатиму, що я щось. Тому, за Декартом, тут належить зробити висновок: Я є, Я існую – неодмінно правильно щоразу, як я це осягаю розумом. Здатність мислити справді мій атрибут. Воно (мислення) єдине не може бути відчужене від мене. Я є, я існую – це достовірно, але тільки до того часу, як я продовжую мислити, можливо, якщо я перестану мислити, я перестану існувати. Я – річ мисляча. А що таке мисляча річ? Це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає, уявляє, відчуває. Тут з’являється чуттєвість. Декарт не інтелектуалізує чуттєвість, просто він розуміє, що будь-яке усвідомлюване відчуття – думка. Отже, ми все сприймаємо й пізнаємо через розум, через думку. Декарт наголошує на активності свідомості, на тому, що ми бачимо речі так, як розуміємо їх. Я впевнений, що я – річ мисляча. Але чи я добре знаю, що взагалі потрібно, щоб бути в чомусь упевненим. Упевненість дає очевидність і простота. Наприклад, 2+3=5, але оскільки якийсь Бог міг дарувати мені таку природу, щоб я помилявся навіть стосовно речей, які видаються найочевиднішими, то потрібно розглянути питання про самого Бога, вирішити чи може цей Бог ошукувати. Для цього Декарт знову повертається до аналізу свідомості: які думки в нас є? звідки вони з’являються? Декарт виділяє думки як образи речей (ідеї), думки як афекти (бажання), думки як судження. Коли я щось уявляю, то я справді це уявляю. В афектах теж немає фальші, самі по собі бажання істинні. Головна й найпоширеніша помилка, зазначає Декарт, полягає в тому, що ідеї всередині мене я розглядаю як подоби або відповідники речей, що існують поза мною. Як би я сприймав ідеї лише як своєрідні модуси або різновиди мого мислення, не співвідносячи їх ні з чим іншим у зовнішньому світі, у мене навряд чи з’явилися підстави схибити. Усі ідеї Декарт поділяє на ті, що видаються мені народженими разом зі мною, чужі та прийшлі, створені й придумані мною самим. Головним завданням Декарт уважає розглянути ті ідеї, які здаються похідними від зовнішніх щодо людини предметів, щоб установити причини, які змушують нас уважати ці ідеї подібними до предметів. Перша причина – цього всього нас учить природа, а друга – у власному досвіді, який свідчить, що ці ідеї зовсім не залежать від моєї волі.

Найперше, що розглядає Декарт – це ідею Бога. Чи є в ній щось, що не може виникнути від мене самого? Декарт приходить до висновку, що ідея Бога не може бути створена самою людиною. Бог справді існує. Він і дає людині ідею самого себе. Під словом “Бог” Декарт розуміє нескінченну, вічну, незмінну, незалежну, всевідаючу, всемогутню субстанцію, яка створює людину та всі інші існуючі речі. Бог володіє всіма довершеностями актуально. Ми конечне, недовершене буття, то звідки в нас ідея нескінченної субстанції? Звідки мені знати, що я сумніваюся або чогось бажаю, тобто, що мені чогось бракує, і я не зовсім досконалий? Лише завдяки тому, що я маю ідею буття досконалішого за моє, через порівняння я пізнаю свої недоліки. Бог також повинен бути творцем мого буття ще й тому, що весь час мого життя поділений на безліч відрізків, де кожен жодним способом не залежить від інших, отже, із того, що я існував раніше, ніяк не виводиться моє існування тепер, хіба що тільки існує якась причина, яка мене породжує і знову створює, відтак і зберігає. Ще один аргумент Декарта – це теза про те, що існування Бога не можна відокремити від його сутності. Існування одна з досконалостей. Безглуздо осягати Бога позбавленого існування. Бог також не може бути ошуканцем – бо ошуканство пов’язане з недосконалістю, вадою. Бог не може мати вад. Думка про Бога як про найвище і довершене буття, видається Декарту очевидною та ясною істиною. Пізнанню Бога перешкоджає те, що розум людини сповнений упередженнями, і те, що образи чуттєвих речей часто відволікають думку. Достовірність, істинність будь-якого знання залежить винятково від пізнання істинного Бога. Бог – сама істина, адже істина – це збіг буття й думки, поняття й реальності, сутності й існування. Усі ті ідеї, які вкладені Богом у душу людині, або навіяні ним, – істинні. Вони не можуть суперечити розумові та сприймаються ним ясно й чітко. Серед цих ідей – ідея Бога, ідея зовнішнього тілесного світу, ідея матеріального буття.

Ще одна проблема, яка хвилює Декарта, – це проблема істини й облуди (хиби). Якщо все, що я маю, дано мені Богом, і якщо він не вклав у мене здатності помилятися, то чому я помиляюся? Найголовнішими модусами мислення Декарт уважає розум і волю. Розум – це така форма мислення, у якій мисляче “Я” виступає як суб’єкт споглядання, сприймання. Воля – таке мислення, коли “Я” виступає як суб’єкт діяльності. Помилки виникають внаслідок неправильного поєднання розуму й волі у судженнях. На відміну від розуму воля, або здатність вільного рішення, не має меж. Людина має свободу приймати рішення, здійснювати вибір. Оскільки воля значно ширша за розум, вона поширюється далеко за межі тих достовірних істин, які сприймаються нами інтуїтивно чи доводяться логікою. Звідси і виникають помилкові судження, у яких ми щось стверджуємо або заперечуємо щодо речей, про які не маємо ясного й чіткого знання. Щоб уникати хибних суджень потрібно стримувати волю і не переходити межі розуму. Свобода волі – це вияв божественного начала в людині, але саме через цю свободу людина потрапляє на шлях гріха у сфері моралі та помилки у пізнанні. Потрібно навчитися вміло користуватися волею, узгоджувати її з розумом. Декарт зауважує, що немає причини скаржитися, що Бог дав йому волю більшу за інтелект, оскільки воля, становлячи єдину і ніби неподільну річ, має, очевидно, таку природу, від якої не можна нічого відняти, не зруйнувавши її, тож чим вона більша, тим більше я повинен дякувати за доброту тому, хто мене нею обдарував. Людина, щоб уникнути помилок мусить утримувати волю в межах свого знання та висловлювати судження тільки про речі, що ясно й чітко пізнаються розумом. Для глибшого розуміння специфіки картезіанської філософії, та її актуальності радимо студентам ознайомитися з працею М.К. Мамардашвілі “Картезіанські роздуми”.

Одне із найважливіших положень філософії Декарта – розмежування матеріальної та духовної субстанції: розмежування душі й тіла, духу й матерії. Річ мисляча і річ матеріальна розглядаються Декартом як самостійні субстанції, підстава для цього – те, що розум сприймає їх чітко і ясно як незалежну одна від іншої. Атрибут матеріальної субстанції – протяжність, атрибут духовної – мислення.

Метод Декарта докорінно відрізняється від наукового методу Бекона. Він віддає перевагу методу логічної дедукції. Джерелом достовірного знання, на думку Декарта, може бути тільки людський розум, інтелект. Метод Декарта зафіксований у чотирьох правилах: перше правило – за істинні можна вважати лише ті положення, які не викликають жодного сумніву, які не потребують доведення, їх істинність просто очевидна; критерій істинності у Декарта – чіткість і ясність сприймання розумом; наприклад, твердження “ціле більше за частину” не потребує доказу, наш розум сприймає його як істинне, очевидне; друге правило – кожну складну річ або проблему потрібно ділити на прості складники і робити це до того часу, доки не прийдемо до простих, ясних і очевидних нашому розуму речей; третє правило – потрібно дотримуватися певного порядку мислення, починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складних і важчих – це і є раціональна дедукція; тут необхідна інтуїція для встановлення логічних відношень між простими елементами знання; четверте правило – потрібно робити повний огляд, перелік усієї системи вивідного знання, всього ланцюга дедуктивних висновків, щоб не допусти помилки на якійсь із ланок. Декарт уважав, що дотримуючися певного порядку у висновках і керуючись правилами наукового методу, людський розум здатний проникнути в найвіддаленіші куточки світу.

Безпосередньою реакцією на дуалізм Декарта виявилося вчення Бенедикта Спінози (1632-1677). Цей філософ прагне подолати дуалізм свого попередника шляхом запровадження у філософію єдиної субстанції. На відміну від Декарта Спіноза починає свою філософію не з суб’єкта, не з “Я”, не із самосвідомості, а з об’єкта, буття, субстанції. Субстанція, за Спінозою – це самостійне, ні від чого незалежне буття. Вона причина самої себе (causa sui). З абсолютної довершеності субстанції постає необхідність її існування У таких працях, як “Основи філософії Декарта”, “Трактат про вдосконалення розуму” та інших Спіноза характеризує субстанцію як вічну, безмежну, невизначену. Субстанція у Спінози – це Бог, водночас Він ототожнюється з природою (пантеїзм). Бог – це внутрішня щодо природних речей причина. Могутність Бога – закони й необхідність самої природи. Спіноза не ототожнює природу з матерією, матеріальне буття – один із нескінченних вимірів природи. Субстанція проявляється в атрибутах. Студентам потрібно звернути увагу на те, що субстанція, за Спінозою, має нескінченне число атрибутів, але людина здатна пізнавати лише два – мислення та протяжність.

Раціоналістичну теорію пізнання Декарта Спіноза доповнює поняттям “інтуїтивного пізнання” як адекватного розкриття природи речей.Інтуїція, за Спінозою, – найвищий вид пізнання. Розум здатний безпосередньо сприймати деякі адекватні ідеї, які виконують роль фундаменту для логічного міркування. Найважливіша серед них ідея Бога. Виходячи з цієї ідеї, за допомогою логічної дедукції можна відтворити об’єктивну логіку світу, осягнути всю природу.

Важливі для студентів-юристів політико-правові погляди Спінози, які він виклав у “Богословсько-політичному трактаті” та “Політичному трактаті”.

Готфрід Ляйбніц (1646-1716) не приймає картезіанський дуалізм душі й тіла, і не приймає спосіб, у який Спіноза долає цей дуалізм. Він пропонує своє вчення про індивідуальні субстанції – монади. Монади– це ідеальні начала речей, усі речі складаються з монад, вони прості субстанції, які не мають частин. Монади не можуть виникнути або бути зруйнованими природним шляхом. Вони створюються Богом і, як і Бог, вічні. За Ляйбніцем, існує три класи монад: “голі” монади, душі, духи. Бог – монада монад. Він володіє максимумом активності. Складні субстанції, такі, як речі, тіла, рослини, тварини, люди формуються природним шляхом і набувають ознак тілесності, множинності та протяжності. Монади замкнуті, вони нічого не сприймають із зовні, а все створюють завдяки власній діяльності. Взаємодія відбувається завдяки наперед установленій гармонії. Ляйбніц критикує емпіризм і його вчення про душу як чисту дошку, що отримує всі свої ідеї із зовнішнього досвіду, пасивно віддзеркалює дії зовнішніх причин. Він, як і Декарт, уважає, що всі ідеї вроджені, але це переважно темні перцепції, до ясного усвідомлення яких душа ще повинна прийти у своєму духовному розвитку. Вічні та необхідні істини розуму належать нашій душі, на них ґрунтується уся наша діяльність як розумних істот, але це не означає, що ми їх весь час усвідомлюємо, свідомо мислимо, для їх розуміння потрібні додаткові інтелектуальні зусилля. Основні гносеологічні ідеї Ляйбніц виклав у праці “Нові дослідження людського розуму”.

Імануїл Кант (1724-1804) вважається засновником німецької класичної філософії. Спочатку він перебував під впливом метафізики Ляйбніца та Вольфа. Виявляв велику зацікавленість космологією та космогонією. Перша праця Канта “Думки про істинну оцінку живих сил” – тут він намагається оцінити переваги та недоліки філософії Ляйбніца і Декарта. У 1754 р. з’являється стаття Канта “Дослідження питання, чи зазнала Земля у своєму обертанні деякі зміни?”: Кант приходить до висновку, що наша Земля уповільнює рух навколо своєї осі під дією приливів і відпливів. У статті “Чи старіє Земля з фізичної точки зору?” Кант зазначає, що все зазнає змін, і Земля також старіє, як і все, що виникає. У 1755 році Кант опублікував “Всезагальну природну історію й теорію неба”, у якій висловив гіпотезу про виникнення, розвиток і долю Сонячної системи. Космогонічна гіпотеза була заснована на механіці та космології Ньютона і на погляді, що випливає з неї про природу як єдину систему. У цій гіпотезі відкинені припущення Декарта про вихрові потоки корпускул і їх тиски. На їх місце поставлені всесвітнє тяжіння та інші закони механіки Ньютона. У концепції Канта роль божественного втручання дещо менша, ніж у натурфілософії Ньютона. Місце міфічного “тангенціального поштовху” зайняла природна сила відштовхування. Уявлення про характер сил відштовхування між тілесними частинками у Канта були досить неясними; спекулятивною була його думка про вторинний характер відштовхування та твердження, що притягання – це перше джерело руху, яке передує всякому руху. Проте здогад про існування сил відштовхування був плідним. Посилаючися на взаємодію притягання та відштовхування, Кант заперечує можливість абсолютного спокою та намагається довести всезагальний кругообіг матерії у Всесвіті. Основний зміст космогонії Канта такий. Розсіяні матеріальні частинки (холодне й розріджене пилове нагромадження) унаслідок тяжіння поступово утворювали велику хмару, всередині якої притягання та відштовхування породили вихорі та кулеподібні згустки, які нагріваються від тертя. Це були майбутнє Сонце і його планети. У цілому так само виникають й інші планетні системи довкола зірок Чумацького Шляху, а різні туманності за його межами, - це очевидно, ієрархічні системи зірок, галактик зі своїми планетами довкола окремих зірок. Кант не приймав ідею про унікальність Землі, він поділяв переконання Дж. Бруно та Ляйбніца, що більшість планет населені розумними істотами, і навіть більш розвиненими, ніж люди. Окремі космічні тіла і цілі світи народжуються, розвиваються, а потім гинуть, але їх кінець виявляється началом нових космічних процесів, тому що матерія не зникає, а переходить у нові стани. Такий вічний процес створення нових світів із решток попередніх. Природа, як зазначає Кант у праці “Нова теорія руху і спокою ” (1758), у цілому перебуває у стані вічної діяльності й оновлення. Незважаючи на велике значення “Всезагальної природної історії й теорії неба”, цей твір, який вийшов не підписаний автором, не мав впливу на сучасників. Видавець збанкрутував і весь тираж практично пропав.

Студентам потрібно звернути увагу на те, що творчість Канта прийнято поділяти на два періоди: докритичний з 1746 р. до 70 –х рр. та критичний з 70 –х рр. XVIII ст.

У першій праці критичного періоду “Критика чистого розуму” Кант зазначав, що людський розум в одному з видів свого пізнання (а це метафізика) має незвичайну долю: його хвилюють питання, які він не може відкинути, але і не може дати відповіді на них. Тривалий час метафізика вважалася королевою всіх наук, тепер її почали часто критикувати. На часі постала потреба в критиці розумової спроможності стосовно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від досвіду. Ця критика повинна дати відповідь: чи можлива метафізика? Кант висловив припущення, що, можливо, варто спробувати розв’язати проблеми метафізики, припустивши, що не наші знання узгоджуються з предметом, а предмети повинні узгоджуватися зі знаннями. Це схоже на те, що зробив Коперник в астрономії, у метафізиці теж можна зробити подібну спробу в тому, що стосується споглядання предметів. Безумовно, все наше знання починається з досвіду, тобто за часом жодне наше знання не передує досвіду. Але це не означає, що воно все походить із досвіду. Знання, які існують незалежно від досвіду і навіть від усіх чуттєвих вражень, Кант називає апріорними. Протилежні їм емпіричні знання, які цілковито можливі через досвід – тобто апостеріорі. Отже, чисте знання апріорне. Досвід лише навчає нас, що щось влаштоване так або інакше. З досвіду не виводяться ні необхідність, ні загальність. Якщо ми зустрічаємося з положенням, що мислиться разом зі своєю необхідністю, то це апріорне судження. Також досвід ніколи не дає своїм судженням істинної або строгої загальності – лише умовну й відносну (через індукцію). Якщо судження мислиться в строгій загальності, тобто не допускає жодного винятку, то воно має апріорну значущість. Необхідність і строга загальність суттєві ознаки апріорного знання. У всіх судженнях, у яких мислиться відношення суб’єкта до предиката, це відношення може бути двояким: або предикат В належить до суб’єкта А, як щось таке, що приховано міститься в цьому понятті А – (аналітичні судження), або ж В знаходиться цілком поза поняттям А, хоча і перебуває з ним у зв’язку – (синтетичні судження).

Отже, аналітичні судження – це ті, у яких зв’язок предиката із суб’єктом мислиться через тотожність, вони пояснювальні. Синтетичні судження приєднують до поняття суб’єкта предикат, що зовсім не мислився в ньому і не міг би бути видобутий з нього жодним аналізом, вони розширювальні судженнями. Усі емпіричні судження синтетичні. На думку Канта, кінцева мета нашого спекулятивного апріорного пізнання ґрунтується саме на синтетичних, тобто розширювальних засадах. Аналітичні судження хоча й надзвичайно важливі та потрібні, але вони слугують винятково для досягнення виразності понять. Кант зазначає, що в усіх теоретичних науках розуму містяться апріорні синтетичні судження як принципи. Усі математичні судження синтетичні, водночас вони апріорні, а не емпіричні, бо містять у собі необхідність. Природознавство (фізика) містить у собі як принципи апріорні синтетичні судження. Метафізика, принаймні відповідно до своєї мети, складається винятково з апріорних синтетичних положень. Головним завданням чистого розуму Кант вважає дати відповідь на запитання: як можливі синтетичні судження a priori? Від того, якою буде відповідь на це запитання залежить доля метафізики. Вирішення, сформульованого вище завдання, охоплює водночас можливість чистого вживання розуму у створенні та розбудові всіх наук, що містять апріорне теоретичне знання про предмети, тобто відповідь на питання: Як можлива чиста математика? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафізика як природна схильність і як можлива метафізика як наука? Тут потрібна особлива наука, яка може називатися критикою чистого розуму. Вона може слугувати для очищення нашого розуму й утримання його від помилок. Водночас таку науку Кант називає частиною трансцендентальної філософії. За Кантом трансцендентальне усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки способом пізнання предмета.

Праця Канта “Критика чистого розуму” складається з двох великих частин: “Трансцендентальне вчення про елементи”, “Трансцендентальна методологія”. Кожна з цих частин має свої підрозділи.

Трансцендентальна естетика. Кант називає трансцендентальною естетикою науку про всі принципи чуттєвості a priori. Предмети даються нам за посередництвом чуттєвості, і тільки вона постачає нам якісь споглядання. У трансцендентальній естетиці ми ізолюємо чуттєвість, відокремивши все, що за допомогою своїх понять мислить розсудок, так, щоб не лишилося нічого, крім емпіричного споглядання. Потім потрібно відділити від нього все, що належить до відчуття, щоб залишилося винятково чисте споглядання та чиста форма явищ, єдине, що чуттєвість дає a priori. Кант вважає, що існують дві форми чистого споглядання: простір і час.

Трансцендентальна логіка. Наше знання, далі зазначає Кант, виникає з двох джерел: перше з них – отримувати уявлення (сприймати враження), а друге: спроможність пізнавати через ці уявлення предмет (самодіяльність понять). Через сприйняття вражень предмет нам дається, а через друге – мислиться. Отже, споглядання та поняття становлять елементи всякого нашого пізнання. Чисте споглядання містить тільки форму, під якою щось споглядається, а чисте поняття – лише форму мислення про якийсь предмет узагалі. Спроможність мислити предмет чуттєвого споглядання це розсудок. За Кантом, ні чуттєвість ні розсудок не мають переваги одне над іншим. Ці дві спроможності не можуть обмінюватися своїми функціями. Розсудок не спроможний нічого споглядати, а чуття не здатні нічого мислити. Тільки з їх поєднання може виникнути знання. Але при цьому не можна їх змішувати, потрібно їх ретельно виокремлювати й розрізняти. Тоді коли естетика – це наука про правила чуттєвості взагалі, то наука про правила розсудку – логіка. Трансцендентальна логіка займається законами розсудку й розуму, але лише оскільки вони належать до предметів a priori. А вже трансцендентальна логіка поділяється на трансцендентальну аналітику і трансцендентальну діалектику.

Трансцендентальна аналітика. Розсудок має справу з апріорними категоріями, які не є знаннями, а лише формами мислення. Кант запропонував таку таблицю категорій:

 

КІЛЬКОСТІ	ЯКОСТІ	ВІДНОШЕННЯ	МОДАЛЬНОСТІ
одиничність	реальність	належності та самостійності	можливість-неможливість
множинність	заперечення	причинності та залежності (причин і діяння)	існування-небуття
тотальність	обмеження	Спілкування (взаємодія між діяльним і пасивним)	необхідність-випадковість

Значну увагу Кант надає здатності судження. Якщо розсудок узагалі визначається як здатність встановлювати правила, то здатність судження – це спроможність підводити під правила. Здатність судження особливий талант, у якому треба вправлятися, але неможливо навчитися. Здатність правильно користуватися правилами повинна належати самій людині, якщо бракує цього природного дару, то жодні правила не убезпечать від хибного застосування.

На питання: як можливі апріорні синтетичні судження? Кант дає таку відповідь: ми не в змозі пізнати можливість жодної речі за самими лише категоріями, а завжди повинні мати у своєму розпорядженні споглядання, щоб на них пояснювати об’єктивну реальність чистого розсудкового поняття. Без зовнішніх споглядань нам не відомо, чи мислиться через категорії якийсь об’єкт і взагалі, чи може відповідати їм десь якийсь об’єкт. Самі по собі категорії лише форми думки. З них не можна утворити жодного синтетичного положення. Розсудкові поняття ніколи не можуть мати трансцендентального вжитку, а тільки емпіричний. Отже, трансцендентальна аналітика дає один важливий результат: розсудок a priori не здатен ні на що більше, як тільки антиципувати форму можливого досвіду взагалі, і оскільки те, що не є явищем не може бути предметом досвіду, то розсудок ніколи не може переступити межі чуттєвості, у яких предмети тільки й можуть бути нам дані.

Трансцендентальна діалектика. Тоді коли розсудок – це спроможність створювати єдність явищ за допомогою правил, то розум – це спроможність створювати єдність розсудкових правил, згідно з принципами. Розум ніколи не спрямований безпосередньо на досвід або на який-небудь предмет, він завжди спрямований на розсудок, щоб a priori надати через поняття його різноманітним знанням єдність, яку можна назвати єдністю розуму і яка цілком інакша, ніж та, що може бути здійснена розсудком. В умовиводі розум прагне звести величезне розмаїття знань розсудку до найменшого числа принципів і тим досягти найвищої їх єдності. Усі трансцендентальні ідеї можна поділити на три класи: перший містить абсолютну (безумовну) єдність мислячого суб’єкта, другий – абсолютну єдність ряду умов явищ, третій – абсолютну єдність умов усіх предметів мислення взагалі. Мислячий суб’єкт – предмет психології, сукупність усіх явищ (світ) – предмет космології, а річ, що містить найвищу умову можливості всього, що може мислитися (сутність усіх сутностей), – це предмет теології. Отже, чистий розум дає ідею для трансцендентального вчення про душу, для трансцендентальної науки про світ і, нарешті, для трансцендентального пізнання Бога. Про предмет, який відповідає певній ідеї, ми не можемо мати знання, а можемо мати лише проблематичне поняття. Існує три види діалектичних умовиводів. Кант аналізує паралогізм, антиномію та ідеал чистого розуму.

Паралогізми чистого розуму: Кант зазначає, що доводи на користь буття душі-субстанції не витримують критики, у багатьох випадках вони ґрунтуються на паралогізмі – хибному умовиводі, у якому термін “суб’єкт” у різних засновках береться в неоднаковому смислі.

Антиномії чистого розуму:

1.теза – світ має початок у часі, а також просторово замкнений у межах; 1.антитеза – світ не має початку й меж у просторі – навпаки, він нескінченний з погляду як часу, так і простору;

2.теза – кожна складна субстанція у світі складається з простих частин, ніде не існує нічого, окрім простого або того, що з нього складено; 2.антитеза – жодної складної речі у світі не утворено з простих частин, і ніде у світі не існує нічого простого;

3.теза – каузальність за законами природи не єдина, із якої можуть бути виведені всі явища світу. Для пояснення їх необхідно припустити ще й каузальність через свободу; 3.антитеза – ніякої свободи немає, а все у світі відбувається винятково за законами природи;

4.теза – до світу належить або як частина його, або як його причина якась абсолютно необхідна сутність; 4.антитеза – ніде, ані у світі, ані поза світом не існує абсолютно необхідної сутності як його причини;

Ідеал чистого розуму: Кант окремо, ще один раз, звертається до четвертої тези. Він зазначає, що можливі лише три способи доведення буття Бога, виходячи зі спекулятивного розуму: фізикотеологічний, космологічний та онтологічний. Усі вони нічого не дають; неможливо силами тільки спекулятивного розуму вийти за межі чуттєвого світу. Зокрема, Кант аналізує онтологічне доведення буття Бога. Особливість цього доведення – спроба вивести з поняття Бога його існування. Найдосконаліше суще – це таке суще, якому не може чогось бракувати в т.ч. й існування. Критикуючи цю позицію, Кант зазначає, що екзистенція, існування взагалі не входять у поняття речі. Дійсність не зачіпає “ що ”, реальності. Дійсність встановлюється через сприйняття. Ідеї розуму (а ідея Бога – це ідея розуму) не перевіряються в досвіді. Поняття завжди можливе, якщо воно не суперечить самому собі. Але воно може бути порожнім поняттям. Усі екзистенційні поняття синтетичні, вони повинні підтверджуватися досвідом. Кант робить висновок, що існування Бога теоретично неможливо довести, але неможливо й заперечити. Усі спроби суто спекулятивного вживання розуму в теології цілком марні. Усі спроби чистого розуму робити висновки, які виводять нас поза сферу можливого досвіду безпідставні, водночас людський розум має схильність переступати цю межу, і трансцендентальні ідеї для нього такі ж природні, як категорії для розсудку. Трансцендентальні ідеї мають необхідний регулятивний ужиток: скеровувати розсудок на якусь певну ціль, об’єднувати їх довкола ідеї. Розум прагне систематизувати знання, надати їм певної єдності. Ідея – евристичне поняття, вона показує не те, як влаштований предмет, а як ми керуючися ним, повинні досліджувати характер і зв’язок предметів узагалі. Кант зазначає, що для людського розуму принизливо те, що він у своєму чистому використанні нічого не досягає і навіть потребує дисципліни. Найбільша, і можливо, єдина користь усякої філософії чистого розуму, мабуть, тільки негативна: вона слугує винятково для визначення меж і повинна застерігати від помилок. Але, вочевидь мусить десь існувати джерело позитивних знань, які належать до сфери чистого розуму, і, вірогідно, це шлях практичного вжитку. Усі інтереси розуму (як спекулятивні, так і практичні) об’єднуються в таких трьох питаннях: Що я можу знати? Що я повинен чинити? Чого я смію сподіватися? Перше питання суто спекулятивне. Кант уважає, що вичерпав усі можливі відповіді. Друге питання – практичне, і воно не трансцендентальне, а моральне. А третє питання водночас і практичне і теоретичне. Тільки у практичній сфері розум стає конструктивним. Він формує та реалізує принципи моральної поведінки.

Студентам потрібно звернути увагу на те, що Кант пропонує новий погляд на мораль. Його етика – це етика обов’язку, вона спрямована на сферу належного, а не наявного, емпіричного. Не чуття, не поривання серця, а розум повинен судити, що таке добро, а що зло. Кант зазначає, що вкрай важливо розробити чисту моральну філософію, яка була б повністю очищена від усього емпіричного і такого, що належить до антропології. Закон містить у собі абсолютну необхідність, а засади обов’язковості потрібно шукати не в природі людини чи в обставинах світу, у яких вона перебуває, а винятково в поняттях чистого розуму. Вихідне поняття кантівської етики – поняття автономної доброї волі. Моральним Кант уважає той вчинок, який відповідає категоричному імперативу. Людина повинна чинити лише з обов’язку, який вона сама собі приписує без зважання на жодні емпіричні спонуки. Категоричний імператив Канта проголошує: чини так, щоб правило твоєї поведінки могло завжди стати принципом загального законодавства. Окрім категоричного імперативу, Кант виділяє гіпотетичний імператив. Філософ наголошує, що важливий не зовнішній збіг вчинку з вимогами морального обов’язку, а виконання цього обов’язку заради самого обов’язку як такого, без очікування нагороди, без розрахунку на користь. Кант розуміє, що неможливо зобов’язати любити ближнього, обов’язок любити – безглуздя, але робити добро іншим людям може і повинно бути обов’язком, незалежно від того чи ми їх любимо, чи ні. Отже, за Кантом, моральність – це добровільне підпорядкування себе обов’язку. Моральність людини ще не гарантує їй щастя. Досягнення власного щастя не може бути моральним принципом. Водночас Кант визнає, що, вочевидь, ніхто б не зміг жити винятково ідеєю обов’язку, відмовившися від будь-якого сподівання на щастя. Ще одним постулатом практичного розуму виявляється теза: повинно існувати безсмертя душі. Душа повинна бути безсмертною, оскільки лише в перспективі трансцендентної нескінченності можна сподіватися на реалізацію категоричного імперативу, і тільки повна реалізація імперативу дає усвідомлення виконаного обов’язку, а звідси і з’являється почуття гідності бути щасливим. Для свободи волі та безсмертя душі потрібні якісь онтологічні підстави чи хоча б психологічна впевненість у їх наявності, тут гарантом і першого постулату (свобода), і другого (безсмертя душі) може бути винятково Бог. Отже Він повинен існувати.

Кант вважає, що релігія не причина моралі, вона її наслідок. Мораль не виникає з божественного установлення, та вона неминуче приводить до релігії. Страх породив богів, а боги встановили заборони, але потім з’являється совість. Совість – це страх, спрямований на самого себе. В церковній вірі він об’єктивується у вигляді Бога, який установлює заповіді та карає за їх порушення, але прощення й милість якого можна здобути. У чистій релігії розуму угода з Богом (совістю) неможлива, залишається лише не порушувати заборони, тобто жити за категоричним імперативом.

Кант уважає, що людина одночасно належить до двох світів: детермінованості та свободи. Розум дає людині свободу. Совість, сумління – це та ланка, яка поєднує світ детермінованості та свободи, виключає можливість роздвоєння людини (знати – це одне, а чинити – інше). Совість не дає себе приспати, вона виставляє рахунок. Людина завжди втягнена у конфронтацію між належним і дійсним. Людина як істота належна до світу свободи заслуговує на повагу, вона відмінна від інших речей світу. Тому Кант доповнює категоричний імператив вимогою: “ Чини так, щоб ти завжди ставився до іншого як до мети і ніколи як тільки до засобу ”.

Ще один із найвидатніших філософів-представників німецької класичної філософії – Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) Головні праці: “Народна релігія й християнство”, “Феноменологія духу”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія історії”.

У розвитому вигляді зміст філософської системи Гегеля, стиснено викладений в “Енциклопедії філософських наук” (1817). Гегель уважає, що в основі всіх явищ природи й суспільства перебуває абсолют, світовий розум, світовий дух, – Абсолютна Ідея. Вона активна і діяльна, причому ця діяльність полягає в мисленні, а точніше – у самопізнанні.

Гегель приходить до висновку, що світ істинно пізнається думкою, і це тому, що сам світ – це думка. Уся реальність ґрунтується на логічних законах. Абсолютна Ідея. розвиває себе за правилами діалектичної тріади: теза-антитеза-синтез. Гегель критикує формальну логіку і натомість пропонує діалектичну логіку. В логічному мисленні виділяє три ступені: розсудочний – на цьому рівні зміст знання розчленований, сторони суперечностей утримуються у відокремленості. Негативно-діалектичний – це розвиток розсудочного моменту – на цьому ступені протилежності вже не лише фіксуються, але і простежуються як такі, що переходять одна в одну. Це негативний розум, бо він ще не усвідомлює тотожність протилежностей. Спекулятивний (позитивно-діалектичний) – усвідомлюється тотожність протилежностей. Думка розглядається як тотожність мислення та буття.

Історія руху думки, за Гегелем, – це процес пізнання Абсолютним Духом свого власного змісту. Абстрактне в мисленні завжди на початку, конкретне в кінці. Усі конечні речі – це ті речі, наявне буття яких відмінне від його поняття. Тільки в Богові буття збігається з поняттям. Тотожність буття та мислення можна осягнути винятково через спекулятивне мислення. У своєму розвитку Абсолютна Ідея проходить три етапи: розвиток ідеї в її власному лоні, у “стихії чистого мислення” (логіка), тут ідея розкриває свій зміст у системі взаємозв'язаних і таких, що переходять одна в одну логічних категорій; розвиток ідеї у формі інобуття, тобто у формі природи (філософія природи), і розвиток ідеї у свідомості, праві, моральності, всесвітній історії, тобто в духові (філософія духу). На третьому етапі Абсолютна Ідея повертається до самої себе й осягає свій зміст у різних видах людської свідомості та діяльності.

Логіка Гегеля – це цілісна система категорій, яка розвивається від абстрактного до конкретного, органічна єдність усіх трьох моментів логічного (мислення), але при визначальному значенні третього моменту (позитивно-діалектичного). Уся гегелівська логіка розгортається між двома полюсами – “буття” і “ніщо”. Усі інші категорії – це посередні ланки розгортання цих полюсів. Становлення в Гегеля має три аспекти: як синонім категорії “розвиток”; як вираження процесу створення передумов предмета, що виникає на їхній основі; як характеристика початкового етапу уже виниклого предмета. Найважливіші категорії цього вчення – якість, кількість, міра (єдність якості та кількості) і стрибок. За допомогою цих категорій Гегель уперше у світовій філософії розробив один із найважливіших законів діалектики – закон взаємопереходу кількісних (поступових, безперервних) і якісних (перерви безперервності, стрибки) змін. Буття – це становлення, розвиток. Гегель зазначає, що історія філософії починається з елеатів, зокрема Парменіда, який розуміє абсолютне як буття та каже “Лише буття є, а небуття немає”. Логіка теж повинна починатися з буття. Гегель зазначає, що “буття” часто уявляють собі як абсолютне багатство, а “ніщо”, навпаки, як абсолютну бідність. Але якщо розглядати весь світ і казати “все є” – і не казати нічого більше, то ми упускаємо все визначене і маємо замість абсолютної повноти абсолютну порожнечу. Ніщо теж не визначене. Буття та ніщо – це просто порожні абстракції. Істину як буття, так і ніщо виявляє їх єдність – становлення. Істина – це відповідність об’єктивності поняттю: предмети істинні лише тоді коли вони є тим, чим повинні бути, тобто коли їх реальність відповідає їх поняттю. Одиничне буття лише певний аспект ідеї. Одиничне не відповідає своєму поняттю, воно конечне. Жива істота вмирає тому, що вона суперечність: у собі вона всезагальна, проте безпосередньо існує лише як одиничне.

У “Філософії природи” Гегель розглядає питання інобуття Абсолютної Ідеї (природа). Природа, за Гегелем, об’єктивна, оскільки суб’єкт у ній відчужений. Вона також пізнавана, оскільки дух долає відчуження. У природі не існує свободи, і не існує розвитку, тут дух скований. Душі виникають тоді, коли духовному началу вдається вирватися на свободу з кісної матерії. У “Філософії духу” досліджується індивідуальна й суспільна свідомість людей. Якщо у логіці дух був “мисленням у собі”, у природі – відчуженим “буттям для іншого”, то у “Філософії духу” він уже розглядається як такий, що стає звільненим, існує для-себе. У вченні про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія духу, психологія) розглядається становлення психіки людини, її індивідуального й колективного пізнання. Природне тут тяжіє над духовним. У вченні про об’єктивний дух: абстрактне право, мораль, моральність (сім'я, громадянське суспільство, держава) – предметом дослідження стають соціальні процеси, інститути та суспільна свідомість. Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія) – це єдність суб’єктивного й об’єктивного, яка досягається через розуміння. Філософія – вищий ступінь Абсолютного духу, вона здійснює синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві та релігії.

Особливо цікаве для студентів-юристів вчення Гегеля про об’єктивний дух. Гегель обґрунтовує розумність і правомірність приватної власності. Він розрізняє три форми порушення права приватної власності: простодушну неправду; обман; злочин у поєднанні з примусом. Тут також міститься гегелівське вчення про покарання: воно розглядається як необхідне зняття злочину. При встановленні покарання повинен суворо дотримуватися закон, і встановлювати його може лише суд. Гегель був противником жорстоких покарань і обґрунтовував необхідність їх пом’якшення із прогресом цивілізації. Моральна воля проявляється у поступках. У моральній волі Гегель виокремлює три сторони, які представляють одиничне, особливе і загальне: вчинок повинен збігатися із суб’єктивним (“моїм”) умислом; суб’єктивний намір повинен мати своєю метою благо; поступок повинен відповідати добру як об’єктивній цінності. Моральність (певні відносини людей) – це вищий ступінь розвитку об’єктивного духу. Моральність проявляється у сім’ї як природній єдності індивідів. Диференціація сімей веде до утворення громадянського суспільства як взаємовідносин самостійних індивідів. Вища єдність, яка залагоджує всі суперечності, – це держава. Гегель переконаний, що коли держава міцна і не перебуває у стані смертельно небезпечної для неї війни з іншими державами, вона повинна надати максимально можливу свободу індивідам, сім’ям, громадянському суспільству.

Гегель виділяє три гілки влади: князівську, урядову, законодавчу. Князівська влада монарха проголошувалася як така, що має право “остаточного рішення”. Суверенітет держави повинен втілюватися в особі монарха (спадкового). Для монарха Гегель передбачав оптимальний варіант – роль людини, яка самостійно не приймає жодних відповідальних рішень, а лише санкціонує своїм авторитетом рішення, які підготовані компетентними представниками адміністрації відповідно до чинних законів. Таку “розумну” монархію Гегель назвав “конституційною”. Він уважав, що конституція – це поділ державної влади. У суспільстві, за Гегелем, правомірний і необхідний один вид рівності – рівність громадян перед законом.

Ключові категорії, поняття, терміни: метафізика, логіка, гносеологія, онтологія, раціоналізм, емпіризм, сенсуалізм, індукція, дедукція, дуалізм, монізм, плюралізм, субстанція, монада, атрибут, модус, апріоризм, паралогізм, антиномізм, агностицизм, аналітичні судження, синтетичні судження, трансценденталізм, категоричний імператив, діалектика.