Філософія волюнтаризму і “всесвітнього песимізму” А.Шопенгауера

Студентам потрібно звернути увагу на те, що філософія після Просвітництва почала еволюціонувати в напрямку ірраціоналізму. Виявилося, що людське буття, людський світ неможливо структурувати в логіці понять. Романтики (Шлегель, Шлейєрмахер, Шеллінг, Новаліс), а також такі філософи, як Кіркегор, Шопенгауер, Ніцше категорично відмовилися від раціоналізму. Вони віддали перевагу міфові, мистецтву і таким пізнавальним засобам, як переживання, розуміння, інтуїція. Представники “філософії життя” – Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Бергсон, Зіммель, Шпенглер – розглядають світ як “потік життя”, у якому розум, свідомість відіграють лише технічну роль, оскільки найголовніші життєві процеси відбуваються без участі інтелекту.

Артур Шопенгауер (1788-1860) як філософ формувався під впливом Платона й Канта та індійського буддизму. Він різко критикував Гегеля. Головна праця: “Світ як воля й уявлення”. Цікаві його погляди на сутність і призначення філософії. Шопенгауер уважав, що будь-яка людина філософує, це зумовлено її розумінням небезпеки свого становища, людині важко усвідомлювати власне існування ненадійним, випадковим як на початку, так і в кінці, і притому надто коротким. Їй важко змиритися з тим, що особистість нескінченно мала у безмежному просторі та серед численних істот. Людина хоче пізнати всесвіт тому, що хоче зрозуміти своє місце у ньому. Шопенгауер також наголошував, що не дух часу визначає філософію, а філософія визначає дух часу, події епохи. На філософію позитивний вплив мають винятково видатні люди, а на них впливають їх попередники. У історії філософії Шопенгауер розрізняє три способи мислення: догматизм – це коли висловлюються певні думки про об’єкт, про речі світу, які вони самі в собі та якими повинні бути; скептицизм – висловлює сумнів щодо того, що можна пізнати щось у речах-у-собі; критицизм – з’являється у Канта, поєднує і догматизм і скептицизм, слугує їм посередником і суддею, зважує їх права, досліджуючи не речі, а загальну здатність пізнання.

Шопенгауер зазначав: “Майже завжди існувала думка, що завдання філософії полягає у вишукуванні чогось глибоко прихованого, відмінного від світу, прихованого ним”. Така думка спричинена станом справ у науках. Тривалий час побутувала хибна думка – закон підстави буде існувати навіть тоді, коли зникне світ, а також – світ у своєму існуванні незалежний від суб’єкта. Але, сьогодні, зазначав Шопенгауер, для нас стало очевидним, що світ грандіозне шарлатанство і не потрібно шукати чогось прихованого, характер світу – це безумовна чесність, і він насправді те, за що себе видає, потрібно тільки добре вдивлятися в нього. Пізнання, яке шукає підстави і відсилає від однієї речі до іншої – придатне тільки для науки, для розуму. Філософське пізнання самодостатнє та завершене, це платонівська ідея, яку отримано через ясне, об’єктивне споглядання. У ньому кожна річ видає себе за те, що вона є, висловлює себе до кінця та не відсилає від однієї речі до іншої, намагаючися дотримуватися закону підстави. Матеріал, із якого повинна бути створена філософія – поняття; вони є для філософа тим, чим є мармур для скульптора; філософ – художник розуму,його мистецтво полягає в тому, що він весь світ (тобто всі уявлення), а також те, що знаходиться у нашому внутрішньому світі, відображає для розуму, тобто точно повторює in abstracto світ і свідомість. Науку може вивчати кожен – із більшим чи меншим зусиллям, але від мистецтва кожен отримує тільки те, що вносить у нього сам, мистецтво має справу не лише з розумом, а з найсокровеннішою сутністю людини. Учені пізнають винятково явища, а філософ, музикант, художник, поет – пізнають речі-в-собі. Шопенгауер зазначає, що його філософія у своїй глибинній основі відрізняється від усіх існуючих тим, що вона не є як решта, простим застосуванням закону підстави, вона не наука, а мистецтво, вона фіксує не те, що повинно бути, а лише те, що є. Світ повинен повторитися в матеріалі розуму. Об’єкт філософського споглядання повинен бути вирваний зі світового потоку і повністю ізольований, тоді ми звільняємося від “чому”, від “коли” – тобто від усього, що вимагає закон підстави. Отже, у філософії повинні реалізуватися два принципи: щодо суб’єкта – свобода від волі; щодо об’єкта – свобода від закону підстави.

Визначальний онтологічний і гносеологічний принцип філософії Шопенгауера – ВОЛЯ. Воля – це річ-у-собі. Сам Шопенгауер зауважує, що всю його філософію можна сформулювати в одному реченні: “ Світ – це самопізнання волі”. Світ – це уявлення суб’єкта пізнання. Воля – реальне, а світ уявлення – це дзеркало реального. Воля – світова душа. А світовий дух – це чистий суб’єкт пізнання. Тіло – видима воля, яка завжди хоче і ніколи не може задовольнитися. Воля до життя – справжнє прокляття. Воля до життя завжди буде мати життя, а з ним і смерть. Смерть – тільки гіркий додаток до життя. Життя – відстрочена смерть. Причина всіх людських страждань полягає в напруженості волі, чим менше ми виявляємо волю, тим менше страждаємо.

Ще одна особливість учення Шопенгауера – це те, що він намагається побудувати таку філософію, яка б об’єднала етику й метафізику. Він уважає, що держава і моральний закон – це різні речі. Мета людини в тому, щоб воля була пізнана, щоб людина побачила себе, як у дзеркалі, у своїх справах і скверні. Держава дбає винятково про спільне благо, вона подавляє прояви злої волі, але не саму волю.

Відмінність між тим, хто завдає страждань, і тим, хто зазнає їх, існує тільки у явищі. І той, і той – єдина воля до життя, тотожна з великими стражданнями, через пізнання яких вона може змінитися та прийти до свого кінця. Якщо розглядати інших як істот абсолютно чужих нам, як абсолютне не-я – то ми до них не будемо відчувати нічого іншого, окрім байдужості, заздрості, ненависті, зловтіхи. Якщо ж розглядати їх як тотожних із нашим Я, то вони будуть породжувати в нас співчуття та любов.

Шопенгауерівська філософія песимістична. Він уважає, що світ складається зі страждань і нудьги. Людина сама собою – це явище волі, тому її існування складається з безперервного невтомного хотіння та прагнення, саме хотіння має в своїй основі нестаток, а отже, і страждання. Отже, життя – це завжди страждання. Страждання – умова діяльності генія. Тільки тоді коли у нас виникає розлад із дійсним світом і незадоволення ним, ми звертаємося до світу думки. Незадоволена воля запитує: “ Що таке цей світ?”

Філософія Фрідріха Ніцше

У “Афінських фрагментах” Фрідріха Шлегеля знаходимо такі рядки: “Поетизуючий філософ і філософуючий поет – пророки! Ніцше виявився водночас і поетизуючим філософом і філософуючим поетом. Його вважають пророком. Він – одна із ключових постатей сучасної філософії. Складний, неоднозначний, суперечливий, як, власне, і вся сучасна культура та буття людини в цій культурі. Разом із Ніцше народжується філософська свідомість ХХ століття.

Праці Ніцше: “Народження трагедії”, “Людське, надто людське”, “Ранкова зоря: думки про моральні упередження”, “Весела наука”, “Так говорив Заратустра”, “По той бік добра й зла”, “До генеалогії моралі”, “Присмерки ідолів”, “Ессе Homo”, “Антихристиянин”, “Воля до влади”.

Студенти повинні звернути увагу на те, що Ніцше залишив після себе кілька не виданих рукописів і заміток. Його сестра Елізабет Ферстрер-Ніцше, яка дотримувалася антисемітських поглядів і згодом стала нацисткою, відредагувала та видала ці праці. Саме їй зобов’язана своїм існуванням легенда про антисемітизм і націоналізм Ніцше. Спроби інтерпретувати Ніцше як представника нацизму здебільшого ґрунтуються на зроблених нею фальсифікаціях. У 1956 році професор Карл Шлехта відтворив, після старанних досліджень в архіві Ніцше, хронологічну композицію заміток під заголовком “Із спадку 80-х рр.”

Традиційно розрізняють три етапи у творчості Ніцше: ранній (1872-1876) – тут домінує тема Шопенгауера й естетична проблематика; другий (1877-1882) – у цей час Ніцше цікавиться природознавством і позитивізмом, а також етикою; останній етап – розробляє тему “воля до влади”.

У якості головної риси сущого в цілому Ніцше розглядає “волю до влади”. Ніцше зазначає, що всі поняття, якими тисячоліття користувалися філософи, були муміями, із їх рук не виходило нічого живого. Усі вони вірять у чисте буття, але не можуть його вловити, а причиною цього вважають недосконалість чуттєвого сприйняття. Ніцше приймає Гераклітові погляди. У Геракліта не має буття у розумінні Парменіда. Є лише становлення, множинність, процес. Причому становлення не спокутується, буття невинне, воно виправдовується (на відміну від Анаксагора, Емпедокла). На думку Ніцше, Геракліт правий у тому, що “буття” – порожня фікція. “Справжнього” світу немає: він вигаданий, насправді існує тільки світ “позірний”. Вічна лише сила, позбавлена цілі, яку Геракліт називав “грою ”. Безпричинність і безцільність світу робить його божественним.

Буття у Ніцше – це утвердження волі до влади, а небуття – заперечення. Ніцше також говорить, що ми не маємо жодного іншого уявлення про буття, окрім “ життя ”. Як може бутищось мертве? Життя – це воля до влади. Буття – узагальнене поняття “жити” (дихати), бути одухотвореним, бажати, діяти.

Ніцше вважає, що філософські та релігійні картини світу відображають людську потребу у наявності смислу та порядку. Люди не можуть жити без постійної “фальсифікації” світу. На його думку, світ не має плану, він тільки іграшка у руках долі. Наше мислення завжди вимагає строгої логічної форми й структури. Воно аполлонівське, але реальність не має форми, і вона діонісійська (у Ніцше життєстверджуючим богом виступає Діоніс.). Отже, наше розуміння дійсності – неперервна взаємодія між мисленням та імпульсивними силами життя, тобто діонісійського й аполлонівського начал (протиставлення Діоніса й Апполона у філософію увів Шеллінг). Загроза хаосу змушує нас творити смисл. Ми визначаємо мету й смисл лише для того, щоб вижити. Людина схильна забувати, і структура, яку ми додаємо світові, здається нам власною структурою світу, створеним Богом порядком. Нігілізм, у якості способу мислення, виник як безпосередній наслідок підозри, що насправді не існує жодного зовнішнього чи внутрішнього морального авторитету.

Ніцше називав себе першим повним європейським нігілістом. Він поставив діагноз іншим і собі – це неможливість віри, втрата її первісного ґрунту, тобто втрата довіри до життя. Під нігілізмом Ніцше розуміє повністю позбавлене ілюзій уявлення про світ. Одна з найскандальніших тез ніцшеанської філософії – це слова “БОГ МЕРТВИЙ”. Уперше вони висловлені у третій книзі твору “Весела наука”. Як зазначає Гайдеггер, потрібно із самого початку знати, що у Ніцше слова “Бог” і “християнський Бог” позначають надчуттєвий світ узагалі. Бог – це назва сфери ідей та ідеалів. Ця область надчуттєвого, починаючи із Платона, а точніше з пізньогрецького християнського витлумачення платонівської філософії, вважається справжнім, дійсним світом. На відміну від нього чуттєвий світ тільки поцейбічний та мінливий – тому він видимість, він несправжній. Поцейбічний світ – світ страждань і печалі, потойбічний – світ вічного блаженства. Отже, слова “Бог мертвий” означають: надчуттєвий світ утратив свою дієву силу. Він уже не дарує життя. Наступив кінець метафізики (для Ніцше вся західна філософія – це лише платонізм). В одному зі своїх записів сам Ніцше запитує, що означає нігілізм, і відповідає: “Те, що вищі цінності знецінюються”. А такими вищими цінностями вважалися істина, добро, краса, благо. Тепер віра в них почала зникати. Ідеальний світ неможливий, не існує того, “що повинно бути”, для чого ж тоді потрібні всі ці цінності, якщо вони не забезпечують гарантій, засобів і шляхів їх здійснення. Судити світ, оцінювати його неможливо, будь-яке ціннісне судження стосовно світу зрештою виявляється оббріхуванням життя, не можна судити світ із погляду “ніщо”.

Для Ніцше нігілізм – це внутрішня логіка історичного розвитку Заходу. Захід вірить в інший світ, тобто вірить у ніщо – а це і є нігілізм..Фактично віра в інший світ – це небажання жити, це потяг до небуття. Відбувається радикальна переоцінка цінностей. “Ні” попереднім цінностям випливає з “так” новим цінностям. Нове покладання цінностей Ніцше теж називає нігілізмом. Він розрізняє повний і неповний нігілізм. Неповний нігілізм хоча і змінює попередні цінності іншими, але ставить їх на попереднє місце – ідеальне місце у сфері надчуттєвого. Повний, завершений нігілізм зобов’язаний усунути надчуттєве як таке, і усунути всі цінності, що випливають із цього надчуттєвого. Життя, яке досі знецінювалося повинно бути оцінено. Ніцше зазначає, що всі цінності, до яких прагне сучасне йому людство, є цінностями декадансу, це і моральна поведінка, яку уособлював Сократ, і ті цінності, які проповідує християнство. Християнсько-платонівська мораль заперечує світ пристрастей і страждань заради світу гармонійного, який існує винятково в уяві. Треба взяти до уваги, що критика Ніцше християнства передусім стосується моралі. Він ніколи не говорить негативно про особистість Христа, не переймається критикою християнської церкви. Ніцше вважав, що заповіт Христа – творчість, а не віра, і з цього погляду історія виявилася багатовіковою зрадою Євангелія. Найбільше спотворення – ідея суду, а також її наслідки – поняття кари та винагороди. Християнство нігілістичне, оскільки, наділяючи життя смисловою ілюзією, воно перешкоджає усвідомленню справжнього смислу життя. З цих позицій нігілізм – це не відсутність віри взагалі, а невіра в те, що є.

Теза – “переоцінка всіх попередніх цінностей” поряд із провідним словом “нігілізм” слугує для Ніцше в якості другої головної рубрики, яка вказує на місце й призначення його принципової метафізичної позиції всередині історії західної метафізики. Під “переоцінкою цінностей” ми розуміємо висування видозмінених цінностей на місце всіх попередніх цінностей. Проте для Ніцше “переоцінка” означає, що зникає саме “місце” для попередніх цінностей. Для такої переоцінки цінностей потрібен якийсь новий принцип, тобто такий підхід, при якому суще в цілому отримало б принципово нове визначення. Якщо все суще – воля до влади, то має цінність і є цінністю винятково те, що здійснюється владою у її сутності. Воля до влади як принцип нового покладання цінностей не терпить жодної іншої цілі за межами сущого в цілому. Оскільки ж все суще, у якості волі до влади, повинно бути постійним “становленням”, але за тих умов, що це становлення ніколи не може вийти за межі себе до якоїсь мети, а навпаки, є окресленим колом зростання влади, повертається знову і знову тільки до неї, то й суще загалом, яке є таким владним становленням, повинно знову й знову повертатися до самого себе. Тому головна риса сущого як волі до влади визначається ще й як “вічне повернення того ж самого”. Загалом ніцшеанська категорія повернення того ж самого найскладніша для розуміння. Дещо по-іншому, за попередників, інтерпретує цю категорію Ж.Дельоз: “ Повертається не те саме, вічне повернення вибіркове, негативні сили приречені на зникнення”. Ніцше пропонує керуватися принципом активного самоствердження життя, рухомого, мінливого. Воля до вічного повернення – це передусім поєдинок із самим собою, який супроводжується випробуванням, порівнянням, розрізненням сил активних, здатних до утвердження від сил реактивних, які по суті негативні.

“Класичний нігілізм” безапеляційно знищив усяку мету поза і вище сущого. Для цього нігілізму слова “Бог помер” означають не лише безвладдя християнського Бога, але і безвладдя всього надчуттєвого, чому людина повинна і хотіла б підпорядкуватися. Це безвладдя означає розпад попереднього порядку. Індивідуум зіпсований, коли він утрачає свої інстинкти, коли вибирає те, що для нього шкідливе. Усім вищим цінностям людства не вистачає волі до влади. З нігілізмом, тобто переоцінкою всіх попередніх цінностей у межах сущого як волі до влади і перед обличчям вічного повернення того ж самого, стає необхідним нове покладання сутності людини. Оскільки “Бог помер”, зразком для людини може стати лише сама людина – “тип”, “образ” людства, яке покладає на себе завдання переоцінки всіх цінностей у масштабах єдиної волі до влади і налаштоване вступити в абсолютне панування над землею. Надлюдина – вищий зразок чистої волі до влади, тобто того, що є єдино цінним. У Ніцше людина постає як проблематична істота. Тоді як у Августина, Паскаля та Канта антропологічна проблематика ґрунтується на тому факті, що ми відчуваємо в собі щось таке, що не можна пояснити винятково з погляду природи й законів її розвитку, то Ніцше осмислює людину генетично – як звіра, що виріс у тваринному світі та покинув його. Людина проблематична тому, що вона належить до “екстравагантної” породи тварин; вона – “хвороба” землі. Для Ніцше проблема людини – це проблема “околиці”, тобто проблема істоти, яка з осердя природи потрапила на її периферію, потрапила туди, де починається безодня ніщо. Людина – це щось плинне й пластичне, будь-яка людина – це ембріон людини майбутнього. Вона або залишиться деградуючою твариною, або дасть нове життя своїм інстинктам, побудує життя на виправданні волі до влади і розвине себе до надлюдини, і тільки тоді буде справжньою людиною. Перед людиною постало запитання мети життя. Людина страждала, але не розуміла чому і для чого. Аскетичний ідеал християнства намагався звільнити людину від беззмістовних страждань; він досягав цього тим, що відривав людину від основ буття та вводив у нікуди. На думку Ніцше, смисл, який людина прагне надати своєму буттю, повинен бути запозичений у життя. А життя – “воля до влади”. Все величне у людині, вся висока культура розвивається з волі до влади і чистого сумління перед нею.

Ніцше також порушує питання про свободу. Людина свободна, жодних потойбічних приписів немає. Але як жити свободним і без закону? Адже земне існування неможливе без закону. За Ніцше, свобода полягає у відмові від цілей, вільний розум цінує все необхідне. Теза “свободний від чого” замінюється на “свободний для чого”. Свобода тотожна героїзму. Вона – аскетизм великої людини. Ніцше дає пораду людині визнати невинність світу, ніколи не виступати в ролі його судді. Усі ціннісні судження потрібно замінити єдиним “так”, земний світ належить приймати цілком і вдячно. Прийняття світу виникає з рішучості та волі бути тим, хто ти є у світі, такому, яким він є. Ненависть до долі повинна замінитися любов’ю до неї.

Ніцше досліджує ґенезу та сутність моралі. Він не задоволений попередніми концепціями моралі. На думку Ніцше всі помилки попередників починалися з неправильного витлумачення поняття “добре”. Судження “добре” бере свій початок не від тих, кому чиниться “добро”. То радше були самі “добрі” – тобто знатні, могутні, високопоставлені, ті, хто сприймав і оцінював себе і свої дії як добрі (хороші), як щось першосортне, на противагу всьому ницому і плебейському. З цього пафосу дистанції вони вперше взяли собі право творити цінності. Отже, слово “добре” зовсім не обов’язково заздалегідь пов’язується з неегоїстичними вчинками. Але нині в Європі вже твердо вкорінене судження, що “моральний”, “неегоїстичний”, “незацікавлений” – це рівноцінні поняття. Передумовою рицарсько-аристократичних суджень цінності виступає міцна тілесність, процвітаюче здоров’я – а водночас війна, авантюра, полювання, танець, турніри і т.п. Жрецький спосіб оцінки протилежний. Як приклад, Ніцше наводить такий жрецький народ – євреїв. Вони завжди вміли брати реванш над своїми ворогами і переможцями шляхом переоцінки їх цінностей. Тобто шляхом духовної помсти. Саме євреї ризикнули з жахливою послідовністю змінити аристократичне рівняння цінності (добрий – знатний – могутній – чудовий – щасливий – богоулюблений) – тільки бідні, безсилі, незнатні – добрі, лише стражденним та хворим належить блаженство. Ніцше зазначає, що з євреїв починається повстання рабів моралі. Тоді коли будь-яка домінуюча мораль виростає з торжествуючого самоутвердження, мораль рабів від самого початку каже “НІ”. Ніцше констатує той факт, що в сучасній йому Європі чинні два різновиди моралі – мораль сократична та ідентична їй іудейсько-християнська. Це мораль рабів. Її безсилля проявляється навіть у волі до влади – “інстинкт стада” супроти сили й незалежності, інстинкт стражденних і знедолених супроти щасливих, інстинкт посередності супроти винятковості, мораль виявляється засобом досягнення панування. Ніцше веде мову про протиприродність моралі. Повинна існувати мораль заради самої моралі, але така мораль аморальна, її судження позбавлені цінності. Християнська мораль аморальна, оскільки засуджує саме життя. Мораль – це окремий випадок реальної аморальності – у своїх витоках вона вже аморальна, хоча б тому, що є волею до влади. Наша мораль часто тримається на фундаменті брехні та лицемірства. Усі засоби, за допомогою яких людство вже мало б стати моральним, були аморальними. Докази цього – “благочестивий обман” (спадок усіх філософів і душ пастирів), які намагалися вдосконалювати людство. Ні Ману, ні Платон, ні Конфуцій, ні іудейські та християнські вчителі не мали сумніву щодо власного права на обман. Насправді моральна людина долає мораль, критика моральності – це вищий ступінь моральності. Ніцше усвідомлює весь жах власної позиції, але він намагається досягти прояснення можливого існування людини. “Ми, якщо вже маємо мужність жити в цьому деморалізованому світі, ми герої…розуміємо, що існує героїчна ідея: людина повинна постати як вища істота”. Цієї надлюдської істоти треба очікувати лише від самої людини, яка трансформується у світі.

Ключові категорії, поняття, терміни: волюнтаризм, ірраціоналізм, песимізм, нігілізм, воля до влади, переоцінка цінностей, вічне повернення, Надлюдина.