Роль відчуттів у процесі пізнання

 

Відчуття виникають в результаті впливу об’єктів зовнішнього світу на наші чуттєві органи.

Розмірковуючи, наприклад, над процесом виникнення зорового образу, ми приходимо до висновку: зоровий образ існує в мозку людини, отже він суб’єктивний.

Але одночасно внаслідок багаточисленних перетворень матеріальних світових хвиль, які відображуються поверхністю речей, отриманий в мозку образ суворо відповідає саме даному об’єкту, допомагає відрізнити його від усіх інших. В цьому розумінні ми і говоримо, що зорове відчуття є відображенням об’єктивної речі.

Характеризуючи роль відчуттів в процесі пізнання, можна прийти до висновку, що відчуття є суб’єктивний образ об’єктивного світу і разом з тим перетворення енергії зовнішнього подразнення в факт свідомості.

Другий важливий висновок полягає в тому, що характер відчуттів залежить не тільки від устрою зорового апарату, і не тільки від особливостей об’єкту, але й від їх взаємодії. Сама ж взаємодія здійснюється у формі практичної матеріальної діяльності і без неї взагалі не приводить до формування правильного образу речі.

Таким чином, відчуття дають нам вихідну, початкову інформацію про відображені об’єкти. Але залежить вона не тільки від особливостей об’єктів і нашої нервової системи. Важливий внесок у формування відчуттів робить досвід людини, суспільна практика, вся культура, що склалася історично і збагачує історичний розвиток.

 

Роль абстракції в процесі пізнання.

 

Для того, щоб зрозуміти, а тим більш перебудувати світ, людині явно недостатньо лише одних відчуттів і чуттєвих образів.

По-перше, ми не можемо передати іншому свої відчуття, а можемо лише розповісти про них. По-друге, є знання, які неможливо одержати лише з допомогою чуттєвого сприйняття. (Не можна відчути число, історичний процес, багато видів матерії тощо).

Для того, щоб виробити складні знання про світ в цілому і процеси, які в ньому відбуваються, щоб передавати, зберігати і створювати нові знання, нам необхідні поняття та пов’язані з ними логічні процеси.

Процес створення понять часто називають процесом абстрагування, а поняття тому називають також абстракціями (від лат. abstractio – виділення, відволікання).

Процес абстрагування проходить кілька етапів.

На першому етапі відбувається немов би групування різноманітних предметів, що викликають схожі відчуття і чуттєві образи.

На другому етапі ми немов би порівнюємо, ототожнюємо різноманітні відтінки, або варіанти однієї і тієї ж ознаки (прикмети).

(Наприклад, всі відтінки одного кольору).

На третьому етапі ми немов би закріпляємо висвітлені властивості та відносини в „чистому”, так би мовити, ідеальному вигляді, в якому в самій природі або суспільстві вони, можливо, і не зустрічаються.

Тому цей етап іноді називають процесом ідеалізації.

На четвертому етапі виділені властивості закріплюються в мові. Це етап найменування.

Так виникає поняття, висловлене в мові. Сукупність речей, яких воно стосується, утворює його значення, а властивості або відносини, закріплені і визначені в понятті, утворюють його зміст.

Абстракції, як і відчуття, являють собою відображення об’єктивної дійсності. В реальному житті вони виробляються і уточнюються на протязі тривалого часу. Їх вихідним, начальним пунктом являються відчуття і чуттєві образи.

Але абстракції, на відміну від них, відображують не тільки і не стільки зовнішню, чуттєво сприйняту сторону матеріальних речей і процесів, скільки їх внутрішні зв’язки і відносини, недоступні безпосередньому чуттєвому сприйняттю.

Тому ми і говоримо, що абстракції відображують дійсність глибше, вірніше, повніше. В цьому їх головне призначення.

 

Вчення про істину.

 

В процесі пізнання ми користуємося не ізольованими, а взаємозв’язаними поняттями. Цей взаємозв’язок здійснюється за допомогою суджень та умовиводів. Користуючись ними, ми щось стверджуємо або заперечуємо.

Умовивід – це ланцюжок суджень, побудованих так, що одне з них за законами логіки виходить з другого.

Для того, щоб відрізняти судження, які правильно, правдиво відображують світ, від тих, що відображують його невірно, ми користуємося особливими поняттями: істина і неправда (хибність). Що ж таке істина?

Питання складне і являється однією з центральних проблем теорії пізнання (гносеології). По-різному воно вирішується в ідеалістичній та матеріалістичній філософії.

Так, Арістотель вважав, що істина – це достовірні знання. Платон вбачав істину у відповідності наших знань вічним та незмінним ідеям. Гегель бачив істину у відповідності наших знань абсолютному духу, абсолютній ідеї.

Діалектичний матеріалізм бачить істину у відповідності наших знань об’єктивному матеріальному світу.

Виникає питання: як знайти цю відповідність?

Якщо мірилом, або критерієм являються відчуття, то виникає багато труднощів, адже відчуття часто бувають хибними.

Якщо ж критерій істини шукати в самому людському розумі, то це рано чи пізно приводить до ідеалізму.

Діалектичний матеріалізм висунув принципово нове вчення про істину.

Поняття, судження та умовиводи про оточуючий світ являються не тільки відображенням цього світу, але й продуктом нашої розумової діяльності.

Отже, в знаннях є щось залежне від людини, яка їх виробляє, тобто суб’єкта пізнання.

Оскільки ж вони відображують об’єктивний світ, то в них міститься і такий зміст, який ні від людини, ні від людства не залежить, а отже, залежить тільки від об’єктивного світу.

Саме цей зміст наших знань і уявлень, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому, а залежить тільки від об’єктивного світу, ми називаємо об’єктивною істиною.

(Наприклад: Вода закипає при нормальному тиску при t^o 100^oС. Можна градуси визначати по шкалі Фаренгейта або Реомюра. Але сам факт, що вода закипить, від людини не залежить.)

Істинне знання, як і сам об’єктивний світ, розвивається за законами діалектики. Тому об’єктивна істина також розвивається. З кожним новим відкриттям її повнота зростає.

Форму визначення об’єктивної істини, що залежить від конкретних історичних умов і характеризує ступінь її точності, достовірності і повноти, яка досягнута на даному рівні пізнання, називають відносною істиною.

Таким чином, весь розвиток людського пізнання, в т.ч. і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, які більш повно і точно відображують об’єктивну істину. Процес пізнання є все більш повне і точне пізнання об’єктивної істини.

Зовсім повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище називають абсолютною істиною.

Часто запитують, а чи можна досягти абсолютної істини? Агностики взагалі заперечують її існування.

І все ж абсолютна істина існує. Її слід розуміти як ту межу, ту мету, до якої прагне людське пізнання. Кожна відносна істина – це сходинка, крок, що наближає нас до цієї мети.

Отже, абсолютна і відносна істини – це тільки різні рівні, або форми об’єктивної істини. Чим вищий рівень нашого пізнання, тим більше ми наближаємося до абсолютної істини. Але процес цей може тривати нескінченно.