Міжнародне право та міжнародний порядок

Міжнаро́дне пра́во — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, які виникають у результаті погодження між державою та іншими суб`єктами міжнародного співтовариства і регулює відносини з метою мирного співіснування.

Термін "міжнародний порядок" має багато спільного і відмінного з поняттям "світовий порядок". Міжнародний (міждержавний) порядок вповні може існувати без наявності світового порядку. Як приклад можна навести держави, між якими існують відносини взаємної поваги і водночас повної байдужості до внутрішніх справ одна одної, що робить можливим у тій або іншій державі наявність геноциду, порушення свободи слова чи совісті, економічну експлуатацію основної маси населення. Що стосується світового порядку, то він неможливий без створення ефективних процедур міждержавного співробітництва, що передбачають особливий міжнародний порядок, який відповідає загальним основним цілям і цінностям їх громадян. На мові юридичних термінів треба говорити про відмінність між правами держав (взаємній повазі суверенітету) і правами людини. Отже, міжнародний порядок є важливою складовою частиною світового порядку, має спільні з ним міжнародні економічні, науково-технічні, політичні, соціокультурні основи.

Спеціалісти виділяють три виміри міжнародного порядку:

- горизонтальний -- стосунки між головними акторами міжнародних відносин;

- вертикальний -- стосунки між сильними і слабкими акторами;

- функціональний -- роль, яку відіграють у стабілізації міжнародного життя різні сфери міжнародних відносин -- дипломатія і стратегія поведінки акторів, економічні обміни між ними, моральні цінності та політичні амбіції лідерів, діяльність транснаціональних корпорацій. різноманітних об'єднань й асоціацій неполітичного характеру тощо.

Однак головне в тому, що у всіх вимірах міжнародного порядку основним засобом його підтримки на різних етапах історичного розвитку міжнародних відносин залишалася сила, і насамперед воєнна сила.

 

2. Розкрити основні положення України «Про природно - заповідний фонд України»

ЗУ "Про ПЗФ України", прийнятий 16 червня 1992 року, і є центральним законом, що регулює питання, пов'язані із заповідною справою в Україні. В преамбулі цього Закону зазначено, що він визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання ПЗФ України, відтворення його природних комплексів та об'єктів, а законодавством України ПЗФ охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

У ЗУ "Про ПЗФ України" прямо визначено й структуру законодавства у сфері ПЗФ: "Відносини в галузі охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів регулюються ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", ЗУ "Про ПЗФ України" та іншими актами законодавства України".

Закон України «Про природно-заповідний фонд України»

складається з одинадцяти розділів, а саме:

I.Загальні положення.

II.Управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду.

III.Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

IV.Охоронні зони територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

V.Науково-дослідні робота на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду.

VI.Економічне забезпечення організацій і функціонування природно-заповідного фонду.

VII.Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

VIII.Порядок створення й оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

IX.Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду, контроль за додержанням їх режиму.

X.Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд.

XI.Міжнародне співробітництво в галузі охорони і використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

 

В першому розділі Закону йдеться про класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ).

Визначено правові засади функціонування територій та об'єктів ПЗФ та їх форми власності.

Законом визначені категорії територій та об'єктів природно-за­повідного фонду:

· природні заповідники, біосферні заповідники, національні при­родні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ят­ки природи, заповідні урочища (природні території та об'єкті);

· ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-па­м'ятки садово-паркового мистецтва (штучно створені об'єкти).

Природні та біосферні заповідники, національні природні парки належать до територій природно-заповідного фонду загальнодер­жавного значення. Регіональні ландшафтні парки є природоохорон­ними установами місцевого чи регіонального значення.

Залежно від міри екологічної та наукової цінності заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значен­ня. Заповідні урочища мають статус територій природно-заповідно­го фонду місцевого значення.

В спеціальній статті наголошується на основних засобах збереження територій та об'єктів ПЗФ, що забезпечується шляхом.

· встановлення заповідного режиму,

· організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів;

· проведення комплексних досліджень з метою розробки науко­вих основ їх збереження та ефективного використання;

· додержання вимог природоохоронного законодавства при здійсненні всіх видів діяльності на територіях і об'єктах ПЗФ (господарської, уп­равлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядку­вання, проведення екологічних експертиз);

· запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;

· здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;

· встановлення підвищеної відповідальності за порушення режи­му їх охорони та використання, а також за знищення та пошко­дження заповідних природних комплексів та об'єктів;

· проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері.

Визначено, що території та об'єкти ПЗФ, за умови додержання вимог законодавства, можуть використовуватися у природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та рекреаційних і освітньовиховних цілях, а також для потреб моніторингу довкілля.

Встановлені види використання, а також господарська діяльність на територіях та об'єктах ПЗФ можуть здійснюватися лише за умови, що вони не суперечать їх цільовому призначенню.

3. Консультування соціального педагога з питання поняття та функцій «превентивної педагогіки»

ПРЕВЕНТИВНА ПЕДАГОГІКА – (від лат. prеventus – попереджувальний) - педагогіка, яка вивчає причини формування і розвитку відхилень у поведінці людини і методи їх попередження, подолання, виправлення.

Превентивна педагогіка виникає на межі наук, але її найбільше значення полягає в тому, що вона виступає їх координаційним центром. Профілактикою займаються психологи, юристи, соціологи, медики. Але саме педагогічний аспект попередження асоціальних явищ у поведінці індивіда є визначаючим. Педагогізація профілактичної діяльності проявляється в тому, що адміністративно-правові заходи превентивного впливу все більше наповнюються виховним змістом і акцент роботи з молоддю переноситься на особистість, а не відчуження від неї.

Превентивна педагогіка ставить за мету виявлення, запобігання та обмеження асоціальних явищ, причин дезадаптації серед різних соціальних груп та окремих осіб, забезпечення умов для формування соціально-позитивної спрямованості особистості, а також зміна й вдосконалення особистих якостей правопорушників та створення умов для розвитку потенційних можливостей таких осіб, активне залучення їх до участі в суспільному житті.

Функції превентивної педагогіки. Превентивна педагогіка охоплює багатофункціональну діяльність, обумовлену складністю її завдань. Серед них:

Діагностично-прогностична функція - передбачає збір, з'ясування причин та умов відхилень у поведінці дітей та молоді; у передбаченні тенденцій їхнього розвитку; у виявленні шляхів і способів превентивного втручання в соціальну ситуацію розвитку особистості.

Освітньо-просвітницька функція передбачає узгоджене з реальними умовами соціалізації дитини, превентивне сприяння складовій рівню знань, емоцій, поведінки, оптимізації освітньо-просвітницьких заходів, занять, поширенню вітчизняного й зарубіжного досвіду.

Консультативно-тренінгова функція передбачає використання сучасних технологій з надання оптимальної консультативної допомоги, реалізації тренінгового підходу.

Корекційно-реабілітаційна функція ставить за мету використання оптимальної коригувальної допомоги, перевиховання та подолання негативних проявів у поведінці, налагодження стосунків для позитивного способу життя.

Правозахисна функція має на меті здійснення правового захисту, стигматизацію, правовий моніторинг превентивного процесу.

Організаційно-розпорядча функція ставить за мету організацію та менеджмент процесом запровадження превентивних підходів, міжгалузевих науково-дослідних досліджень, програм і проектів з проблем попередження негативних явищ.

Науково-методична - передбачає обмін, аналіз, адаптацію, узагальнення наявної бази превентивних підходів, дослідження чинників розвитку схильності неповнолітніх до негативної поведінки, розробку психолого-соціально-педагогічних стратегій та технологій в контексті медико-гігієнічних, соціально-педагогічних, психолого-педагогічних технологій, їх оптимізацію та впровадження на базі дошкільних, позашкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, ПТУ, медичних і правоохоронних служб, установ реабілітації та інших служб соціальної роботи, у недержавних організаціях.