Красномовство в Старому Завіті

Біблія була створена для того, щоб донести до людей, віруючих в Єдиного Бога, поняття про метафізичні та екзистенціальні проблеми буття і моральні настанови.

Світ біблійної риторики своєрідний. Для того щоб зрозуміти його, слід пройнятися тими ідеями та почуттями, що хвилюють не лише людину біблійних часів, а й нашого сучасника-віруючого, "церковну людину". Це тим цікавіше, якщо взяти до уваги висоту, на яку в Біблії піднесено слово, зокрема слово оратора. Оратор тут не мислиться ні від природи талановитим, ні спеціально навченим.

Характерним щодо цього є усвідомлення можливостей слова великим пророком Ізраїлю Мойсеєм. Коли Бог закликав Мойсея бути вождем народу, обранець виявив неприховану стурбованість:

"Та Мойсей сказав до Господа: "О Господи — я не промовець ні від учора, ні від позавчора, ані відтоді, коли Ти говорив був до Свойого раба, бо я тяжкоустий та тяжкоязикий". І сказав йому Господь: "Хто дав уста людині? Або Хто робить німим чи глухим, чи видючим чи темним — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати тебе, що ти маєш говорити". А він відказав: "Молю Тебе, Господи, — пошли іншого, кого маєш послати". І запалав гнів Господній на Мойсея, і Він сказав: "Чи ж не Аарон твій брат, Левит? Я знаю, що він добре буде говорити... І ти будеш говорити до нього, і вкладеш слова ці в уста його, а Я... буду навчати вас, що маєте робити. І він буде говорити за тебе до народу. І станеться, — він буде тобі устами, а ти будеш йому замість Бога... (2М. 4:10—16)"!.

Отже, Біблія розглядає ораторське слово як певне осягнення істини й поділяє зміст промови та ЇЇ "добру" (чи "тяжковусту") форму. На першому місці зміст, а форма — другорядна; її може навіть надати слову "тяжковус-того" пророка інша людина, Аарон, який має, на відміну від свого брата, природні ораторські здібності.

Водночас і питання юридичного характеру та судове красномовство посідають у Старому Завіті надзвичайно значне місце. Адже центральне поняття Біблії — це поняття 3 а к о н у. Відповідно до концепції авторів Біблії, саме Закон, який чітко поділяв добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника "народу святих" від язичника, що жив за власним настроєм.

Закон — це, в першу чергу, 10 заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були "правом божественним", моральним імперативом, то Приписи були "правом людським" і мислилися як "продовження Закону". В сумі своїй вони мали на меті встановити конкретну систему практичних рекомендацій: як же досягти святості життя.

Десять Заповідей стали основою нашого почуття правди й добра, нашої моралі, і тому варто знати їх як певний код, спільний для культур, що базуються на Біблії. А це не так вже й мало: окрім відносно нечисленних юдаїстів, такі глобальні цивілізації, як християнська та ісламська, будують свої принципи та право на Декалозі, незважаючи на відому напруженість між цими релігійними спільнотами. Десять Заповідей Божих

1. Я Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.

2. Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

3. Не взивай імені Господа Бога твого марно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святкувати його: шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий — субота Гоподеві Богу^ твоєму.

5. Шануй батька твого і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.

6. Не вбивай.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.

10. Не пожадай жони друга твого, не пожадай дому ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, ні всякого скоту його, ні всього, що є ближнього твого.

Десять Заповідей і були початком розвою юридичної думки та судового красномовства в Давньому Ізраїлі. "Автори Біблії слідом за десятьма заповідями помістили "Закони завіту", тобто звід законів, що приписувалися Мой-сею, — закони Мойсееві. Вони близькі до відомих законів Хаммурабі, та й до законів інших східних народів".

Це зрозуміло, бо ж Декалог потребував конкретизації в повсякденних ситуаціях людського життя. І тут юридична риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретності й точності, але не втрачає своєї патетичності:

"Коли буде серед тебе вбогий, один із братів твоїх ув одній із брам твоїх у Краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш своєї руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому..." (5М. 15:7—9).

Часом Приписи начебто входять у протиріччя із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24). Але заповідь "Не убий" мислилася як така, що охороняє лише людей, що дотримувалися Закону; порушник його опинявся беззахисним поза його межами.

Приписи мали тенденцію до розростання в розгалужених коментарях. Існували тоді навіть школи законників — Дім Шаммая та Дім Гіллеля, — які змагалися між собою у сфері витлумачення Закону, "суворого" чи "м'якого" (згодом з цих коментарів виросте Талмуд).

Але юридичний момент в Біблії — другорядний порівняно зі словом-проповіддю, що викладає метафізичні основи віри. Найвищим видом релігійної риторики у Старому Завіті є пророче слово. Саме "з волі Божої" говорять у Біблії пророки — носії високого морального ідеалу народу, і їхню риторику часто підсилюють яскраві художні образи. Ось пророк Ісайя бачить видіння в Храмі Єрусалимському: сам Бог в оточенні шестикрилих серафимів заповнює простір Храму, й пророк жахається:

"...Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечисто-устий, і сиджу посеред народу нечистоустого, а очі мої бачили Царя, Господа Саваота!"

І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці його ву-гіль розпалений, якого він узяв щипцями з-над жертівни-ка. І він доторкнувся до уст моїх та й сказав: "Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений" (Іс. 6:5—7).

Слово пророче "темне", бо людина "тяжкими" вустами намагається виразити чисте, мов "розтоплене срібло", Слово Боже (пророк Єремія); воно, це слово, буває іноді для повсякденної свідомості езотеричним (тобто "закритим", з прихованим змістом). Його може почути й зрозуміти той, "хто вуха має", бо промовляють пророки про речі високі, які не одразу осягає людський розум. Згадаймо трактування в християнстві такої ситуації: коли пророк Єремія віщував людям у VII ст. до н. е. про майбутній Новий Завіт Бога з давньоєврейським народом і людством загалом, мало хто міг зрозуміти, що йдеться про часи Іісуса Христа (Єр. 31—34). Так само трактовано в християнстві прозріння пророка Ісайї, який, на погляд Церкви, точно описав мученицьку смерть Христа в Єрусалимі, Його Воскресіння (Іс. 45:23); зрозуміти сенс цих пророцтв, вважають християни, допоміг час. Саме в цьому полягає сила цього риторичного прийому: пророк "бачить наперед", він говорить з волі небес.

"У давньоєврейській поезії немає грецької витонченості й латинської кришталевої чіткості. Слова пророків рвуться з нестримною силою, що здатна зруйнувати будь-які форми. Мов удари молота, падають рядки...".

Такий різновид старозавітного красномовства, як слова повчальні (дидактичні), був створений мудрецями (ха-камами), які не претендували безпосередньо виражати голос Бога, їхні повчання, базуючись на Десяти Заповідях, начебто ілюструють та коментують богословсько-моральні максими життєвими прикладами, літературними історіями, афоризмами. Особливо розвинулося це в часи, коли давній Ізраїль створив своє царство, де за царя Соломона (X ст. до н. е.) було збудовано величний храм Богові. При тому храмі існував справжній "літературний інститут" таких мудреців-хакамів (від євр. хокма — мудрість), що створили під патронатом Соломона Книги Писань, в які заносили часом і вислови самого Соломона. На відміну від пророчого слова, тут панує пафос осягнення мудрості через життєвий, повсякденний матеріал.

Характерна щодо цього літературна постать самого царя Соломона, який є втіленням ідеалу премудрого властителя. Він згаданий як вправний судовий оратор: подано хрестоматійний приклад, як він розсудив двох жінок, що разом мали пологи. Та з них, чия дитина померла, спробувала підмінити своє мертве дитя чужим. Цар наказав, на жах усім, розтяти дитину навпіл і дати матерям по половині. Але тоді справжня мати заволала: нехай його візьме ота! А лже-мати лише повторювала: рубайте! нехай ні мені, ні їй! Отоді всі зрозуміли, хто справжня мати.

Мудрість Соломонова досягла апофеозу в книгах афоризмів з філософських міркувань. Передусім це Книга Ек-клезіаста (грецькою мовою — Проповідника), що фіксує жанр релігійної проповіді, яка доносить до слухачів істини віри. Але це досить дивна проповідь: "Цю книгу недаремно характеризують як "визначну пам'ятку протесту протии ортодоксальної "премудрості"1: це міркування на межі сумніву, запитання до Творця (щоправда, цей риторичний прийом діє з особливою силою, коли у фіналі всі ці запитання "знімаються").

Книга Екклезіаста є виразом рефлексії людини, яка володіла всім, чого душа забажає, й усвідомила врешті-решт, що життєві принади — ніщо інше, як марнота, суєта суєт. Соломон був великим царем, шанованим сусідніми володарями, та авторитетом для народу. Він збагнув мудрість усіх народів і мав успіх в усіх своїх справах. А проте земне життя в його очах втрачає ціну, бо воно нетривке, плинне:

"Я сказав був у серці своєму: Судитиме Бог справедливого й несправедливого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло. Я сказав був у серці своєму: Це для людських синів, щоб Бог випробовував їх, і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, — марнота бо все!.. Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху... Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини?.." (Екл. 3:17—21).

Отож, Екклезіаст поетично змальовує красу й принади життя, водночас підкреслюючи його скороминучість, нагадуючи про необхідність завжди пам'ятати про Господаря життя і смерті.

Приповісти Соломонові сконденсували життєвий досвід тодішнього суспільства, його погляд на добро і зло. Соломон говорить про цнотливість і розпусту, про подружнє життя, про князів та убогих, доброчесних та п'яниць, добрих і злих тощо:

"Бо блудниця — то яма глибока, а криниця тісна — чужа жінка. І вона, мов грабіжник, чатує, і примножує зрадників поміж людьми" (Пр. 23:27, 28). "Нікчемна людина копає лихе, а на устах її — як палючий огонь. Лукава людина сварки розсіває, а обмовник розділює друзів" (Пр. 16:27,28). "Вино — то насмішник, напій п'янкий — га-ласун, і кожен, хто блудить у ньому, немудрий" (Пр. 20:1).

Повчання Соломона "часто не позбавлені гумору".

Дуже близькі до соломонових Приповістей Повчання Іісуса, Сина Сирахового, проповідника, який залишив по собі збірку витончених за думкою й досконалих за формою афоризмів:

"Смуток у злиднях перебуває, а вбогого життя — згідне з його серцем. Смуткові серцем своїм не віддавайся, відкидай його геть — про кінець пам'ятай свій" (про тужіння над померлим, Сир. 38:19—20); "Огидні діти — грішники діти, а й ті, що перебувають в оселях безбожників. Загине спадщина дітей грішників, завжди ганьба тяжітиме на їхньому потомстві. Нечистивому батькові власні діти докоряють, бо саме через нього вони в неславі. Горе вам, мужам нечестивим, що Бога Всевишнього закон полишили!" (Сир. 41:5—8).

Народний погляд на добро й зло відображений в афоризмах Сираха:

"Ліпше життя злиденне під дахом з драниць, аніж пишні страви в домі чужому" (Сир. 29:22). "З-за багатства безсоння виснажує тіло, а журба про нього сон відганяє" (Сир. 31:1). "Мудрий не має ненависті до закону, хто ж з ним лицемірить — той мов судно в бурі" (Сир. 33:2).

Літературні форми тут досить різноманітні й багаті. За жанром — це магиал [маршал], своєрідний текст, що поєднує в собі можливості притчі, афоризу, приказки, який може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. Тут відчутно відгомін суперечок мудреців-хакамів про життєві цноти і гріхи; високе поривання духу змінюється гострою грою розуму або жартом на рівні побутового красномовства. Дидактика-повчання межує з багатоплановим символом або прихованим алегоричним змістом.

Релігійне красномовство у старозавітні часи оформилося й поза текстом Біблії. Так, богослужіння як сакральне дійство вершилося лише в Єрусалимському Храмі. По інших місцях країни люди молилися в зібраннях — синагогах. Важливою частиною духовного спілкування громади було читання св. Письма та його коментування з повчальною метою. Така проповідь називалася пірке і виникла з досвіду коментування Біблії на грунті Мішни — до-талмудичної системи приписів до Закону Мойсея.

Під час випробувань та відродження народу після вавилонського полону з особливою силою прозвучало політичне красномовство Ездри та Неємг'ї, первосвященика й державного мужа, які закликали народ до каяття і зречення чужих богів. Тут до духовного змісту долучається політично-національний, що засвідчує зародження політичного красномовства.

Проте це красномовство також базувалося на релігійній концепції: "Політичні погляди євреїв не відрізнялися від поглядів інших народів Стародавнього Сходу, бо і єврейська політична думка перепліталася з релігійними віруваннями. Згодом після оселення в Палестині, внаслідок особливих економічно-політичних умов ідея месіанства відіграє головну роль в єврейській політичній доктрині: адже євреї були переконані, що Бог вибрав їх народ, щоб правити ним і особливо піклуватись про нього"1.

Очевидно, саме в ті часи в Юдеї було запроваджене систематичне навчання населення, починаючи з дитячого віку. "Головну частину матеріалу вчитель викладав в усній формі"2, що, очевидно, стимулювало стихійний розвиток риторичних прийомів.

Як наука риторика в давньоєврейській літературній культурі не склалася. Проте красномовство старозавітних проповідників та їхніх коментаторів стало одною з підвалин європейського (і не лише європейського) красномовства у майбутньому.