Лекции.Орг
 

Категории:


Построение спирали Архимеда: Спираль Архимеда- плоская кривая линия, которую описывает точка, движущаяся равномерно вращающемуся радиусу...


Макетные упражнения: Макет выполняется в масштабе 1:50, 1:100, 1:200 на подрамнике...


Искусственные сооружения железнодорожного транспорта: Искусственные сооружения по протяженности составляют в среднем менее 1,5% общей длины пути...

Ораторське мистецтво епохи Середньовіччя



Середньовіччя — найважливіший після античності період формування засад сучасної цивілізації. У цей період виявився поліцентризм культури Сходу й Заходу. Грунтуючись на Біблії як на основі нового світогляду, ідеологія середніх віків розшаровується на християнство та іслам1, що визначає характер культури та спрямованість літературної творчості. Ці течії неоднорідні: так, після більш-менш гармонійного розвитку християнської культури Сходу й Заходу як єдиного культурного простору наступив розкол східної й західної Церков, що спричинилося диференціації ідей і форм літературної творчості, нерівномірності у розвитку риторики. Та й за період церковної єдності (до 1054 р.) цей розвиток відбувався нерівномірно: домінувала східна традиція, а західна риторика перебувала в занепаді (якщо не брати до уваги кількох визначних постатей). Навпаки, у другому тисячолітті нової ери, особливо після руйнації Візантії, починає інтенсивно розвиватися західна культура, в якій сфера риторики поступово стає колискою ідей гуманізму та секуляризації (звільнення громадського та культурного життя від впливу Церкви).

§ 1. Формування нових засад європейського красномовства в епоху Середньовіччя

Поняття права й законності в європейському суспільстві після занепаду античного суспільства кардинально міняється. На перший план виступає ідея Града Небесного, а не Града Земного, і моральний Закон — Декалог Біблії ("Закон", або "божественне право") починає превалювати над юридичним. Це мало свої місцеві корені: вже в язичницькому Римі були, як ми пам'ятаємо, дві системи права — юс ("право людське") та вас ("право божественне"). Було своє "людське право" і в Біблії, яка стала духовним грунтом нового суспільства, — це 603 приписи юдаїзму, про які вже йшлося. Але в європейському середньовіччі остаточно бере гору ідея другорядності земного суду та виключної ролі християнської Церкви як реального втілення Града Божого. Вона інтегрує у дусі практичної любові всі загальні інтереси людей, карає, як любляча матір, сповідає й напучує на чесне і праведне життя.

Римське право в цих умовах обмежувало свою звичну владу: моральне засудження таких явищ, як рабство, лихварство, вбивство чи розпуста стало домінувати над буквою закону. Церковний осуд був якийсь час дійовіший і водночас милосердніший: до 1000-го року, наприклад, люди публічно сповідалися в храмі у своїх гріхах, і розкаяння автоматично знімало потребу в покаранні або пом'якшувало останнє.

У середні віки ораторське мистецтво Європи розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки Церква була основним осередком культури. Зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії виступає тут стрижневим моментом. Проте священики як оратори спираються й на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Але церковний погляд на красномовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов'язково, головне — дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в проповідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю. Світське красномовство — академічне, судове, побутове — перебували під церковним впливом. Тієї пори література у своїх жанрових вимірах та й за функцією майже не відрізнялася від античної. Це була власне риторична література, що мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Арістотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають від Бога, унеможливлюють спасіння душі.

* * *

Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострюється боротьба з єресями ("особливими вченнями"), що зумовлює розвиток полемічних аспектів. Пізніше становлення християнської догматики на Вселенських Соборах також відбувається у жвавій дискусії. Особливу роль у цьому відіграло старовинне візантійське місто Олександрія, де вперше виникли Музей та Бібліотека, на базі яких незабаром створили Академію наук. Тут вперше було перекладено грецькою Старий Завіт, виник Метод екзегетичного розуміння його тексту (екзегетика — врахування прихованого значення тексту, підтексту, символіки, алегорії тощо; засновником ЇЇ був Філон Олександрійський — елінізований юдейський вчений). Саме в Олександрії виникла школа християнської теології. Вважають, що засновнував її апостол Марко, далі (з 180 р.) на чолі її стояли Пантен, Оріґен, Іракл, Діонісій, Дідім, Климент Александрійський (на жаль, точних дат життя та біографій більшості з цих діячів історія не подає), яких вважають апологетами (оборонцями віри). Апологети висунули ідеал "обоженої" людини (не слід ототожнювати поняття "обожнена" людина та "обожена" людина: в першому випадку йдеться щодо приписування людині якостей божества (наприклад, трактування римського імператора як божества), в другому — про "повернення людини до образу Божого"; перше поняття — "язичницьке", друге — "християнське"), яка прагне знайти шлях до втраченого раю.

Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком і джерелом культури. Усе розмаїття почуттів античної людини стали розцінювати як "марноту", суєту. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов'язані зі спасінням душі.

Гомілетика — християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Слово гомілія (грец. оцІАла) означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Звідси й грецький вислів бцІА,г|тІктІ texvri — мистецтво, техніка бесіди, спілкування. Термін вживався ще в античні часи. Наприклад, у "Застільних бесідах" Плутарха: "Досить важливу частину гомілетики має становити вчення про обачність, якої треба дотримуватися, задаючи запитання і вдаючися до жартів". В античному суспільстві гомілетикою називали вміння вести тактовну приємну бесіду. Плутарх, зокрема, викладає правила бесіди "за чаркою", під час застілля, намагаючись відволікти можливих співрозмовників від п'яної сварки; не радить зловживати' жартами:

"Тих, хто в смішному переступає міру, вважають за блазнів і грубих людей, оскільки вони домагаються смішного за будь-яку ціну й скоріш прагнуть спричинити сміх, ніж сказати щось вишукане, не змусивши страждати тих, над ким насміхаються. А хто, не сказавши сам нічого смішного, відкидає тих, хто таке говорить, вважається неотесаним і нудним. Тих, хто розважається пристойно, називають дотепними" (тут процитовано "Нікомахову етику" Арістотеля, а згодом і Ціцерона, який у творі "Про оратора" зазначав, що міра в жартах відрізняє людину від тварини).

Отже, в античному суспільстві термін "гомілетика" не мав того значення, якого набув у християнський період.

У часи формування засад церковної культури термін "гомілія" стали використовувати для означення бесід пресвітерів, які, ще не маючи відповідної освіти, пояснювали Біблію мовою простою та щирою. Така проповідь протистояла античній ораторській практиці.

"Якщо для античного оратора слово є прояснена думка, а для християнського — скаламучена думка, то для агі-тичного слухача зв'язок промови є запорукою істинності думки, а для християнського — ледь не свідчення її облудності". Таким чином, якщо у тріаді "оратор — промова — слухач" антична риторика зосереджувалася на слові "промова", то християнська — на слові "слухач", — зауважує проф. М. Гаспаров2.

Коли ж у древній Церкві було встановлено єдиний літургійний чин, з обов'язковим читанням у канонізованому порядку книг Нового Завіту, пастирі вдавалися до спеціальних бесід під час літургії, які безпосередньо змикалися з читаним текстом, були його трактуванням (об'єктом пояснень стали перікопи — визначені для читання місця Писання). Окрім перікоп іноді пояснювали й цілі книги Старого Завіту.

Найдавнішою християнською настановою, що збереглася до наших днів, є послання єпископа Римського Климента до коринтян. Певний час цьому авторові приписували й "Дидахе", повчання апостольські, знайдені у XIX ст. Але ці намагання не були визнані. В історії християнства й християнського красномовства св. Климент залишається лише автором послання до коринтян, в якому він порівнює "людей безчесних", що спричиняють розколи в Коринт-ській Церкві, з біблійним Каїном, а також наводить інші приклади заздрості, зазначаючи, що від заздрощів потерпали й Данаїди з античної міфології. Щоб підсилити вплив на свідомість своїх читачів, автор повністю цитує 50-й покаянний псалом Давида - Ось зразок стилю св. Климента: "Пройдемо усі покоління людей і дізнаємося, що Господь у кожному поколінні милостиво приймав покаяння тих, які бажали навернутися до Нього. Ной проповідував каяття, а ті, хто його послухав, врятувалися. Іона сповістив ніневитянам загибель, але вони, розкаявшись у своїх гріхах, умилостивили Бога своїми молитвами й отримали спасіння, хоча були далекі від Бога".

Це послання, написане приблизно 97 р. н. е., спрямоване на встановлення миру між двома течіями в Коринтській Церкві, яку єпископ Римський закликає коритися законній ієрархії. Цей твір був у великій пошані серед давніх християн і вводився до збірок нарівні з апостольськими посланнями.

З часом увійшов у вжиток термін "гомілет" — майстер гомілетики. Християнські гомілети керувалися біблійними настановами, надаючи перевагу змісту повчання перед майстерністю проповідника.

Набула широкої популярності теза апостола Павла: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови не маю, — то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!" (1 Кор. 13:1—3).

У ранній Церкві вважали, що проповідь має бути, передусім, натхненна від Духа Святого. Базувалося це, зокрема, на апостольській думці про те, що "одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом..." (1 Кор. 12:8).

Першим висловив сумнів, що всяка проповідь є від Духа Святого, Оріген (II—НІ ст.). Він, спираючись на послання апостола Павла до коринтян, доводить, що проповідник має певний простір для вияву свого "я", але для цього він мусить бути добре освіченим. Був він першим і серед тих, хто спробував також створити систему християнської філософії. Оріген був знавцем Біблії, автором системи розгорнутих наукових коментарів до неї. Хоча згодом значну частину поглядів Орігена визнано було єретичними, саме йому вдалося започаткувати тлумачення Біблії з використанням філософсько-риторичних категорій.

Помітну роль у розвитку середньовічної європейської риторики відіграв також Тертулліан (II—III ст.), який починав як античний ритор. Йому належить крилатий вислів: "Душа людська — християнка". Цей видатний богослов першим постав проти диктату логіки й обстоював права ірраціонально-"серцевого" начала:

"Сина Божого розіп'ято; нам не соромно, бо варто бу-\о б соромитися. І помер Син Божий; це цілком достовірно, бо цілком нісенітне. И після погребіння Він воскрес; це безперечно, бо неможливо" ("Що спільного між Академією та Церквою?" ).

З часів Орігена проповідь стає коментарем до Біблії, вона грунтується виключно на ній. Поступово долалося тяжіння до різних відступів і викладу "власного світогляду" — однак і сам Оріген нерідко у своїх гоміліях порушував ним же сформульовані правила, вдаючись до розумувань, інколи далеких від коментованого тексту.

Перші гомілети не були далекими від античної вченості. Багато що у їхній практиці нагадувало особливості красномовства античних літераторів. Проте на середньовічному європейському грунті традиція тлумачення Писання зіткнулася з античною традицією трактування поетів, яка посідала у старовинній освіті важливе місце. Використано було всю систему античних прийомів (трактування буквальне, алегоричне, тропологічне й анагогіч-не). Наприклад, Єрусалим буквально (історично) означав місто, алегорично — Церкву, тропологічно — душу віруючого, анагогічно — Царство Небесне. Так поєдналися юдейська традиція коментування Писання та антична традиція трактування поетів.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики (від грец. ясіттір, лат. pater — отець).

Патристика — сукупність літературних творів Отців Церкви.

Ці твори вважали найважливішим після Святого Письма джерелом істин християнської віри. Видатними представниками ранньої патристики, чиї твори мали значний вплив на християнську риторику, є Августин Аврелій та Ієронім (IV—V ст.).

Августин до свого навернення в християнство вчився на ритора, а згодом започаткував літературний психологізм, реалізуючи принесене християнством почуття цінності особистості. Він висловив своє розуміння "діалектики душі" у "Сповіді" — книзі, цілком пронизаній євангельським "Сповідайтеся один перед одним". У ній втілено його бачення розвитку особистості і протиріч людського "я". Помітний і вплив старозавітної концепції людини: відпавши від Бога, людина шукає втраченого раю, весь час зриваючись у гріх. Автор картає себе за те, що палко віддавався замолоду театру, з його співпереживанням вигаданим дійовим особам:

"Але тоді я, нещасний, любив печалитися й шукав приводів для печалі: гра актора, що зображав на кону чуже, видумане горе, більше мені подобалася й сильніше мене захоплювала, якщо викликала сльози... розповідь про видумані страждання немовби шкребла мою шкіру, й, мов з розчісування нігтями, починалося запалення й огидна гнійна пухлина".

Він приділяє чимало уваги "безодням" душі, від яких може врятувати лише божественна благодать. Незвичний для світської людини погляд, який став доктриною Церкви, мав Августин на світову історію. Спостерігаючи руйнацію Риму варварами, він дійшов висновку, що потуги до формування світових імперій — безнайдійна справа, оскільки "град земний" є ілюзія і марнота, а варто будувати лише духовну спільноту ("град Божий"). "Сповідь" справила безпосередній вплив на становлення європейського літературного психологізму пізніших часів.

Августин вважав, що антична наука задовольняла лише "людські", "душевні", але не духовні запити особистості:

"Живучи в такому [поганському] середовищі, я в тодішньому моєму неусталеному віці вивчав книги з красномовства, прагнучи в цілях негожих і легковажних, на радість людському марнославству стати визначним оратором. Навчаючись за встановленим порядком, я дійшов до книжки якогось там Ціцерона, з мови якого дивуються всі, а з серця не так".

"У ці роки я викладав риторику і, подоланий жадібністю, продавав переможну балакучість. Я вважав за краще, Ти знаєш це, Господи, мати добрих учнів, в тому значенні слова, в якому до них прикладається "добрий" і безхитріс-но вчив їх хитрощам не на те, аби вони губили невинного, але щоб часом визволяли винного".

Августин зосереджувався на адресаті промови — слухачеві, а не на риторських хитрощах (твір "De doctrina Christiana" — "Про християнську доктрину", IV ст.).

Погляд Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень.

1. Існує загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла її античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові — коментувати Писання в догматичному та моральному аспектах.

2. Проповідникові та ритору слід бути мудрим (sapien-tia), що важливіше само по собі від хисту красномовства. А зміст важливіший за форму.

3. Проте, як каже Августин, й апостол Павло, і старозавітні пророки, й один з Отців Церкви, святий Амвросій Медіоланський, мали гарний склад мови, отже, говорити красиво — бажано (цікаве тут посилання на авторитет саме християнських проповідників).

 

4. Необхідно дотримуватися певного стилю мови, яких з античності відомо три (високий, середній і низький).

5. Якщо в часи Христа і апостолів проповідники мали натхнення від Святого Духа, то після цієї епохи можна розраховувати — в силу недосконалості сучасників — лише на допомогу Благодаті Божої. Тобто, у церквах стали проповідувати переважно звичайні люди, а не святі.

Августин був першим справжнім професійним гоміле-том, а його твір "Про християнську доктрину" вважають класикою гомілетики.

Ієронім, перекладач Біблії латиною (Вульгата), який витратив все своє майно на вивчення гебрайської (давньоєврейської) мови, добре знав античну літературу (вчився у відомого граматика Елія Доната), перекладав біблійні студії Орігена. Переклад здійснював за ціцероновим принципом: згідно зі змістом, але не дослівно. Ієронім був автором першої християнської історії літератури латиною ("De viris illustribus"), до якої введено понад сотню християнських письменників, а також нехристиян — Філона Олександрійського, Иосифа Флавія, Сенеку як "предтеч і свідків" християнства. Написав він також продовження "Церковної історії" Євсевія Кесарійського. Проти колишнього друга Руфіна, з яким Ієронім розійшовся в оцінці спадщини Орігена, написано кілька книг полемічного змісту (апологій), оскільки Руфін був послідовником єресі Орігена. Творчість Ієроніма є об'єднуючим чинником між біблійною спадщиною, греко-християнською письменницькою традицією та римською літературною вченістю.

Як ритор Ієронім цілком виріс на античному грунті. В одному з листів він розповідає, що, зрікшись рідних і близьких, усіляких розкошів, він не в силі був відвернутися від бібліотеки античних авторів, узявши її у своє пустельне самітництво:

"І отак я, клятий, постився і мав намір читати Туллія [Ціцерона]. Зриваючися в спокусу насолоди художнім твором, після посту й молитви, кидався на комедіографа Плавта".

А коли після того починав читати пророків, його "жахала необробленість мови".

Так тривало доти, доки Ієронім не захворів на лихо^ манку, під час якої мав видіння ("не втрата свідомості й не пустий сон", як він зазначає): Сам Христос у день Страшного суду спитав його, хто він. А коли Ієронім назвав себе християнином, то Спаситель, вигукнув: "Брешеш, ти ціце-роніанин, а не християнин!" і звелів бити його батогами. Тоді Ієронім крикнув: "Господи, якщо коли-небудь я матиму світські книги, якщо їх бачитиму, через це саме зречуся Тебе!".

Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:

1) гомілетику євангельську та апостольську (вона, за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом);

2) гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише "з допомогою благодаті").

Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на високому щаблі розвитку, але не мало серед християн достатнього морального авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об'єднання людського вміння, високої вченості з благодаттю.

Тогочасна Церква до риторів ставилася насторожено: наприклад, до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії. Засуджувалося, проте, не ораторське мистецтво як таке, а лише софістика або сі-кофантство (шантаж з боку риторів, які збирали на певних осіб компрометуючі матеріали).

З середини III століття Церква припинила практику, згідно з якою проповідувати дозволяли не лише пресвіте-рам-священикам, а й вченим мирянам. Відтоді могли проповідувати тільки духовні особи.

Але в часи апостольські серед перших проповідників християнства не всі були священиками. Наприклад, Петро й Андрій, покликані Христом, були простими рибалками.

Отоді й постало питання: чи можуть проповідувати не-священики? З цього приводу св. Ієронім писав у V ст:

"Рільники, мулярі, столярі, різьбярі... -— всі вони не можуть стати майстрами без якогось учителя. А тільки розуміння Святого Письма, всі собі приписують. Старенька бабця язиката, здитинілий старушек, балакуни — всі беруться зухвало до Святого Письма: роздирають його, пояснюють його, навчають інших про нього, хоч самі нічому не вчились"1.

Традиція, що йшла від Орігена, дозволяла долучати до Святого Письма власні роздуми та сентенції. Так постало питання ще й про нормальний зміст проповіді ("норму", якої необхідно дотримуватися проповідникові).

На Заході, в умовах руйнації римської культури і панування варварства ("темні віки" раннього Середньовіччя) патристика припиняє своє існування за папи Григорія І Великого Двоєслова (509—604 pp.). На Сході ж вона успішно розвивалася ще півтора століття.

Григорій Двоєслов закінчує формування предмета гомілетики. У його "Пастирському правилі" сформовано поняття "казуїстика" (від лат. casus — випадок, ситуація).

З погляду античної риторики, промовець мусив брати до уваги особливості складу аудиторії. Так, учень Сократа Антисфен відзначав багатоликість славетного філософа Піфагора в його стосунках з людьми: •

"Та й Піфагор, кажуть, вважав для себе гідним, розмовляючи з дітьми, звертати до них дитячі слова, жінкам — жіночі, архонтам — призначені для архонтів, ефе-бам — ті, що підходять для ефебів"2.

Цю думку розвиває й Григорій Двоєслов в ідеї казуїстики: зміст та форму проповіді слід змінювати відповідно до статусу аудиторії. Бо не однаковими словами звертаються до старих людей і до дітей, до воїнів і ченців тощо. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи. Він вимагав від проповідника як святості життя, так і спеціальної освіти. Його книга "Пастирське піклування" (591 р.) грунтується на суто християнському погляді: "Кого Господь наповнив, того він одразу робить красномовним", причому автор переносить увагу з класифікації типів риторичних прийомів на класифікацію типів слухачів, їх нараховується 36 пар (чоловіки—жінки, юні—старі, бідні—заможні тощо). Професор М. Гаспаров вважає, що такий підхід перенесено з конфесіоналів — посібників для сповідальника-пастиря, який завжди підходив до того, хто сповідається, індивідуально. Але цим все й обмежилося, оскільки висловлювалися поради стосовно того, що говорити, а не як говорити.

Після папи Григорія на Заході риторична думка на певний час завмирає, що зумовлено занепадом Римської імперії внаслідок війн з північними варварами. А всі набут-ки античної та ранньохристиянської риторики, як і патристики, знайшли своє втілення у візантійській теорії риторики.

Ключові слова:екзегетика, гомілія, гомілетика, гомілет, патристика,

догматика, перікопа, казуїстика.

Візантійська риторика

Теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій "азіанізму" долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, що не тільки подає нові духовні ідеали, а й владно впливає на формування нового літературного стилю.

Уже напередодні офіційного визнання християнства серед християн було багато освічених аристократів, які добре зналися на античній філософії та риториці, і яких вже не відвертав "простий" стиль новозавітних писань: вони розуміли його переваги над витонченою оманливістю софістики. Поступово християнське почуття починає єднатися з найвишуканішими формами античної риторики, а погляд Біблії — з ученнями Платона й Арістотеля.

Над усім запанував християнський ідеал, який, за словами С. Аверінцева, не міг триматися лише у сфері теоло

Як і в Біблії, у візантійській літературній традиції панує релігійна риторика. Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II— III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву Арісто-телів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписували фундаментальний твір з п'яти частин — "Мистецтво риторики", дуже популярний у Візантії аж до часів її занепаду (насправді повністю цей збірник було складено у VI ст.).

У III ст. н. е. розгортається діяльність Орігенового учня Григорія Неокесарійського. Орігенові присвятив він "Панегірик" (слово подяки): автор згадує роки навчання в Олександрії, поєднуючи факти біографії й задушевну інтонацію з викладом деяких постулатів Орігена, зокрема риторичних.

Поряд з істориками та авторами житій набувають силу саме ритори, які розмірковують про Бога і святість, про правила чернецького життя, про богословські питання. Щоправда, це вилилося також в єресі (Арія та ін.). Але Церква одразу ж висунула групу полум'яних оборонців ортодоксії — святих Афанасія Олександрійського, Васи-лія Великого, Григорія Назіанзіна та Іоанна Златоуста, які боролися і з новими єресями, і з поганською реакцією (імператор Юліан-Відступник, який прагнув поновити язичництво, твердив, мов про очевидну істину, що традиції античної освіти ніхто не може порушити).

Візантійські Отці Церкви добре знали античну літературу, риторику, філософію. Але вони обрали проповідь Слова Божого, хоча суто літературну культуру античності, досвід риторів вони також не відкидали.

Після легалізації християнства, на початку IV ст., почався золотий вік патристики, розквіт вільної творчої християнської думки. Щоправда, в тій розмаїтості ідей далеко не все витримало соборну критику Церкви, а деякі ідеї було кваліфіковано як єресь. Одночасно ставилося й завдання боротьби з ними.

Осмислення Бога як Троїці в боротьбі з аріанською єрессю та новоіудаїзмом призвело до розмежування олександрійського канону Біблії (Септуагінта) та канону юдейського (створення масоретського канону Старого Завіту в II ст.). Тоді ж відбулася й нова велика експансія античної думки в християнство. У зв'язку з цим постала необхідність боронити християнство та Писання від нігілістичних і язичницьких доктрин.

Серед численних діячів Церкви та полемістів тієї пори одним з найвидатніших вважають АфЙнасія Олександрійського (ПІ—IV ст.), автора низки догматичних, історико-полемічних, екзегетичних і аскетичних творів, що мали великий вплив на пізніших проповідників Сходу й Заходу. Боротьба Афанасія Олександрійського з аріанами не завжди була успішною. Переслідування Юліаном-Відступ-ником та аріанськими імператорами неодноразово закінчувалося його вигнанням.

Не менш відомим був Кирило Єрусалимський (IV ст.) — автор "Катехістичних бесід", що являли собою коментар до Біблії. У них Святе Письмо розглядається як джерело вчення, пояснюються також церковні Таїнства (Хрещення, Причастя й Миропомазання). Суть цих таїнств — заперечення сатани та єднання з Христом ("Таїнознавчі повчання").

На особливий рівень підняв східну патристику Каппа-докійський гурток, що об'єднав трьох друзів (почасти родичів) — Василія Великого, Григорія Богослова та Григорія Нісського (IV ст.).

Василій Великий, син видатного ритора, з дитинства готувався бути ритором-софістом, доки не став християнином. Він вчився в Афінах, змолоду був аскетом-пустельником, мандрував по Сходу. У полеміці з поганами та аріанами мав величезний вплив на людей. Виявив він і талант літератора, а свою літературну працю цілком підпорядкував пропаганді християнства. За формою його проповіді не поступалися античним зразкам, але вони дуже ґрунтовні, глибокі, позбавлені античної "розумової гри".

Василій Великий наполягав на обов'язковому вивченні античної риторики. Особливо цінував він Плутарха, з його орієтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василія "Про те, як молоді люди можуть здобути користь з поганських книжок" створений певною мірою під впливом трактату Плутарха "Про те, як юнакові читати поетів". Зацікавив Василія і Платон з його моралістичною критикою поезії.

Тому цілком природні його поради бути подібним до бджоли, яка бере мед не з усякої квітки: треба запозичати в язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відхиляючи вихваляння пороків:

"...у поетів <...> не на все однаковою мірою слід звертати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищою мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей <...> Тому слід оберегти душу всіма способами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми б не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини".

 

Найпопулярніший його твір "Шестоднев" — коментар до біблійної оповіді про творення світу, в якому тогочасна вченість поєднується з живою манерою викладу. Окрім "Шестоднева" Василій Великий написав 15 "Бесід" на Псалми. Приписують йому також тлумачення пророка Ісайї (недостовірне) та книги Іова (не збереглося). Написав він також кілька трактактів з посиланням на Святе Письмо ("Про суд Божий", "Про віру"), правила чернецького життя, чимало бесід і листів.

Василій Великий прагнув до того, щоб аудиторія його розуміла і висловлював побажання, аби слухачі, якщо не все зрозуміли, вимагали роз'яснень. За його твердженням, проповідь, щоб досягти своєї мети, має бути доступною.

Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих школах Олександрії та Афін, дружив з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху їхнього торжества. За царювання православного імператора Феодосія був єпископом Константинопольським. Доживав віку у своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні.

Від Василія Великого він відрізнявся характером літературних уподобань. Василій прагнув втілити у своїй риториці істини Біблії. Григорій більше тяжів до самовияву, сповідальносгі, що спростовує пересічний погляд на середньовічного візантійського церковного діяча як на "сухого аскета", позбавленого індивідуальних рис. Григорія цікавили передусім питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. Був видатним, хоча й дещо манірним, ритором і полемістом.

У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: "Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якщо знайдеш, що моє безголосся краще від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави".

Відомо 45 "Слів" Григорія, з яких особливо важливі п'ять, спрямовані проти єресей, передусім аріанської, а також викриття імператора Юліана-Відступника; в останньому, зокрема, він виступає проти заборони християнам вивчати античну мудрість. Збереглося понад 200 листів, що, поряд з богословськими питаннями, торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіграфічний жанр.

Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика, як, наприклад, цей вірш з незвичайно розширеною анафорою:

Гей, царю, царю нетлінний, Дай Тебе оспівати, уславить, Царя, владодержця! Через Тебе наспіви наші, Через Тебе небесних хори, Через Тебе часів потоки, Через Тебе і сяйво сонця, Через Тебе місяця благо, Через Тебе краса сузір'я, Через Тебе піднесений смертний Д ивним даром розуміння.("Гімн Христу").

Григорій Нісський, брат Василія Великого, в молоді роки заявив про себе як ритор, світська людина, згодом під впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпископом Нісси, зазнав гоніння від аріан. Імператор Феодосій оголосив його оборонцем Православ'я, підпорядкувавши йому Понт, аравійські християнські громади та Єрусалим, але Григорій дійшов висновку, що "переміна місця до Бога не наближає".

Григорій Нісський був схильним до філософських роздумів, здобувши завдяки цьому славу хитромудрого алего-риста. Як і його вчитель Оріген, він вдавався до алегоричного трактування Святого Письма: коментував "Пісню над піснями" як алегорію любові людської душі до Бога, пояснював Псалтир як "сходинки духу", вбачав у Книзі Еккле-зіаста рух від чуттєвого світу до духовного. Писав також догматичні твори, в яких спростовував єресіархів (засновників єретичних течій) Євномія, Авлалія, Аполлінарія та ін. Новим словом на той час стали його есхатологічні (присвячені проблемі кінця світу) твори про душу й воскресіння, про місце передчасно померлих немовлят у загробному світі. Його перу належить також аскетична ідея "життя за Богом", 26 листів і популяризаторські проповіді.

Важливим є трактат "Проти вчення про долю" — полеміка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини). Особливий інтерес викликають витримані в дусі платонізму космологічні (про будову Всесвіту) твори Григорія Нісського, в яких він стверджував, що світ, створений Божим словом, за шість днів творіння вже впорядкувався за законами природи, без участі Бога (розвиток думок "Шестоднева" св. Василія). "Стиль Григорія більш важкий і скутий, ніж стиль інших учасників Каппадокійського гуртка; вільне риторичне володіння словом було для нього не таким органічним, як для Василія або Григорія Назіанзіна. Але в тексті суто філософського змісту його мова стає емоційною та виразною, так що навіть найбільш абстрактні думки подаються з пластичною наочністю".

Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іоанн Златоуст. Він навчався риторики у відомого язичницького ритора Ліванія, який потім жалкував, що християни "переманили" учня. Від Ліванія він запозичив блискучі прийоми софістичної гри словом. Потім Іоанн жив аскетом у Сирії, віддавшися самоспогляданню, був архієпископом Константинополя, але заслужив ненависть імператриці своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер.

Іоанн Златоуст втілив у собі розквіт риторичної прози нового (проповідницького) типу, який утверджувався разом з християнством у ІУст. Він був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. В екзегетичних творах витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. У листах (відомо 240) він уважний і щирий, у полемічних ситуаціях — патетично суворий. До наших днів дійшло понад дві тисячі списків його творів. Його промовам властива глибока зануреність у повсякденні проблеми — водночас він умів трактувати їх з найбільшої духовної висоти. Під час народного бунту проти підвищення податків він виголосив до 20 гомілій. Його промови — зразок християнської риторики, побудовані у формі моралізаторських міркувань на біблійні теми.

Неабияку увагу приділяв Іоанн Златоуст внутрішнім протиріччям людини, складності її натури. Розмірковуючи про царя Давида, який був особою складною, нестриманою, автор передусім зважає на його здатність до покаяння: "Отож ми, як я сказав, мусимо шукати пустельного життя не лише в якихось місцях, а й у самій своїй волі, і найперше — душу свою вести до самої ніким не населеної пустелі. При такому настрої і блаженний Давид, який жив у місті, керував царством і був навантажений безліччю клопотів, був огорнутий любов'ю Христовою більше, ніж ті, що живуть у пустелях. Таких сліз, зітхань і ридань вдень і вночі навряд чи хто побачить у будь-кого з тих, хто нині розіп'явся (для світу), якщо такий справді знайдеться"1.

Посівши кафедру Константинопольського архієпископа, Іоанн Златоуст змінює манеру своїх промов: від аттичної, з античних часів уславленої строгості, переходить до пишноти, яскравого змалювання людських пристрастей:

"Завжди, а тепер особливо, пора сказати: "Суєта суєт і все суєта". Де тепер ти, світла одежо консула? Де блиск світильників? Де рукоплескания, хороводи, бенкети і святкування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів?

Усе минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дерево і струсив ним до кореня".

Іоанн Златоуст писав дуже багато, "на ходу", філігран-но відгранюючи свої слова. Він був ідеалом провідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі також і в Україні.

 

Цікаві екзегетичні гомілії (тлумачення Біблії) Іоанна Златоуста, створені під час імпровізованих виступів і занотовані скорописцями. Це — жива невимушена бесіда. Водночас у них виразно вимальовується висока вченість, увага до історико-філологічних питань, що було властиво антіо-хійській філософсько-риторичній школі. Особливо уважним був Іоанн Златоуст до відомостей про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, до його мовної структури. Проте він уникав антіохійського буквалізму, вдаючися до вільного алегоричного тлумачення тих місць Писання, які важко було трактувати буквально. Його тлумачення не просто коментар, але й повчання. Вони насичені цитатами з Біблії не тільки грецькою, а й єврейською мовою. Збереглися також догматичні виступи Іоанна Златоуста проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки.

Як гомілет Іоанн Златоуст навчає:

1) обирати тему з Писання;

2) обмірковувати її виклад, особливо зважаючи на чіткість її структури, ясність думки, вишуканість та емоційність слова.

Видатним представником Східної патристики був Псевдо-Ареопагіт (друга половина V ст.). Його творчість спростовує погляд західної культури на Візантію як на "нове варварство": головний наплив ідей якраз ішов спершу зі Сходу, руйнуючи схоластичний лад мислення.

Вчення Псевдо-Аеропагіта є підґрунтям для Західного й Східного Відродження. Руйнуючи раціоналізм і торуючи шлях глибоким суб'єктивно-містичним переживанням, він тлумачив світ як систему символів.

Замикає ряд великих східних патристів Іоанн Дамаскін (VII—VIII ст.). Він був родом із сім'ї міністра-християни-на в мусульманському Дамаску, зазнав чимало поневірянь і закінчив життя ченцем в Єрусалимі. Іоанн Дамаскін використав досягнення східної та західної патристики, організував її в гармонійну систему, якою користувалися також західні схоласти Середньовіччя. Він писав житія, проповіді та гімни; йому приписують три томи дидактичних коментарів до Біблії. У творі "Джерело знання" він остаточно утвердив християнський неоплатонізм (поєднання вчення Платона з християнською релігією). Дамаскін був ще й автором вельми популярного в ті часи роману "Вар-лаам та Іоасаф", написаного за мотивами життя Будди та деяких античних джерел.

Видатним ритором "серединного" періоду візантійської культури був патріарх Константинопольський Фотій (IX ст.). Він здобув репутацію великого ерудита, який збирав твори античної класики та сучасної йому візантійської літератури і пропагував їх серед молоді. Його твір "Міріо-бібліон" ("Безліч книг") чи "Бібліотека", який охопив майже 300 текстів античних і візантійських авторів, є втіленням прагнення автора не лише до оригінальної ідеї, а й до власного стилю.

Вимогливий він і до чужого стилю: "... прочитано твір Феодора Антіохійського "На захист Василія проти Євно-мія", у двадцяти п'яти книгах. За стилем Феодор не відзначається блискучістю, але в думках і доказах вельми густий і щасливо переповнений свідченнями від Писання. Спростовує ж він Євномія майже слово за словом...".

Візантійська риторична думка навіть художні твори використовувала як матеріал для проповіді, зосереджуючись на їх морально-етичній суті. Так, Никифор Хрисоверг (XI ст.) виклав прозою античні байки Езопа, відкинувши

майже всі художні аспекти, зосереджуючись на більш "типових", загальнолюдських ситуаціях.

Пізньовізантійська риторика була вимогливою щодо дотримання законів і правил промови. Наприклад, Михаїл Пселл (XI ст.), блискучий представник світської словесності, не без іронії хвалив ораторів, мова яких "немов насильно скоряє міркуваннями, але не "ллє солодощів у душу" (відгук про Іоанна Італа).

Пселл був автором великого історичного твору "Хронографія", в якому змалював події візантійської історії з 976 по 1077 pp. з непересічною риторичною майстерністю. "Пселл досконало володіє всією риторичною технікою патетичних ефектів та емоцій і майстерно оперує величезним запасом прийомів змалювання — метафор, гіпербол, порівнянь тощо, сміливо вводячи у свій орнамент образи язичницької давнини...Його увагу спрямовано не на подробиці подій, не на перелік та опис військових походів, битв, військ та озброєння, а на драматичні сцени зіткнення характерів"2.

Визнаючи античний досвід, візантійська риторика не без скептицизму ставилася до прийомів античної риторики, щедрої на художнє слово та акторську гру. Так, Михаїл Хоніат (XII—XIII ст.) пише: "Той, хто має нахил до публічності й театральності, стає подібним до мавпи і вчиняє сміхотворне... він раб чужих смаків і, дивись, ще й піде навприсядки, якщо це буде вигідно тим, перед ким він виставляється".

Вона сповідує принципово нові критерії краси, зокрема краси промови, що базується вже не на античній естетиці, а на біблійному понятті духовності та християнському неоплатонізмі. Наприклад, Іоанн Дамаскін писав, що "Божественна краса блищить не якоюсь там фігурою й не красою образу... а спостерігається в невимовному блаженстві відповідно до доброчинності"*.

Однак заклик до спіритуального (духовного) ідеалу та щирості ніяк не заперечував необхідності й літературної майстерності ритора.

 

Візантійська словесність за своєю ідейною наснаженістю та стилем відрізнялася від художньої літератури, твореної за настановами "Поетики" Арістотеля. Це — типова риторика, утилітарна проза, що відображала інтереси та духовне життя свого часу. Щоправда, в лоні її відбувалися спроби реставрувати на християнському грунті традиції язичницької поезії, оспівуючи єднання Христа та Церкви тощо (єпископ Мефодій, єретик Аполлінарій та ін.). Але цей напрям занепав, а на руїнах античної художньої літератури постала лише риторика.

Візантійська література була прозовою, а не віршовою. Вірші писали або за старовинними античними нормами, або у поєднанні стильових особливостей поезії та прози. Риторика їх "замовчувала" (наприклад, гімни Романа Со-лодкоспівця). Натомість "традиція риторичних шкіл і риторичного теоретизування переживала майже безперервний розквіт..."1.

Візантійська риторика базувалася на античному літературному досвіді, тобто на теорії прози, започаткованій ще Арістотелем. "Для того, щоб описувати, аналізувати й оцінювати твір, візантійська риторична теорія мусила для початку знайти для нього місце в одній з рубрик запозиченої в античності формально-жанрової номенклатури".

Так, у стилі Григорія Богослова визначали періоди, анапести, гекзаметри тощо.

Грунтуючися на таких фундаментальних поняттях, як, наприклад, протогімнасма — типи найпростіших форм (хрія [міркування], ствердження, похвала, ганьба тощо), статус — ситуація, в якій опинився оратор, ідея — повне втілення змісту стилю (ясність, чистота, висота, величавість тощо); вона також успадкувала й античне вчення прб структуру твору (вступ, виклад, висновки).

Згодом візантійська риторика починає тяжіти до більш точної, навіть здрібненої класифікації типів риторичного слова. Скажімо, в античні часи Деметрій Фалернський (IV—III ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а пізньовізантійські ритори — вже 113.

Проте візантійський ритор зовсім не шанував лише літературно вишукані промови. Він високо цінував силу й органічність стилю оратора. Особливості такого стилю виражала категорія "шорсткість" — свідома грубуватість. Наприклад, Діонисій Галікарнаський у трактаті "Про з'єднання слів" так охарактеризував цей стиль:

"... строга побудова має ось який характер. Хоче вона, аби слова утверджувалися міцно, стояли міцно, щоб кожне було видно здалеку і щоб фрагменти мови відокремлювалися один від одного помітними паузами. Зіткнення шорсткуваті й немилі для слуху вона допускає часто й ставиться до них байдуже: так, коли кладуть стіну з добірного каміння, в основу кладуть каміння неправильної форми й неотесане, дике й необроблене. Вона любить розтягуватися якомога ширше за рахунок великих розгонистих слів; а тіснити себе, короткими складами їй огидно, хіба що з необхідності"*.

Але помилково було б думати, що візантийська риторика замикалася в суцільному формалізмі. Стрижнем її було втілення духовної ідеї, яку належало донести до слухача з максимальною чіткістю та повнотою. Проповідь як жанрова система є провідною у візантійській літературі й риториці. Ця система складалася з трьох типів проповідей, визначених за правилами гомілетики Василія Великого:

1. Проповідь як екзегетика — тлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2. Проповідь як напучення — настанова для простого люду.

3. Проповідь богословська — трактування питань віри й застерігання від єретизму.

Візантійські мислителі виробили концепцію світу, сповнену оптимізму та надії, висунули ідеал людини, яка повертає собі першозданну гармонію, знаходить шлях до втраченого раю. За повною абстрактністю літературних текстів і промов простежується бурхлива їх емоційність, що виявлялася в численних полеміках на Вселенських і Помісних Соборах. За багатьма ознаками це ще не була художня література (хоча деякі її представники писали й класичні, з точки зору арістотелевої поетики твори). У духовному житті епохи відбувався синтез біблійної та антично-філософської традиції, окреслювалися контури нового бачення світу, вироблялися нові духовно-естетичні цінності.

Оскільки школа і освіта у Візантії цілковито знаходилися в руках Церкви, можна зауважити, що все сказане стосується й академічного красномовства у візантійському суспільстві.

Не таке вже мале місце займала у Візантії і юридична риторика. Достатньо сказати, що імператор Юстиніан (V ст.) спробував адаптувати до умов своєї імперії римське право ("Кодекс Юстиніана"), і єдина вища школа у Візантії була саме юридична школа. Однак "... після численних переробок, що з'явилися після Юстиніанового Кодексу, у візантійському праві майже нічого не залишилося від римського права". Воно еволюціонувало від римського принципу міжнародності до принципу винятковості Візантії.

А оскільки тут домінувала — навіть інколи і в питаннях віросповідання — воля імператора та його апарату, то дух вільного дебатування в суді досить скоро поступився млявому й пишнословному обстоюванню заздалегідь вирішених питань.

Політичне красномовство у Візантії було пригнічене тими ж обставинами, що спричинилися до розквіту всілякого панегіризму й лукавої гри словами та підтекстом. Сусідні народи обурювало криводушшя візантійців, що взяли за правило розставляти витончені приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового походу, що обрушився на Константинополь, західні лицарі, мотивували свій напад на християнську державу саме цим візантійським лукавством.

Внутрішній цензор" завжди автоматично спрацьовував, коли візантійський красномовець починав говорити про щось пов'язане з імператорським домом:

"Тут на колонні стоїть статуя імператриці Феодори. Цю статую поставило їй місто на подяку за створення залу [в лазнях Аркади']. Статуя дуже красива, але поступається красою самій імператриці, бо людському мистецтву, хай то буде словесний вираз, або наслідування у статуї, неможливо передати чари її краси. Колонна — пурпурного кольору, і тим, навіть перш ніж зображення,.показує, що несе на собі статую імператриці" (Прокопти Кесарій-ський. "Про будівлі").

Побутове красномовство у Візантії, подібно, було на високому рівні розвитку й виглядало достатньо невимуше-но, якщо взяти, наприклад, до уваги насичені духом народної сатири епіграми Христофора Мітіленського. Ось зразок його творчості (у вільному прозаїчному переказі):

"Мовлять — люди кажуть всяке, але, здається, що й в тому є правда, — чесний отче, що ти немовби вкрай щасливий, коли продавець пропонує тобі досточтимі останки святителя; що ти заповнив ними всі свої скрині і часто їх відчиняєш — аби похизуватися перед друзями руками святого Прокопія (дюжина), литками Феодора (як порахувати, так сім), Несторовими щелепами — десятки зо два, а з ними вісім щелеп Георгія".

А загалом, слід пам'ятати слова Михаїла Пселла, що прекрасно характеризують ставлення візантійців до красномовства: "Блискучі слова змивають бруд з душі й передають їй чисту та повітряну природу".

Ключові слова:протогімнасма, хрія, ствердження, похвала, ганьба,

статус, ідея, шорсткість.

§ 3. Риторика середньовічного Заходу

Руйнування Риму та його цивілізації північними племенами, прагнення германських імператорів відновити Священну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язичницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зубожіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, побоюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Побоюючись єресей, римська курія стала видавати "Індекс заборонених книг". Церковне роз'єднання Заходу та Сходу (1054 р.) дуже послабило Церкву.

 

* * *

 

У VII—XIII ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гомгліаріг) Отців Церкви (Амвросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Златоуста). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді. Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з'явилося, хоча назвати кількох обдарованих проповідників можна (Алан Агльський, Берпгольд Конспганський, Туго Сен-Вікпгорський, П'єр Абеляр, Бонавентура).

 

Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу не розвивалася. Вона була не тільки однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, вона створювалася латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Понад тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII—XVI ст. з'явилися посібники (ars predicandi), в яких простежується прагнення повернутися до античних (ціцеронових) традицій. Оскільки певний час західноєвропейська проповідь намагалася уникати античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, то справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб'єктивним твором, а ко-

 

 

ментарем до Писання; отож, апарат античної риторики "не с

 

працьовував"1.

 

Наприкінці XI ст. Алан Ліллський видав трактат "De arte praedicatoria" ("Про мистецтво виголошення"), в якому розписано матеріал за темами, потім подано коротку характеристику складу слухачів (лицарі, викладачі, судді, князі, прелати, ченці, вдови, діви тощо). Автор піклується і про стрункість побудови твору?.

 

Видатним гомілетом Заходу був Бернард Клервоський (1091—1153) — аскет за поглядами і вчинками. Він, наприклад, наказав забрати всі прикраси з церков м. Мілану (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним ставленням до розкоші й пишнот у богослужінні. Але, як не парадоксально, саме у своєму красномовстві Бернард Клервоський вражає пишнотою стилю:

 

"Ми, що пішли геть від людей, що ради Христа покинули все, що в світі манить і блищить, що для ока світле, для слуху миле, все ароматне, солодко-приємне, на дотик ніжне, — всі насолоди плоті відкинули ми, мов грязюку, аби досягнути Христа..."3.

 

Бернард Клервоський боровся проти зайвих, на його думку, прикрас у церквах:

 

"Зображають святого чи святу якомога краще, і вважають їх святими тим більше, чим більше накладено фарб... І до того ж поміщають у церкві не вінці, вбрані коштовностями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш ніж лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височать перед очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяжкої міді, що блищить коштовностями..."4.

 

Але коли в пору Високого Середньовіччя (XII— XIII ст.) Римська Церква досягла в західному світі статусу культурного координатора молодих національних держав, намітилося деяке піднесення культури проповіді. Красно-

 

1 Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. - С. 97-100.

 

2 Там само. — С. 99.

 

3 История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 4 т. — М., 1962. — Т. 1. - С. 281-282.

 

4 Там само.

 

мовство надихає, наприклад, на хрестові походи (Петро Пустельник). Після утвердження вчення Фоми Аквінсько-го (XIII ст.) в ролі офіційної філософії Римської Церкви встановився погляд на можливість осягнення істини "подвійним" шляхом — релігійним та науковим. Незабаром Західна Європа покрилася мережею університетів, в яких серед семи мистецтв знаходить своє місце й риторика.

 

Коли в XII—XIII ст. латиною було перекладено "Риторику" Арістотеля, в якій детально проаналізовано сприйняття слухача, це органічно зміцнило християнську тезу відносно того, що важливе не стільки мистецтво ритора, скільки сприйн

яття, результат промови.

 

Починаючи з XIII ст., з появою в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі, їхній композиції та майстерності оратора приділяли все більше уваги. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за композицією. Стали з'являтися підручники з гомілетики (artis prasdicandi). Так, у 1200 р. Александр Ешбі (Оксфорд) зазначає у своему підручнику, що проповідь має базуватися на розумінні, прихильності, увазі слухача, і складатися зі вступу, "розподілу", доказів і висновків.

 

Згодом Фома Сольсберійський (1210 р.) у підручнику, що претендував на узагальнення риторичних знань і досвіду ("Summa de arte praedicandi"), додає, що виступ має поділятися на шість частин:

 

молитва про Божу допомогу;

 

вступ до теми;

 

формулювання теми;

 

розподіл теми;

 

розробка виділених частин;

 

висновки.

 

Щодо необхідності детальніше розробляти "основну частину" твердив Річард Тетфордський (1245 p.), пропонуючи вісім її "модусів" (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, ужиток етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).

 

 

 

 

А в XIV ст. усі ці настанови зміщуються, за словами М. Гаспарова, у "фантастично строкатий, але практично досить зручний" ряд1.

 

Проповідь "університетська" ("тематична") потіснила стару проповідь-гомілію, орієнтовану на простолюдина.

 

Проповідь у Західній Європі "була найбільш масовим жанром середньовічної літератури; вона стояла найближче до народного життя, і в ній була можливість виголошувати події конкретної дійсності. Проте це не так: проповідь несподівано міцно трималася за свої стародавні зразки. Крім того, існувала значна відмінність між проповіддю латинською мовою, зверненою до вузького кола духовенства (братії монастиря або капітулу церкви), і проповіддю народною мовою, зверненою до мирян; записували, як правило, лише проповіді першого типу з більш абстрактним змістом. Проте життя проникало і в проповідницьку літературу, тільки не з дидактичного, а з розважального боку: аби зацікавити слухачів, проповідник мусив використовувати як приклад житійні епізоди, оповідання про чудеса, а також притчі, що мали будь-який зміст, аби тільки вони були підставою для моральних висновків чи алегоричних тлумачень" (далі згадуються збірки типу "Учительна книга клірика" та ін.); спочатку таку установку засуджували, але з XIII ст. в діяльності францисканців і домініканців цей підхід було узаконено2.

 

Однак середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити й переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, що посіла помітне місце в університетських програмах.

 

Зокрема юридичне красномовство Заходу в цю пору починає помалу підноситися. Протягом XI—XII ст. формуються юридичні центри в найбільших містах Європи.

 

1 Щодо його дуже складної системи див.: Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 101— 102.

 

2 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 507.

 

 

Невідомий автор складає в південній Франції юридичний трактат з римського права, названий "Витяг [з] Петра", з примітками між рядками і на полях. Вже не буква, а дух права починають розглядатися допитливими глосаторами (тлумачами). Виникають навіть школи, що змагаються між собою — Болонська та Равенська1.

 

І церковне, і юридичне красномовство розвивалися в річищі академічної схоластики, яка була замкнена в межах релігійної ортодоксії і яку прийнято ганьбити за пристрасть до абстрактних логічних моделей ("Скільки анго-лів може вміститися на кінчику голки?" "Чи може Бог створити такий камінь, який сам не зможе підняти?" то»-що). Та не будемо забувати, що ця схоластика культивувала призабуту від часів софістів діалектичну гру поняттями: "великою пошаною користуються "діалектика"! силогістичний метод міркування; в цілому схоластам притаманні копирсання в дрібницях і любов до диспутів, а не містицизм" 2.

 

Без схоластичної університетської риторики не було б академічного красномовства секуляризованої епохи -*• скажімо, лекцій Гегеля.

 

Про характер побутового гострого слівця західноєврот пейського Середньовіччя можна створити уявлення на основі того, що зафіксувала народна література цих часів, наприклад жанри фабльо (Франція).

 

Ось фабльо "Заповіт осла", в якому їдко висміюються ті, хто

за гроші навіть осла поховає в освященній землі:

 

Не страшне тому покарання, Хто з грішми на суд прийшов: Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши3.

 

"Алегоричне середньовічне зображення Пані Риторики не залишало сумнівів в її неземній красі та всемогутності. Дама сиділа на пишному троні, як Regina Artium (Богиня Мистецтва), одягнена в сліпучу одежу, на якій було витка-

 

1 Жоль К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 124 —

 

125.

 

2 Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 452.

 

3 Зарубежная литература средних веков. — М., 1974, — С. 311.

 

 

но мовні фігури. З уст її росла яіягя, яка символізувала ornatus, або красу мови, причому не красу мови цієї окремої Дами, а красу мови взагалі.

 

Окрім лілії, як доповнення до неї, виростав з тих само уст і меч, що мав своє символічне завдання: слугувати наочним виразом найбільш разючої зброї людства — persua-sio, мистецтво переконувати. По обидва боки від цієї краси розташовано було найбільших ораторів і поетів минулого на чолі з Ціцероном і Віргілієм, причому більш Ціцероном, ніж Віргілієм"1.

 

Символи лілії та меча — традиційні символи Церкви. Меч, що "росте з уст" — атрибут Христа Другого Пришестя (див. Апокаліпсис); лілія — древній символ Богоматері (який утримався в Східній Церкві і втратився в Західній). Але тут ці символи вжито в іншому значенні: меч означає "слово практичне, риторичне", лілія — "слово поетичне", "правду та поезію". Західноєвропейське середньовіччя підпорядковує риториці не тільки утилітарне слово, а й поезію, наслідуючи пізньолатинську традицію останніх століть існування Західної Римської імперії. Ця тенденція завжди мала своїх прибічників. І навіть нині, після неодноразових спроб розмежувати риторичне та поетичне слово, побутують теорії (здебільшого в лінгвістиці), що продовжують розглядати мовну діяльність як єдиний потік, а поетику та риторику як єдине ціле.

 

Поезії в цьому співвідношенні не надається особливих переваг.

 

Е. Клюев, автор найновішого посібника з риторики зазначає, що на згаданому малюнку Віргілія відсунуто на задній план порівняно з Ціцероном, оскільки поезія "є лише одна з форм красномовства, а не красномовство як таке"2.

 

Іншими словами, установка середньовічної писемності на "практичне" значення тексту, зумовлена передусім суто релігійним, а потім вже й чисто прагматичним підходом, відіграла основну роль у майбутніх філологічних теоріях.

 

Ключові слова:

 

гоміліарії, університетська (тематична) проповідь,

 

частини промови, модуси промови, глоса, глосатор,

 

схоластика.

 

Практичне заняття 6

 

Ораторство у Візантії та в Західній Європі

 

в епоху Середньовіччя

 

1. Чому середньовічна культура в Європі формується в лоні Церкви? Як це позначилося на розвитку риторики?

 

2. Що таке гомілетика? Гомілія? Гомілет?

 

3. Що таке патристика? У чому її відмінність від апологетики?

 

4. Як розглядалося питання про натхненність проповіді (присутність Духа Святого) в ранньому християнстві (Орі-ген, Августин та ін.)? У чому полягає особливість теорії риторики за Августином?

 

5. Що таке казуїстика (у найдавнішому значенні)? Яку роль у розвитку риторики вона відіграла?

 

6. Які чинники позначилися на особливостях розвитку візантійської риторики? Які ідеї обстоювали оборонці ортодоксії у Візантії?

 

7. Яким був внесок в риторику учасників Каппадокій-ського гуртка?

 

8. Яке значення для європейської культури загалом й риторики зокрема, мала творчість Псевдо-Ареопагіта, Іоанна Дамаскіна?

 

9. Що являла собою латинська (університетська) проповідь? Чим вона відрізняється від проповіді народною мовою?

 

10. Які принципи побудови проповіді висували автори західноєвропейських середньовічних підручників з гомілетики?

 

1 Клюев Е. В. Риторика (Инвестиция. Диспозиция. Элокуция). — М., 1999. — С. 3.

 

2 Там само.

 

 

Література Основна

 

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. Львів, 2001. — С. 49 — 77.

 

 

2. Михалъская А. К. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998. — С. 148—153.

 

3. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 57—64.

 





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 1143 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.078 с.