Сьогодні соціологи, які мають справу з документами та запитальниками, надають достатньо серйозного значення лінгвістиці, позаяк тільки через комунікацію, й переважно мовну комунікацію, ми можемо входити у контакти з іншими людьми.
Коли дослідник, який працює у галузі соціальних наук, звертається до мови як інструменту для розв'язання певного типу завдань, він насторожено ставиться до "модних" напрямів у мовознавстві. Зокрема, такого дослідника особливо бентежать панівні у лінгвістиці стратегії аналізу, відповідно до яких мову вивчають поза релевантними (від англ. геlеvаnt — істотний, суттєвий; здатний слугувати для розрізнення мовних одиниць) контекстами та без урахування комунікативної спрямованості. Його цікавить мова не сама по собі, а як специфічний засіб спілкування, включений до соціальної матриці (нім. Маігіzе від лат. mаігіх (mаtгісіs) — матка, джерело, пачаток) або контексту.
Розглянемо наступний приклад.
Сидячи якось із приятелями за пляшечкою "Спотикача", Альоша Попович мовив Іллі Муромцю зажурливо, що, мовляв, у пляшечці вже й половини немає. На це добра душа та тюхтій Муромець ласкаво відповів йому, що, мовляв, у пляшечці ще тільки половини немає. Присутній при цьому заморський гість Р. М. Блакар, почухавши свою імпортну потилицю, спромігся на непересічний висновок:
— Вельмишановні колеги-лицарі, ви обидва маєте рацію. Висловлюючись логічно, якщо має рацію один, то повинен мати рацію й інший.
— Я з вами не згодний, шановний, — хрумкаючи солоним огірком, прогуркотів Добриня Нікітич. — Маю серйозні підстави вважати, що ці два висловлювання можуть зовсім по-різному впливати на ситуацію. Для Іллі пляшка все ще наполовину, так би мовити, повна, а для Альоші вона вже наполовину порожня. Правду кажучи, настрій Іллі мені якось не до вподоби, натомість слова Альоші про те, що пляшка вже напівпорожня, свідчать про його бажання продовжити нашу лицарську гулянку.
Повернувшись до себе на батьківщину, пан Блакар якось розгорнув газету й прочитав, що два журналісти, містер Попкінс та мсьє Фантомас, були відряджені на Марс висвітлювати колоніальну війну з марсіанами. В одному із своїх репортажів з театру військових дій містер Попкінс написав про "участь землян у марсіанських справах", натомість мсьє Фантомас написав про "агресію землян на Марсі". Відповідно, містер Попкінс обзиває марсіан "нерозпізнаними та злісними літальними об'єктами", натомість мсьє Фантомас називає марсіанських карбонаріїв "Визвольною Марсіанською Армією".
У читачів цих репортажів, подумав пан Блакар, сформується ювсім різне розуміння того, що відбувається на Марсі, залежно від того, чиє повідомлення вони прочитають. Так, словосполучення "участь землян у марсіанський справах" створить зовсім інше враження про Організацію Об'єднаних Націй землян, яка відрядила експедиційний корпус на Марс для придушення повстання тубільців, ніж словосполучення "агресія землян на Марсі". Аналогічно конкуруючі найменування "нерозпізнані та злісні літальні об'єкти" і а "Визвольна Марсіанська Армія" мають на увазі зовсім різну характеристику марсіанських карбонаріїв.
Тут панові Блакару спала на думку застільна бесіда трьох російських ратоборців. Зіставивши обговорення питання про пляшечку "Спотикача" з марсіанськими репортажами, він дійшов мудрого висновку, що остання комунікативна ситуація значно складніша, ніж перша, оскільки у цьому разі набагато важче вирішити, до чого насправді належать різні вирази у повідомленнях з Марса. Можливо, марсіани — справді великі капосники, а можливо, вони — привітні розумно мислячі "тарілки".
На цих прикладах з царини повсякденної комунікації бачимо, що вибір виразів, здійснюваний автором повідомлення, напевно впливає на психіку отримувача цього повідомлення. Навіть якщо зазначений суб'єкт намагатиметься "висловлюватися об'єктивно", все одно здійснюваний ним вибір висловлювань зумовить так чи так характер інформації, отримуваної реципієнтом (від лат. — той, хто отримує, отримувач; суб'єкт, який сприймає адресоване йому повідомлення).
Серед тих, скаржився пан Блакар, хто займається мовою, можна чути суперечки з приводу того, яке висловлювання є найправильнішим із суто лінгвістичної точки зору, але навряд чи можна стати свідком дискусії про те, чиї інтереси або чия точка зору є засадовою та визначальною для певного мовного висловлювання. Проте соціологу або психологу важко обходитися без з'ясування, якого роду інтереси є засадовими стосовно того чи того типу висловлювання. Для відповіді на це та подібні до нього запитання має бути здійснена спроба дослідити структурувальні та оформлювальні функції мови, які тягнуть за собою шлейф неявної (контекстуально зумовленої) інформації.
Усі ці міркування наштовхнули пана Блакара на думку написати статтю про мову як інструмент соціальної влади. На думку Блакара, владу можна здійснювати й через мову. Отже, це вельми бажано враховувати під час інтерв'ювання, особливо під час інтерв'ювання осіб з владними повноваженнями або з політичними амбіціями.
У своєму дослідженні мови як інструменту соціальної влади Блакар виокремлює три рівні, на яких мова може реально сприяти здійсненню влади. По-перше, є окремий акт комунікації, в якому конкретне використання мови відправником повідомлення структурує та зумовлює сприйняття повідомлення отримувачем. По-друге, через свій особливий спосіб концептуалізації дійсності дискурс по дає певні точки зору або репрезентує певні інтереси, визначаючи тим самим вплив цих точок зору на будь-кого, хто використовує відповідну мову. По-третє, різні мови та діалекти, навіть ті, що
співіснують на одній і тій самій території, можуть мати різний ціннісний статус.
Кожного разу, коли ми бажаємо "щось" висловити, маємо вибирати між кількома альтернативно можливими способами, в які це "щось" може бути висловлене. З аналогічною проблемою стикається отримувач. Але є ще один надзвичайно важливий момент, який впливає на поведінку отримувача інформації. Це — матеріальні носії інформації. Справа в тому, що усне та письмове мовлення при передаванні одного й того самого повідомлення можуть по-різному сприйматися отримувачами повідомлень. Коли отримувач щось чує або читає, він повинен у процесі декодування обрати одне з кількох можливих значень. У цьому йому допомагає контекст, тобто сама конкретна ситуація, але допомагає не в усьому. Повідомлення може виявитися невдалим як з боку відправника, так і з боку отримувача, хоча цілком можна допустити, що відправник інформації свідомо робив ставку на дезінформацію, намагаючись замаскувати свої думки та наміри. Розглянемо комунікативну ситуацію, в якій бабуся Яга виявляє, що в її скрині різко зменшився запас сушених трав. Підозра негайно падає на Кощія Невмирущого. Свою слушну підозру бабуся Яга може висловити у різні способи.
Наприклад:
(1) Це ти ласував акридами, любий Кощію?
(2) Це ти взяв акриди, Кощію?
(3) Це ти викрав акриди, Кощію Невмирущий?
Використовуючи ці висловлювання, бабуся Яга позначає за їх допомогою найрізноманітніше ставлення до Кощія Невмирущого та його поведінки. Незважаючи на те, що кожне із запитань містить частку істини, жодне з них зокрема не є повністю адекватним для позначення всього внутрішнього стану бабусі Яги загалом. Своїм вибором одного з них вона підкреслює певний аспект свого внутрішнього стану.
Інша ситуація. Можна очікувати, що емоційна реакція слухачів московських новин істотно відрізнятиметься залежно від того, що почують вони з цих повідомлень:
(1) Російська армія посилює свою присутність у Чечні.
(2) Російська армія нарощує свою міць у Чечні.
(3) Російська армія розширює війну у Чечні.
Перший приклад наштовхує на думку про мирну присутність російської армії у Чечні. Другий приклад радше за все вказує на загострення ситуації в регіоні. Третій приклад свідчить про військовий конфлікт у Чечні.
Усі ці приклади мають переважно лінгвістичний характер. Проте зробити розмежування між лінгвістичними та нелінгвістичними чинниками далебі непросто. Найчастіше сказане може бути зрозуміле лише тоді, коли стають відомими приховані передумови або такі, які мають на увазі.
Як відзначає Блакар, у процесі спілкування з друзями ми рідко надаємо значення своїм власним смислам, які маємо на увазі (тобто рідко усвідомлюємо їх). Має відбутися щось незвичне (скажімо, зустріч з людиною зовсім інших поглядів) для виявлення того, що зазвичай ми сприймали як належне.
У ситуації інтерв'ю той, хто запитує, своїми запитаннями окреслює коло можливих відповідей. Як правило, той, хто дає інтерв'ю, намагається відповідати згідно з передумовами, які має на увазі інтерв'юер. Проте у тих випадках, коли інтерв'юер хоче отримати відверту відповідь, він повинен розставляти семантичні пастки, які допомагають йому "приголомшити" співрозмовника й тим самим хоча б у першому наближенні виявити приховувані ним думки, знання, гадки, переконання, ціннісні установки тощо. Такі прийоми використовують слідчі, психологи, психіатри.
