Жовтень— створення Української повстанської армії (УПА). 10 страница

Макроекономічна політика — розробка і розв'язання проблем функціо­нування економіки в цілому з погляду забезпечення умов стабільного еко­номічного зростання, повної зайнятості ресурсів і мінімізації рівня інфляції.

Малий та середній підприємець — суб'єкт господарювання, дохід від реа­лізації товарів (робіт, послуг) за останній фінансовий рік чи вартість активів якого не перевищує суми, еквівалентній 500 тис. євро, визначеної за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року, якщо на ринках, на яких діє цей підприємець, є конкуренти зі значно більшою ринковою часткою.

Монетарна схема — правило, сформоване монетаристами: маса грошей в обігу має щорічно збільшуватися темпами, які дорівнюють потенційному темпу зростання реального ВВП; грошова маса має стабільно зростати тем­пом від 3 до 5 %. Порятунок від криз вбачають в антиінфляційних заходах (обмеженні та стабілізації зростання грошової маси) і критикують інші види втручання в економіку.

Пай — земельна частка, на яку надається право приватної власності на землю. Право на пай може бути об'єктом купівлі, продажу, дарування, об­міну, успадкування та надання застави.

Приватизація — передача державної чи муніципальної власності за гроші або безкоштовно у власність колективів чи приватних осіб, тобто передбачає зміну власника. Приватизація є базою для формування системи ринкових відносин, це основний елемент ринкової трансформації української еконо-

Розбудова незалежної України

міки. Об'єктами приватизації є: майно державних підприємств; державний житловий фонд; державний земельний фонд. Метою її здійснення є створен­ня інституту приватної власності.

Ринкова економіка — тип економічної системи, за якої економічні суб'єк­ти можуть виступати тільки як продавці та покупці, а процес реалізації то­вару має назву купівлі-продажу. Кожен виробник і споживач має свої інте­реси, які або збігаються, або ні. Якщо інтереси збігаються, то відбувається купівля-продаж. Таким чином, ринок є своєрідним інструментом узгоджен­ня інтересів виробництва і попиту. Структуру ринку утворюють: ринок спо­живчих товарів, ринок майна, ринок робочої сили, фінансовий та інформа­ційний ринки.

Персонали

Кінах Анатолій (нар. 1954). У 1978 р. закінчив Ленінградський корабле-будівельний інститут. Працював на заводах Ленінграда і Таллінна. У 1990— 1992 pp. — народний депутат України, 1992—1994 pp. — представник Пре­зидента України в Миколаївській області. 1994—1995 pp. — голова Мико­лаївської облради. 1995—1996 pp. — віце-прем'єр-міністр з питань промис­лової політики. Від 1997 р. — президент УСПП. 1999—2000 pp. — перший віце-прем'єр-міністр України. У 2001 — 2002 pp. — прем'єр-міністр Украї­ни. Народний депутат України. Від 2005 р. — перший віце-прем'єр-міністр України.

Марчук Євген (нар. 1941). З 1963 р. — оперуповноважений КДБ по Кіро­воградській області 3 1988 р. — начальник. Управління КДБ у Полтавській області. З 1990 р. — 1-й заступник голови КДБ УРСР. У 1991 — 1994 pp. — голова СБУ. З 1994 р. — віце-прем'єр міністр України, у 1995—1996 pp. — прем'єр-міністр України. З 1999 р. — голова Ради національної безпеки та оборони України. З 2003 р. міністр оборони України.

Пустовойтенко Валерій (нар. 1947). Закінчив Дніпропетровський інже­нерно-будівельний інститут. У 1991 — 1993 рр. голова Дніпропетровської міськради та виконкому. 1993 р. — міністр Кабінету Міністрів. 1998— 1999 pp. — прем'єр-міністр України. Народний депутат України. Лідер На­родно-демократичної партії України.

Янукович Віктор (нар. 1950). Закінчив Єнакіївський гірничий технікум (1973), Донецький політехнічний інститут (1980). Працював на Єнакіївсько­му металургійному заводі, директором автобази "Орджонікідзевугілля", директором ВО "Донбастрансремонт". 1996—1997 pp. — перший заступник голови Донецької облдержадміністрації. 1997—2002 рр. — голова Донець­кої облдержадміністрації. У 2002—2004 pp. — прем'єр-міністр України.

Тема 11

Найважливіші події

1992, 14 січня — прийняття Верховною Радою України Закону "Про се­лянське (фермерське) господарство".

1992, ЗО січня — прийняття Верховною Радою України Закону "Про фор­ми власності на землю".

1992, 4 березня — Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств".

1992,4 вересня — початок виходу з рубльової зони; введення в безготів­ковий обіг купоно-карбованців.

1992, листопад — відставка уряду Голови Ради Міністрів України В. Фо-кіна. Формування нового уряду Голови Ради Міністрів України Л. Кучми.

1994 — Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо приско­рення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва".

1995 — Указ Президента України "Про порядок паювання земель, пере­даних у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та орга­нізаціям".

1996,1 вересня — запровадження нової національної валюти — гривні.

1997,17 липня — ухвалення Верховною Радою України Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію".

1998,12 лютого — прийняття Закону України "Державна програма при­ватизації".

1998, квітень — офіційне відкриття Монетного двору Національного бан­ку України.

1998, 6 жовтня — ухвалення Верховною Радою Закону України "Про оренду землі".

2001, 25 жовтня — ухвалення Верховною Радою України Земельного ко­дексу України.

2003, червень — прийняття Верховною Радою України Закону "Про фер­мерське господарство".

Контрольні запитання та завдання

1. У чому полягає специфіка економічного реформування в Україні?

2. Які фактори спричинили економічну кризу 90 хpp. XX ст.?

3. Дайте характеристику етапів економічного реформування в Україні.

4. Зазначте головні зміни в системі економічних відносин, що відбулисявід часу проголошення незалежності.

 

5. Охарактеризуйте особливості приватизації в Україні.

6. Чим пояснюються диспропорції у розвитку промисловості України на сучасному етапі?

7. Проаналізуйте головні здобутки у приватизації та роздержавленні про­мисловості.

Розбудова незалежної України

8. Охарактеризуєте стан і перспективи розвитку малого та середнього підприємництва.

9. Які системні зміни відбулися в аграрному секторі?

10. Які причини появи тіньового сектору в економіці України? Як він впли­ває на загальний стан економічного розвитку?

Теми рефератів

1. Вибір стратегії економічного реформування: порівняльний аналіз дос­віду східноєвропейських країн, Росії та України.

2. Вплив глобалізаційних процесів на розвиток економіки України.

3. Роль малого та середнього бізнесу в процесі соціально-економічних пе ретворень в Україні.

4. Особливості здійснення аграрної реформи.

5. Тіньова економіка: причини появи та шляхи подолання.

Рекомендована література

1. Аслунд А. Розбудова капіталізму. Трансформації в країнах колишньо­го Радянського блоку: Пер. з англ. — К., 2003.

2. Ван дер Bee Г. История мировой экономики. 1945—1990. — М., 1994.

3. Коропецъкий I.C. Дещо про минуле, недавне минуле та сучасне укра­їнської економіки. — К., 1995.

4. Литвин В.М.Україна на межі тисячоліть (1991 — 2000 pp.). — К., 2000.

5. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX століття). — К., 1997.

6. Соколенко СІ. Глобалізація і економіка України. — К., 1999.

7. Українське село у 20—90-х pp. XX ст.: короткий історико-економіч-ний нарис. — К., 1998.

Тема 11

План семінарського заняття (2 год)

1. Головні засади зовнішньої політики України в контексті створення нового світового порядку.

2. Європейський вектор зовнішньополітичного курсу.

3. Україна в СНД: політичні та економічні взаємовпливи.

Методичні рекомендації

1. Головні засади зовнішньої політики України в контексті створення но­вого світового порядку. Починаючи розгляд цього питання, необхідно звер­нути увагу на те, що від 1989 р. біполярна модель світу, яка встановилася після завершення Другої світової війни, більше не існує. Це відкрило великі мож­ливості для України у налагодженні відносин з країнами, які тривалий час залишалися за "залізною завісою", а також у створенні рівноправних відно­син як з пострадянськими, так і постсоціалістичними країнами в цілому.

Україна мала формувати та здійснювати свою міжнародну політику в нових реаліях. Необхідно звернути увагу на те, що оцінка цих реалій серед аналітиків є різною. Наприклад, представники так званої неореалістичної школи міжнародних відносин наголошують на тому, що міжнародні відно­сини після біполярності повернулися до структури мультиполярності, за якої держави покладаються або на свій військово-економічний потенціал, або вступають до союзів, які б могли гарантувати їм безпеку. Аналітики другого напряму міжнародних відносин дотримуються думки, згідно з якою внаслі­док розпаду СРСР у світі домінує уніполярність, в якій США фактично не мають конкурентів. Прихильники третього напряму — неолібералісти — переконані, що новий світовий порядок вже існує і йому притаманне ви­знання верховенства закону, дотримання прав людини, існування інстру­ментів колективної безпеки, серйозного впливу ООН на світові процеси. Ве­ликого значення вони надають глобалізаційним процесам, особливо в кон­тексті їхнього значення для послаблення ролі військової влади і контролю за ядерною зброєю. Завершуючи обговорення цього аспекту теми, варто за­уважити, що означені форми світового устрою існують лише частково і най­ближчим часом навряд чи одна з них зможе домінувати. Крім того, сучасний світ досить чітко поділяється на дві частини — зони миру, матеріального добробуту та демократії (країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія та Нова Зеландія) та зони пошуків моделі розвитку, бідності, не­стабільності і воєн. До останньої належить близько 85 % населення земної кулі, в тому числі Україна.

Важливо наголосити на тому, що серйозні зміни в Європі після 1989 р. змусили європейські держави та США переглянути усталені погляди щодо колишніх республік СРСР, в тому числі України. Одним із кардинальних

Розбудова незалежної України

питань було: наскільки ці країни близькі до Заходу? Вирішальне значення при цьому відіграли історичні традиції. Так, до сфери інтересів Німеччини традиційно відносили Польщу, Чехословаччину та Угорщину; країни Північної Європи — Фінляндія, Швеція, Данія та Норвегія — у зв'язку з низкою культурно-географічних факторів підтримали країни Балтії в їхніх кроках на шляху до незалежності. Великий інтерес до нового курсу держав Середньої Азії та Азербайджану виявила Туреччина. Інші держави, в тому числі Росія та Україна, не могли розраховувати на прискорену потужну міжнародну підтримку. Наприклад, не легко складалися відносини із США, які надавали перевагу Росії і домагалися ядерного роззброєння України. Лише від 1994 р. відбувся перелом у ставленні до України, згодом США на­дали найбільшу фінансову допомогу. Адже одним із найважливіших фак­торів швидкого та успішного економічного реформування була міжнародна фінансова підтримка держав, які вступали на шлях модернізації.

За такої ситуації Україна змушена самостійно формувати свій зов­нішньополітичний курс. У такому контексті варто згадати правові засади представництва УРСР на міжнародній арені в радянські часи, а також ту го­ловну обставину, що республіка була позбавлена права провадити міжнарод­ну політику, хоча й мала Міністерство закордонних справ. Україна контак­тувала із зовнішнім світом лише крізь призму інтересів та міжнародних інститутів СРСР. Тому найважливішою проблемою від часу проголошення незалежності є вироблення власної стратегії на міжнародній арені, визна­чення національних інтересів, розробка геополітичних пріоритетів.

Специфіка географічного розташування України в Євразії, традиції істо-рико-культурного розвитку дають підстави охарактеризувати її як "цивілі­зацію межі". (Якими фактами з історичного минулого нашого народу мож­на це підтвердити?) Це об'єктивно вимагає багатоплановості зовнішньопо­літичних орієнтацій України, високого професіоналізму у їх здійсненні.

Головними векторами зовнішньої політики України є східний (Росія, країни СНД), західний (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Балкани, Туреччина, країни Сходу). Кожний із них є традиційним та історично значущим для українського народу. Це пояснює, чому протягом 1990-х pp. міжнародна політика була спрямована на створення збалансова­ної системи між цими напрямами.

Реальне формування засад міжнародної політики України розпочалося від моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній, зокрема, республіка проголошувалася суб'єктом міжнародного права, що бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів (див. розд.10). Цим документом проголошувався намір "стати в майбутньо­му нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотри­мується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набу­вати ядерної зброї". Для майбутнього України особливого значення набула

Тема 11

теза про відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і неви­знання жодних територіальних претензій до себе. Обговоріть на практично­му занятті, яке значення для республіки, на той час частини СРСР, мало де­кларування цих положень.

Етап міжнародного визнання незалежної України розпочався на другий день після грудневого референдуму 1991 р. Першими визнали Україну Ка­нада і Польща, потім — Угорщина, Латвія і Литва. Міжнародне визнання незалежності відбувалося прискореними темпами. Це було гарантією незво­ротності обраного нашою державою шляху, а також того, що держави світу були зацікавлені в існуванні незалежної України. На початок XXI ст. Україна встановила дипломатичні відносини зі 153 країнами світу.

Статус незалежної держави вимагав розв'язання низки важливих і склад­них проблем: правонаступництво СРСР, розподіл армії і флоту, вирішення долі ядерної зброї на території України, створення нових засад міжнарод­них відносин з країнами світу. За цих нових обставин стало очевидним, що концепція нейтралітету в мовах глобалізації для України виявилася нере­альною. Тому перший Президент України Л. Кравчук обрав прозахіднии зовнішньополітичний курс, який передбачав утвердження України в Цент-рально-Східній Європі з намаганнями дистанціюватися від Росії.

Політику активного нейтралітету запропонував для зовнішньополітич­ного курсу України другий Президент України Л. Кучма після його першо­го обрання. Зокрема, це набуття членства в НАТО, інтеграція до ЄС разом із Росією. Багатовекторність стала головним гаслом цієї політики. Проте че­рез відсутність її чіткого обґрунтування зовнішньополітичний курс держа­ви так і не набув чітких рис. Від 2000 р. спостерігалася активізація проросій-ського напряму в зовнішній політиці України.

Необхідно наголосити, що центральною проблемою перших років неза­лежності була доля ядерної зброї на території України, арсенал якої (15 % союзного потенціалу) був більшим, ніж у Великої Британії, Франції та Китаї. Ця ситуація мала неоднозначний характер: наявність ядерної зброї на тери­торії деяких суб'єктів СНД суперечила договору про її нерозповсюдження від 1968 p., загострювала взаємовідносини з Росією, викликала невдоволен­ня Польщі. Володіння ядерною зброєю Україною не вітали також Словаччи­на, Угорщина, Румунія. У 1992—1993 pp. українські лідери зазнали відчут­ного тиску з боку США та Росії, метою якого було прискорити вивезення цього виду озброєння з території України. Лідери цих країн не погодилися навіть на пропозицію Л. Кравчука від 1992 р. про те, щоб протягом семи, а не трьох років, ядерна зброя залишалася в Україні. Головним аргументом при цьому була теза про те, що країна не мала контролю, а у контексті Чор­нобильської аварії взагалі була непідготовлена до володіння нею.

14 січня 1994 р. між Україною, Росією та США була досягнута угода про остаточну передачу ядерної зброї під контроль російського командування.

Розбудова незалежної України

У такий спосіб Росія для себе розв'язала багато ключових проблем: не допу­стила появи ще одного ядерного сусіда (Китай таким сусідом уже був) і сут­тєво зменшила вплив України на міжнародній арені. Рішення українських лідерів про відмову від ядерної зброї були безпрецедентними, але зберегти її за тих обставин Україна також не могла. У грудні 1994 р. в Будапешті, отри­мавши гарантії від США, Великої Британії, Росії, Франції та Китаю, Украї­на відмовилася від ядерної зброї.

Приклад України поки що не наслідувала жодна з держав світу. Більше того, на думку генерального директора МАГАТЕ М. ель-Барадея, від 35 до 40 країн світу мають можливість створити ядерну зброю, яка сьогодні відіграє роль політичної зброї, адже свого часу президент Франції генерал Ш. де Голль вважав, що держава, яка не має ядерної зброї тоді, коли її ма­ють інші, не може керувати своєю долею. Важливо акцентувати увагу на тому, що ядерні держави оновлюють національні доктрини безпеки. Фран­ція, наприклад, заявила про те, що її ракети будуть націлені не тільки на держави, які мають ядерну зброю, а й на ті, які можуть застосувати проти неї хімічну або біологічну зброю. В цьому плані доречно нагадати: Україна в ядерній ієрархії вважається такою, що має належний потенціал для вироб­ництва ядерної зброї.

Головні засади зовнішньої політики України були викладені в прийня­тому Верховною Радою документі "Основні напрями зовнішньої політики України" (2 липня 1993 p.), який радимо обговорити на практичному занятті. Основні завдання, поставлені перед зовнішньополітичним відомством Украї­ни, були такі: утвердження і розвиток України як незалежної демократич­ної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; вклю­чення національного господарства у світову економічну систему; збережен­ня територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.

Важливе значення мало визнання на рівні міжнародних організацій. Членство України в ООН у сучасних умовах є важливою гарантією її націо­нальної безпеки. Україна представлена в Економічній та Соціальній Раді ООН, Комітеті ООН з внесків, Раді керівників ООН, Програмі розвитку Організації Об'єднаних Націй, Надзвичайному фонді допомоги дітям при ООН, Комісії з прав людини. В цілому Україна бере участь у діяльності більш ніж 60 організацій ООН.

Обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчило про повагу до України та її автори­тет серед держав — членів цієї організації. Україна підтримує колективні зусилля, спрямовані на збереження міжнародного миру та безпеки, бере ак­тивну участь в операціях миротворчих сил ООН в Югославії, Ліберії.

Після підписання в лютому 1992 р. Гельсінкського Заключного акту Украї­ну прийняли до складу Міжнародного валютного фонду, Міжнародного бан­ку реконструкції та розвитку, Організації безпеки і співробітництва в Європі.

14 Історія України

Тема 11

Повноцінна участь України у міжнародних процесах неможлива без член­ства у Світовій організації торгівлі (СОТ). Процес набуття членства розпо­чався у 1993 р. Відтоді відбулося дев'ять офіційних засідань Робочої групи з питань розгляду заявки України. Від 1997 р. розпочалися двосторонні пере­говори про доступ до ринку товарів і послуг із 24 делегаціями з 43 країн — членів Робочої групи. У 2001—2002 pp. підписано двосторонні протоколи з 13 країнами. Процес вступу вимагає гармонізації національного законодав­ства з нормами і принципами COT. Із 20 пріоритетних законопроектів уже прийнято 15 (з них 13 — у 2001 p.). З важливих проблем, розв'язання яких очікується найближчим часом — визнання повного ринкового статусу еко­номіки України відповідними органами США, СС та інших країн.

Підсумовуючи обговорення цього питання, слід наголосити, що остаточ­ного зовнішньополітичного вибору Україна ще не зробила, хоча зміни у світовій політиці після терактів у СІЛА 11 вересня 2001 р. можуть приско­рити цей процес, адже, незважаючи на всі суперечності між західними дер­жавами і Росією, їх позиції більше зближуються, ніж розходяться. Прогно­зування зміни усталеного поділу держав світу "Схід — Захід" на "Північ — Південь", проблема боротьби зі світовим тероризмом для України може зня­ти з порядку денного багато питань, які довгий час не піддавалися розв'я­занню.

2. Європейський вектор зовнішньополітичного курсу. Аналіз цієї пробле­ми необхідно розпочати з'ясуванням питання, чому для України європейсь­ка інтеграція є такою значимою і важливою; які фактори сприяють просу­ванню України на шляху до інтеграції в європейські структури. Насамперед це те, що Україна географічно є цілком європейською державою на відміну від багатьох інших колишніх республік СРСР. Це ж стосується прибалтійсь­ких держав, проте вони невеликі за територією і кількістю населення.

Україна орієнтується на ЄС, тому що бажає побудувати європейську, де­мократичну, правову державу. Головною цінністю інтеграції є те, що зако­нодавство Європейського Союзу надає чіткі критерії того, як мають бути побудовані економіка і демократія, передбачає гарантії прав людини, умови для бізнесу, стандарти рівня життя. Інтеграція до ЄС вимагає адаптувати соціальну політику України до його стандартів і поступово досягти загаль­ноєвропейського рівня соціального захисту населення. Все це має привести до реформування системи страхування, охорони праці, здоров'я, політики зайнятості та ін. Побудова правової держави в Україні і входження до ЄС вимагають створення відповідної нормативно-правової бази, приведення її у відповідність до європейських стандартів, які сьогодні є найбільш доско­налими у світовій практиці.

Умови прийняття постсоціалістичних країн до Європейського Союзу були сформульовані у червні 1993 р. у Копенгагені й отримали назву "копенга­генських критеріїв".

Розбудова незалежної України

Критерії політичного характеру передбачають стабільність демократич­них інституцій, створення правового суспільства, захист інтересів національ­них меншин.

14 червня 1994 р. Україна першою з колишніх радянських республік підписала з Європейським Союзом Угоду про партнерство та співробітницт­во, яка набрала чинності у березні 1998 р. Угода створювала можливості для співробітництва з усіма європейськими структурами, дозволяла встановити політичні контакти на найвищому політичному рівні. На основі цього доку­мента розпочали діяти Рада та Комітет з питань співробітництва між Украї­ною та ЄС, а також комітет міжпарламентського співробітництва.

Ця угода відкрила перспективу асоційованого членства України у складі ЄС. 9 листопада 1995 р. було прийнято рішення про вступ України до Ради Європи, членство в якій дає можливість нашій державі брати участь у роз­робці спільних засад європейської політики, набувати важливого досвіду міжнародного спілкування.

Саме відсутність демократичних ознак примусила керівництво ЄС у липні 1997 р. виключити Словаччину з першої хвилі кандидатів на вступ до Со­юзу. У жовтні 1999 р. на зустрічі представників ЄС у Тампере Україна не була включена як кандидат на вступ до ЄС на початку XXI ст. У просуванні європейського напряму зовнішньої політики Україна не змогла укласти уго­ду про асоційоване членство, замість цього ЄС пропонує Україні статус сусід­ства (як Молдові та Білорусі). Цей статус передбачає лібералізацію торгівлі з країнами — членами ЄС і співробітництво на кордонах у справах юстиції, внутрішнього порядку, безпеки та оборони.

Незважаючи на труднощі та суперечності, необхідно наголосити на ваго­мих кроках, здійснених законодавчою владою в Україні з метою наближен­ня українського законодавства до європейських норм. У червні 2001 р. була проведена так звана мала судова реформа, якою законодавчо посилено осо­бисту та інституційну незалежність суддів, впроваджено апеляційне оскар­ження рішень місцевих судів та ін. Верховна Рада ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, була скасована смертна кара, прийнятий новий Кримінальний кодекс України, Земельний кодекс тощо. Велике значення має внесення змін до Законів України "Про громадянство України", "Про біженців", прийняття Закону "Про імміграцію". У січні 2002 р. Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців. Рада Європи ретельно відслідковує ситуацію з до­триманням прав колишніх депортованих осіб, іммігрантів, циган, біженців у європейських країнах, у тому числі в Україні. У липні 2002 р. у доповіді Європейської комісії проти расизму та расової нетерпимості та експертного органу Ради Європи для боротьби з расизмом наша держава була згадана як така, де прямої і непрямої дискримінації зазнають названі категорії грома­дян. Зрозуміло, що складна економічна ситуація не дає змогу виділяти не­обхідні кошти на забезпечення їм належного рівня проживання. До того ж

Тема 11

для країн ЄС Україна є важливим рубежем у затриманні потоків біженців, що прямують у Західну Європу. У зв'язку з цим Велика Британія запропо­нувала створення міграційних зон безпеки в країнах, які оточують ЄС. До них були віднесені Росія, Україна, Марокко, Сомалі. В цих країнах передба­чається перебування протягом шести місяців біженців, які чекають дозволу на в'їзд до ЄС. І хоча на саміті ЄС у Салоніках у червні 2003 р. ця пропозиція була відхилена, проте сама постановка питання є показовою.

Головною вимогою ЄС до України є послідовне сповідування принципів демократії та верховенства права. На зустрічі міністрів закордонних справ країн ЄС у липні 2002 р. в Копенгагені було прийнято план дій до Спільної стратегії ЄС стосовно України. Європейська спільнота позитивно оцінила і вибори 2002 р. до Верховної Ради та місцевих рад. При цьому було наголо­шено, що в Україні потрібно гарантувати свободу мас-медіа, захист жур­налістів, провести правову та адміністративну реформи. У зв'язку з відсте-женням ситуації в Україні під час обговорення політичної реформи та у зв'яз­ку з парламентською кризою грудня 2003 р. питання про конституційну кризу в Україні було винесене на засідання Ради Європи у січні 2004 р.

Економічні критерії вступу до ЄС передбачають наявність ринкової, кон­курентоспроможної економіки, здійснення лібералізації цін і торгівлі; до­сягнення макроекономічної стабільності (забезпечення стабільності цін, дер­жавних фінансів і балансу зовнішніх розрахунків); достатній рівень фінан­сового сектору; необхідну кількість фізичного та людського капіталу; ши­рокий консенсус щодо ключових складників та цілей економічної політики тощо.

Головні сходинки, які необхідно подолати Україні на шляху до вступу до цієї поважної організації, є досить серйозними. Необхідно приєднатися до СОТ, встановити режим вільної торгівлі та митний союз з європейськими країнами, завершити демаркацію кордону з Росією, здійснити радикальну економічну реформу, ліквідувати корупцію та тіньовий сектор.

Щодо України, то з усіх складових "копенгагенських критеріїв" вона мала найгірші показники, більше того, почала суттєво відставати від країн регіону, збільшився розрив у рівнях економічного і соціального розвитку. Торговельне сальдо також поки що не на користь України (табл. 4).

Досить перспективними є можливості економічної співпраці між Украї­ною і країнами ЄС, адже з урахуванням його розширення ринок споживачів досягне 500 млн осіб, що удвічі перевищує відповідний показник СНД, і ха­рактеризується досить високою платоспроможністю. Країни ЄС мають ви­знану високу культуру виробництва, динамічний економічний розвиток, значний ринок капіталу, новітні технології та ін. Європейський Союз є важ­ливим торговельним партнером України, на нього припадає 15 % українсь­кої закордонної торгівлі (на СНД — 61 %, США — 5,7 %). Від 1992 р. за­гальний торговельний оборот між Україною і ЄС виріс майже вдвічі, а сума започаткованих програм фінансової допомоги становила 4,02 млрд екю. Із