Особливості західноєвропейської класичної освіти в період Середньовіччя

ЛЕКЦІЯ 2.

 

Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V – поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона успадкувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху.

В основу релігійної ідеології було покладено розроблену церквою аскетичну доктрину, яка вчила байдуже ставитися до мирських благ i проявляти покірливість земним властям. Людина розглядалася як гріховна істота, яка зобов’язана молитвами i праведним життям викупити первородний гріх.

Церква категорично заперечувала майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови. Латинська мова стала мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній школі.

Після розпаду Римської імперії в шкільній справі спочатку існували традиційні і порівняно нові форми. До перших відносилися школи граматиків і риторів, до других – церковні школи, навчання для знаті.

Будь-яка система освіти історична, вона тісно пов'язана з еволюцією суспільства. Певній стадії розвитку суспільства, як правило, відповідає і певна система освіти і виховання. У кожному суспільстві існує свій освітній механізм виробництва нових форм життя.

У практиці виховання і навчання середньовіччя вигадливо переплелися язичницька (варварська), антична і християнська традиції.

Освіта в епоху середньовіччя була пронизаною духом релігійної ідеології. Її у певній мірі представляли думки про релiгiйно-моральне виховання, що знаходили своє вираження у богословській та філософській літературі.

Система навчання зберігала наступність від античності. Особливо яскраво це можна прослідкувати на прикладі Візантії. Освіта будувалася на семи вільних мистецтвах. Без достойної освіти не можна було досягти хорошої посади навіть шляхетній людині. Велика увага приділялась математичним дисциплінам і логіці. Граматика вважалась матір'ю всіх наук. Крім граматики, філософії, риторики, логіки, вивчались: арифметика, музика, геометрія, астрономія.

Система освіти (енкікілос пайдеусіс) складалася з трьох ступенів: елементарної, середньої і вищої.

Першою сходинкою були школи грамоти, де діти отримували елементарну освіту (Пропедия). Елементарне навчання існувало фактично повсюдно. Воно починалося в 5-7-річному віці і тривало 2-3 роки. У програмах, формах, методах, засобах навчання поєднувалися античні і нові риси. Притаманні античної школі сувої, пергамент, папірус, стило були поступово замінені папером, пташиним або тростинним пером. Як і в античні часи, грамоті навчалися буквоскладальним методом з обов'язковим хоровим вимовою вголос. Панували мнемонічні прийоми навчання, що цілком зрозуміло, так як розмовна мова того часу істотно відрізнявся від класичного грецького, яку вивчали в школі і на якому викладалися навчальні тексти (Гомер та ін.), доповнені Псалтирем і житіями святих.

Крім шкіл грамоти, існували початкові навчальні заклади, де вивчали виключно Біблію і твори батьків церкви. У таких школах навчалися діти особливо релігійних батьків.

Загалом в епоху, що розглядається, у Західній Європі склалися такі основні типи виховання й освіти: церковне, рицарське, бюргерське та практичне. Окремим було виховання жінок.

Церковна освіта – основний тип середньовічного виховання. Воно здійснювалося у християнських родинах i головним чином в церковних школах, які тоді були найпоширенішими.

Церковні школи стали частково продовжили окремі елементи античної освітньої традиції, найбільш помітним проявом якої (хоча і перекрученим) було отримання знань за допомогою латині, що стала мовою середньовічної Європи. Сліди античності ми знаходимо також в шкільних програмах («тривіум» та «квадривіум»), методах середньовічної школи.

Протягом V-XV ст. церковні школи спочатку були єдиними, а потім переважаючими навчально-виховними закладами Європи. Церковні школи існували вже до V ст. Вони були доступні, перш за все вищим станам. Школи готували служителів культу (внутрішня школа) і навчали мирян (зовнішня школа).

У церковних школах проповідувався аскетичний спосіб життя і практикувалися суворі покарання, оскільки вони, як стверджувалося, сприяють спасінню душі, виганяють диявольське начало з людини, полегшуючи цим шлях до спокутування гріхів.

Церковні школи, які призначались тільки для хлопчиків, ділилися на кілька різновидів: монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні.

Монастирські школи, які відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян.

При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи (при кафедрі єпископа). Вони також ділилися на внутрішні і зовнішні.

У зовнішніх монастирських та зовнішніх соборних школах навчання було подібним до освіти, яку давали парафіяльні школи.

Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священно­служителями і призначалися для навчання дітей парафіян.

У всіх церковних школах вчителями були духовні особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому письмі і вивчали «на зубок» лише канонічні (дозволені церквою) підручники й інші священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів із священного письма i коментарів до них. У зв’язку з цим у школах панував катехізичний спосіб оволодіння знаннями, коли навчальний матеріал подавався у вигляді запитань і готових відповідей до них.

У парафiяльних школах, де група учнів складала, як правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15 р., навчали читати, писати, рахувати, а також церковного співу.

Читати вчилися буквоскладальним методом. Він ґрунтувався на механічному запам’ятовуванні, оскільки матеріалом для читання служили релігійні книги, написані латинською мовою i їх зміст був недоступний дітям. Після опанування читанням вивчали письмо, техніка якого була такою ж складною.

Дітей навчали також найпростішому рахунку в межах додавання, віднімання та множення. Діленням займалися дуже рідко через складність дії. Найважливішим було заучування молитов та релігійних мелодій. Певних термінів і розкладу занять у парафіяльних школах не було.

У середньовічній школі в цілому типовою була iндивiдуально-групова форма навчання. Спочатку вчитель читав матеріал для сприймання (латинською мовою звичайно), а учні всі разом повторювали його вголос з метою вивчити почуте напам’ять. Там, де учні володіли письмом, вони ще й записували урок на навощеній дощечці. Потім кожний учень викликався до дошки i повинен був повторювати вивчене без будь-яких затримок.

Зміст освіти у внутрішніх школах був дещо ширшим. Тут вивчалися додатково ще «сім вільних мистецтв» – повне зведення середньовічних наук. У VI ст. це зведення було розділене на два цикли: «тривіум» – граматика, риторика і діалектика; «квадривіум» – арифметика, геометрія, астрономія і музика. Найчастіше обмежувались лише «тривiумом», а в більш великих школах вивчали i «квадривiум». Вершиною навчання вважалося богослов’я. Цим i вичерпувався весь зміст середньовічної освіти.

Нижчі школи, що утворилися при церквах і монастирях, ставили за мету підготувати елементарно грамотних духовних осіб – кліриків. Головна увага зверталася в них на вивчення латинської мови (на якому велося католицьке богослужіння), молитов і самого порядку богослужіння. Навчання мало приблизно такий вигляд. До п’ятнадцяти років хлопець навчався латинській мові, читанню, письму та рахунку в монастирській чи місцевій школі. По закінченню школи він міг стати учнем університетського магістра загальноосвітнього факультету, тобто отримував знання з «семи вільних мистецтв».

Навчальні заклади елементарної освіти іменували малими школами, підвищеного утворення – великими школами. Навчалися тільки хлопчики і юнаки (у малих школах – 7-10-річні, у великих школах – більш дорослі).

У малих школах один вчитель (схоласт, дидаскол, магніскола) навчав усіх предметів. У міру збільшення кількості учнів до нього приєднувався кантор, викладав церковний спів. У великих школах, крім вчителів, за порядком наглядали ціркатори.

Провідним типом церковних навчальних закладів до IX ст. були єпископальні (кафедральні) школи (при єпископства і кафедральних соборах). Однак з часом вони протягом IX ст. переживають тимчасовий занепад. У числі причин цього явища можна назвати чисельні руйнівні набіги норманів, конкуренцію з боку монастирських шкіл. Однак у X ст. зростання мережі єпископальної і кафедральних шкіл поступово відновлюється.

Франкський король Карл, який не вмів читати й писати, під час свого правління доклав значних зусиль для відродження освіти в Західній Європі. У 789 р. він видав розпорядження, яким зобов’язав духівництво при кожному монастирі та соборі заснувати школи для населення. Навчальними предметами в цих школах мали стати Псалтир, музика, спів, лічба та граматика. При королівському дворі в Аахені було організовано Schola Palatina, куди були запрошені провідні учені того часу – італійці Павло Диякон (близько 725-797) та Павло з Аквілеї (помер 802). Інший відомий мислитель – англієць Алкуїн із Йорка (735-804) з 781 по 790 рр. виконував при королівському дворі роль міністра освіти. В інших великих містах імперії Карла також виникали значні освітні осередки. Збереглися, наприклад, відомості про монастирську schola exteriora у Сен-Галені, яка мала свою церкву, трапезну, житлові приміщення, а також лікарню. У школі навчалося 150 учнів.

Особливістю системи освіти доби Каролінгів була відсутність стабільних осередків освіти. Якість школи залежала від особи конкретного вчителя, який міг перетворити найвідсталіший провінційний заклад на провідний осередок, а потім залишити його, прирікаючи тим самим на занепад. Ще одна характерна риса полягала в тому, що технічні знання були повністю викреслені з освітньої сфери як такої.

Серед творців перших монастирських шкіл середньовіччя виділявся також і видатний учений пізньоантичної доби Кассіодор. У монастирі, настоятелем якого він був, працювала школа з бібліотекою. Флавій Кассіодор зазначав, що сім вільних мистецтв обов’язкові для вивчення, бо вони – незамінні у справі правильного розуміння Святого письма

Перші монастирські школи в ранньосередньовічній Європі були засновані орденом анахоретів. Орден був створений ченцем Святим Бенедиктом (480-533) в 529 р. Ця подія стала своєрідною відповіддю на заклик соборів глав католицької церкви щодо відкриття шкіл. Бенедиктинці взяли за зразок досвід Кассіодора. У монастирях анахоретів спочатку навчали майбутніх членів ордену (фактично готували освічених людей для потреб організації). У такого типу школи батьки віддавали своїх 7-річних хлопчиків (яких вважали «присвяченими дітьми») на піклування вчених ченців. Згодом, було організовано і навчання для мирян, тобто організована зовнішня школа. Бенедиктинцям європейська школа зобов’язана тим, що латинь на багато століть стала єдиною мовою вчених і викладання.

Протягом шести століть монастирські школи бенедиктинців залишалися найбільш впливовими навчальними закладами такого типу. Наприкінці VIII ст., наприклад, у Західній Європі існувало до 15 тис. монастирів св. Бенедикта при яких діяли школи.

З часом першість в організації монастирських шкіл перехопили чернечі ордени – капуцинів-францисканців (створений в 1212 р.) і домініканців (створений в 1216 р.). У капуцинів навчалися переважно діти вищих станів. На чолі таких навчальних закладів у свій час стояли видатні богослови чернечих орденів – Роджер Бекон (ок.1214-1292), Фома Аквінський (1225/26-1274) та ін.

Церковні школи були важливим інструментом релігійного виховання. У них вивчали Біблію, богословську літературу. Майже в повному нехтуванні було фізичне виховання. Християнські вчителі керувалися догматом: «Тіло – ворог душі».

У школах панували жорстокі покарання: голод, карцер, побиття. До XI ст. учнів били по щоках, губах, носі, вухах, спині, пізніше – по голому тілу. У XIV-XV ст. різку, палицю і батіг змінив бич. У XV ст. цей бич став удвічі довше, ніж у попередній час. Покарання розглядалися як природне і богоугодну справу. Науку пропонувалося вбивати кулаками. Характерно, наприклад, що назва популярного в ті часи підручника з граматики була «береже спину» як би попереджала недбайливих учнів про невідворотне фізичне покарання.

Переважна кількість церковних шкіл обмежувалося рудиментарним освітою. У школах бенедиктинців три роки вчили початків грамоти, співу псалмів, дотримання релігійних ритуалів. Трохи ширше була програма аналогічних шкіл капуцинів, яка знайомила з релігійним вченням і давала загальну підготовку (лист, рахунок, спів); іноді до цього додавали початку астрономії.

Основними навчальними книгами були Абецедарій і Псалтир. Абецедаріем називалося посібник, що нагадує сучасний буквар. Воно залучало учнів до основ християнської віри, які вони зіставляли з усними повчаннями рідною мовою. При вивченні Абецедарія відбувалося поділ учнів на тих, хто завершував навчання на елементарному рівні, і тих, хто продовжував навчання. Псалми заучували спочатку напам’ять, потім (після засвоєння алфавіту) читали.

Потім вчили письмо. Писали вчилися на навощених дерев'яних дощечках металевою загостреною паличкою (стилом), тобто так само, як в античну епоху. Лише діти заможних родин використовували дуже дорогий пергамент (до ХIV ст.), пір'я і чорнило з сажі (чорнильниці виготовляли з рогів тварин).

Особливих змін у методах навчання рахунку, в порівнянні з античною епохою не відбулося. Рахувати дітей вчили на пальцях рук і ніг, а великі цифри за допомогою певних жестів. Наприклад, притиснута до грудей ліва рука означала цифру 10 тис., схрещені руки – 100 тис. Як і раніше вчили за допомогою і рахувальної дошки – абаки.

Лицарську освіту одержували діти земельної аристократії. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (яких називали «панами землі i селян») тогочасну кріпосницьку мораль, навчити вести себе у «вищому товаристві» i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів, баронів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.

Сини аристократів виховувалися в дусі «семи лицарських чеснот», куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах.

До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син аристократа здобував при дворі сюзерена (вищого за ієрархією аристократа), куди його віддавали у 7-річному віці. Що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах.

Світські аристократи, крім шкільного навчання, отримували ще й лицарське виховання. Його ідеал містив такі елементи як жертовність, слухняність і одночасно розуміння особистої свободи. У цьому ідеалі був закладений мотив переваги над іншими станами. У феодальному середовищі було поширене зневажливе ставлення до книжкової шкільної традиції. Їй протиставлялася програма «семи лицарських чеснот»: володіння списом, фехтування, їзда верхи, плавання, полювання, гра в шахи, спів власних віршів і гра на музичному інструменті. Юнаків навчали насамперед військового мистецтва. Юним феодалам належало осягнути військову науку і все коло необхідних у житті знань і умінь при дворі сюзерена. Педагогами зазвичай служила придворна челядь. Запрошувалися для навчання музиканти і поети (менестрелі, трубадури, мейстерзінгери). З семи років хлопчики здобували знання і, вміння, будучи пажами при дружині сюзерена і її придворних. У 14 років вони переходили на чоловічу половину і ставали зброєносцям при лицарів, які були для них взірцем моральності, сили, мужності, шляхетності.

Пажі й зброєносці повинні були засвоїти «основні принципи любові, війни і релігії». До «початків любові» ставилися ввічливість, доброта, великодушність, знання етикету, шляхетні манери і мова, вміння складати вірші, стриманість у гніві, їжі тощо. «Початками війни» називалися військові професійні вміння. Ближче до завершення служби у зброєносця на перший план ставилося релігійне виховання. У 21 рік, як правило, відбувалося посвячення в лицарі. Юнака благословляли освяченим мечем. Обряд розпочинався випробуваннями на фізичну, військову і моральну зрілість в турнірах, поєдинках, бенкетах та ін.

Лицарський стан поступово приходило в занепад. Поступово зникала традиція лицарського виховання, однак не безслідно. Так, романтизований багатьма авторами літературних творів «кодекс честі», ідеї естетичного та фізичного розвитку юних лицарів переступили вузькостанові межі і живили ідеали гуманістичного виховання від епохи Відродження до теперішнього часу.

У XII-XIII ст. з’являються окремі керівництва щодо виховання дітей вищої феодальної знаті. Одним з найбільш відомих таких творів був твір Вiнцента із Бове (XIII ст.) «Про настанови синам правителів i благородних людей». Він складався переважно з великих уривків про виховання дітей з різних письмових джерел. Типовим прикладом подібного твору, написаного у схоластичному дусі, може служити також «Дидаскаліон» Гуго Сен-Вікторського написаний ще у XII ст.

Міська (або бюргерська) освіта з’явилася у зв’язку з ростом міст i розвитком торгівлі у X-XI ст. та появою нового соціального стану – міщан (бюргерів).

Для задоволення потреб в освіті міського населення виник новий тип навчальних закладів – міські школи. Ці школи були двох різновидів. Ремісники відкривали свої цехові школи, а купці свої гільдійські школи. Поступово вони були перетворені на початкові магістратські школи, які утримувались коштом міського самоврядування – магістрату.

У цих школах вперше почали навчати дітей рідною мовою та звертати увагу на повідомлення корисних знань. У системі міського виховання загальноосвітня підготовка поєднувалась з професiйно-прикладною.

Учнівство було основною формою навчання ремісників і купецтва. Майстер зазвичай брав за певну плату одного-двох учнів, які ставали дармовим працівниками. Остання обставина поворушив майстра збільшувати термін навчання (у XIV-XV ст. навчання тривало 8-10 років). У багатьох договорах про учнівство обмовлялося, що майстер дозволяв відвідувати учневі протягом року або двох років школу або сам брався вивчити його грамоті. Завершив навчання, ставав підмайстром, працюючи у майстра за плату, поки не відкривав власну справу.

Технічна освіта мала винятково практичне спрямування та здійснювалася в середині ремісничих корпорацій. Таке навчання мало суто усний характер, більше того, ремісники всіляко протидіяли записуванню своїх знань, побоюючись втратити виробничі секрети. Чітке відокремлення технологій від науки та теоретичної освіти буде простежуватися упродовж усього середньовіччя.

Виховання й освіта дівчат і жінок в епоху середньовіччя також мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім’ях під наглядом матері i спеціальних виховательок, а також у пансіонах при жіночих монастирях. Дівчат вчили читати, писати, а в пансіонах вони вивчали ще й латинську мову, знайомилися з Біблією, привчалися до благородних манер.

Виховання дівчат, які належали до непривілейованих станів, обмежувалось набуттям навичок вести господарство, навчанням рукоділлю та релігійним настановам.

Яскравою особливістю середньовічної культури є її письмовий характер. Замість характерного для античності освіченого дозвілля («схоле») з’являється вчена праця («прагматейя»), замість усної культури – письмова. Це дає можливість передавати знання від одного покоління до іншого. Стверджується культ слова. Тому таке велике значення в середні століття мають проповіді і молитви. Величезне значення набуває текст. Досягти мети, яку ставить перед собою середньовічна людина, а саме осягнути Бога, означало все життя читати та інтерпретувати один і той же текст – Біблію. Підпорядкована педагогічній меті і природа. Весь світ стає своєрідним підручником, а природа – наочним посібником.

Раз світ є школа, то не суспільство формує школу, а школа – світогляд і культуру. Якщо в ранньому християнстві, новою і оригінальною є концепція любові, яка понад знання і віру, то більш пізні християнські автори зробили акцент на ідеях авторитету і вчительства, на дисципліні. Всі можливі питання і відповіді, за такою методикою навчання, вже відомі заздалегідь, учневі залишається лише повторювати повчання свого вчителя. Все це оформлюється у різного виду підручники, компендіуми та енциклопедії.

Традиційно важливу роль відігравало домашнє навчання і виховання. Для основної маси населення це був спосіб отримати початкову християнську освіту. Діти з допомогою батьків освоювали трудові навички. Батьки-ремісники могли також навчити письма і лічбі. Діти із заможних сімей навчалися грамоті і отримували книжкову освіту. Тут хлопчики 5-7 років потрапляли під нагляд вчителя-наставника.

Система практичної освіти та виховання охоплювала основну масу бідного населення, яке, як уже відомо, не отримувало будь-якої організованої освіти у школах. Сюди входили передусім селяни, а також – дрібні ремісники. Їх діти навчалися батьками в повсякденній праці на городі, в полі, у майстерні. Навчання праці, що було безпосередньою метою такого виховання, i сама праця здійснювались одночасно. Про елементарну розумову освіту дітей у даному випадку говорити не доводиться.

У дійшли до нас повчаннях дітям підкреслена важливість і необхідність книжкового освіти: «Читай багато і дізнаєшся багато».