Продовження та розвиток континентально-європейської геополітичної думки відбувається насамперед у рамках ідеології Консервативної Революції, яку не можна вважати ані правою, ані лівою. Взагалі лише дві ідеологічні течії є сьогодні інтелектуально та геополітично активними - це “атлантистські” праві та “євразійські” консервативні революціонери.
Поміркована атлантистська геополітична традиція розвивалась у післявоєнній Франції. Взагалі французька геополітична наука розвивалася в гострій боротьбі з німецькою геополітикою. Ще у 1932 р. Жак Ансель виступив з гострою критикою книги К. Хаусхофера “Кордони”, в якій містилися геополітичні зазіхання на весь басейн Рейну.
В своїй праці “Геополітика” (1932) Ж. Ансель обґрунтовував ідею про абстрактність концепції “природних кордонів”. Єдиний природний кордон - це відсутність людей, рубіж Ойкумени, як, наприклад, північний кордон Росії. “Кордон насправді - це результат рівноваги між життєвими силами двох народів. Він не має абсолютної цінності. Кордон має лише відносну цінність у відповідності з функцією, котру він мусить виконувати за рішенням груп людей, яких він охоплює та які прагнуть його підтримувати”.
В дусі Відаля де ла Блаша він розуміє кордон як живий, усвідомлюємий, а не обумовлений “зовнішніми” рамками держави або безпосередньо фізико-географічними факторами. Ансель, який загинув у нацистському концтаборі в 1942 р., намагався відокремити геополітичну науку від німецької геополітики, яку він вважав лише ідеологією німецької експансії.
Основою для франко-німецького примирення у післявоєнні роки стала відмова на певний час від самого терміну “геополітика”, відкидання її як “науки про підготовку війни”, як це зробив, зокрема, Жан Готман. Його праця “Політика держав та їх географія” (1952) була однією з небагатьох праць, присвячених філософським аспектам геополітики.
Готман прагне довести, що розміри території держави ніяк не пропорційні її могутності. Головний політичний сенс має насамперед географічне розташування держави, її організація, відношення її території до комунікацій. Головною характеристикою розташування території є її відношення до моря та континентальних просторів. Більшість цивілізацій зародилося на узбережжі. Нарощування морської сили було однією з головних цілей Німеччини з часів Бісмарка, Росії - з часів Петра Великого.
Незважаючи на критику класиків геополітичної науки, Готман визнавав основний закон геополітики - планетарний дуалізм. Характерними рисами морських держав він вважав більшу свободу, толерантність, меншу схильність до автократичного правління, ніж у континентальних державах. Морські держави, на відміну від континентальних, мають більш розвинені та інтенсивні контакти, зв’язки, обміни. Особливо він підкреслює переваги острівних держав, що мають більшу свободу в виборі відносин з різними державами та народами.
Відбувалося й відродження німецької геополітики: в 1951 р. знову почав виходити журнал “Цайтшріфт фюр геополітик”, а в 1954 р. було відроджено Союз геополітики. Вийшла у світ книга сина К. Хаусхофера Альбрехта Хаусхофера “Загальна політична географія та геополітика” (1951), де вперше в історії німецької геополітики вводиться новий фактор - людина, його просторове оточення. Підкреслювалося, що географічне середовище та зовнішня політика можуть взаємодіяти лише через людину, його психологію. Це був своєрідний “переворот” у геополітичній науці. Заслонами Р. Хіндера, сучасна геополітика “перетворилася з геополітики простору на геополітику людини”.
Консервативно-революційний напрямок зберігав значні позиції в післявоєнній геополітичній думці. Тривалий час громадська думка практично ігнорувала його як “пережиток фашизму”, але починаючи з 70-х років ХХ ст. він став поступово посилювати позиції в європейському інтелектуальному співтоваристві, незважаючи на свій “дисидентський” характер.
Ці спадкоємці геополітичної традиції німецької школи одержали назву “нових правих”. Серед їх головних представників - Ален де Бенуа, Мішель Понятовські, Робер Стойкерс, Карло Террачано, Жан Парвулеско, Клаудіо Мутті. Вони сприйняли класичні геополітичні концепції протистояння Суші та Моря, неоімперську ідею “Великого Простору”. їх концепція покликана була “озброїти народи Європи усвідомленням їх долі та прагненням до більш великого майбутнього”. Цю свою місію вони вважали культурною революцією.
Геополітичні конструкції “нових правих” спираються на ідею “континентальної долі Європи”, відповідно до якої Європа та Захід протиставляються. Захід для них - геоісторичне поняття, пов’язане з сучасним світом, яке заперечує духовні та етнокультурні традиції Континенту. Завершеним втіленням Західної цивілізації є США.
“Нові праві” вважають, що європейські народи мають спільне індоєвропейське походження - це принцип “спільного минулого”. Але загальні інтеграційні тенденції, які роблять континентальну інтеграцію умовою реального геополітичного суверенітету, диктують сучасним європейцям необхідність об’єднання, і таким чином, вони приречені на “спільне майбутнє“. Європа мусить інтегруватись у “Федеральну Імперію”, яка протистоятиме США, при цьому слід заохочувати регіоналістські тенденції в Європі, оскільки регіони та етнічні меншини зберегли більше традиційних рис.
Почавши з тези “Не Захід, не Схід, але Європа”, вони поступово еволюціонували до тези “Насамперед Європа, але краще навіть зі Сходом, ніж з Заходом”. Поширювались настрої поміркованої совєтофілії, ідеї союзу Європи та СРСР.
Найбільш радикальним представником "лівої" лінії Консервативної Революції в післявоєнному світі був Жан Франсуа Тіріар (1922-1992), керівник загальноєвропейського радикального руху "Юна Європа", автор книги "Хай живе Європа!", в якій було сформульовано основні постулати Третього Шляху стосовно до нової геополітичної ситуації після Другої світової війни.
Життєвий шлях Тіріара почався з активізму в лавах бельгійських комуністів, потім він перейшов до німецького націонал-соціалізму. Разом з Ю.Еволою і Х.Ортегою-і-Гасетом у 40-і роки ХХ ст. він бере участь у виданні СС, спеціально призначеному для європейського юнацтва - "Юна Европа"і належить до "лівих", “антигітлерівських” кіл СС. Після поразки Третього Рейху і тюремної денацифікації починається фаза "націонал-європейської" політики, що еволюціонувала від співробітництва з ОАС до відвертої "совєтофілії" і маоїзму. О. Дугін назвав Тіріара "Останнім Героєм Європи", духовні, інтелектуальні і фізичні сили якого були підпорядковані одній ідеї - Європі.
Він розробив навіть своєрідний спосіб мислення - "мислити, виходячи з Європи". Під Європою він розумів той надчасовий континентальний культурний ансамбль, який на певні проміжки часу втілювався у могутні величні форми Римської Імперії та Священної Римської Імперії під скіпетром Гогенштауфенів. Імперська справжня Європа довгі століття знаходиться у занепаді. Теперішня роздроблена, торгашеська, капіталістична, талассократична Європа - це Анти Європа, закована у міцні політичні, економічні і геополітичні кайдани. Тіріар вважає сучасну Європу несвободною, економічно не самодостатньою, геополітично (стратегічно) поневоленою. Метою його життя було звільнення Європи шляхом європейської Революції.
Кращім засобом економічного звільнення Європи від свавілля капіталістичного утилітаризму він вважав комунізм. Своїй теорії він дав у 60-і роки назву націонал-коммунотаризм. Тіріар був послідовником К. Хаусхофера та Е. Нікіша, вважав себе європейським націонал-більшовиком, будівельником “європейської імперії“.
В економічній сфері Тіріaр протиставляв "економіці прибутку" (капіталізм) і "економіці утопіі" (марксизм) “економіку потенцій”, тобто природний розвиток регіональних економічних можливостей. У політичній сфері він проголошував "федеральний націоналізм", тобто духовне і геополітичне об'єднання незалежних диференційованих етнічних систем у поліцентричну Імперію незалежних етносів.
Політична концепція Тіріaра будувалась на ідеї "автаркії великих просторів", розвиненій ще у середині XІX ст. німецьким економістом Фрідріхом Лістом. Згідно цій ідеї, лише великі геополітичні утворення здатні бути в сучасних умовах повноцінно розвиненими, незалежними в економічному та ідеологічному відношеннях. Використовуючи це положення щодо актуальної ситуації, він приходить до висновку, що світове значення держав Європи буде остаточно втрачено, якщо вони не об'єднаються в єдину Імперію, яка має протистояти США. Така "федеральна" Імперія має бути надуніфікованою, централістичною Державою-Нацією, що відповідає якобінській моделі.
Однак у другій половині 70-х років ХХ ст. аналіз геополітичної ситуації привів бельгійського вченого до висновку, що масштаб Європи вже недостатній для звільнення від американської талассократії і що головною умовою "європейського звільнення" є об'єднання Європи з СРСР. Так з'явився проект "Євро-радянськоі Імперії від Дубліну до Владивостоку".
Ним був сформульований один з основних законів політичного простору - закон просторової прогресії.. Він виражається у формулі: “від міст-держав через держави-території до держав-континентів” Ця закономірність неухильно тягне до збільшення масштабів життєвого простору, тобто мінімального територіального обсягу, необхідного для реалізації історичних та політичних прагнень провідних сил світової політики.
Тіріар вважає, що ідея Хаусхофера відносно "континентального блоку Берлін-Москва-Токіо" до сих пір є вкрай актуальною. СРСР він розглядає як спадкоємця Третього Рейху в геополітичній сфері, подібно як США є спадкоємцем Великобританії з її антиконтинентальними, антиєвропейськими традиціями. За його словами, на Далекому Сході геополітичні кордони Європи співпадають з кордонами Росії. Економіки Європи та СРСР він вважав прекрасно доповнюючими одна одну. На протилежність СРСР, який для того, щоб виграти війну на виживання, потребує підтримки з боку Західної Європи, включеної у радянський блок на правах рівності, США не мають потреби у Європі. Більш того, об'єднання Європи означало б кінець американської гегемонії у світі.
Геополітика і геостратегія змушують СРСР або створити Європу, євро-радянську імперію, або перестати існувати як велика держава, - зазначав Ж.Тіріар ще у 1975 р. Він не знаходив ніяких виправдань для тверджень з боку США про загрозу радянського вторгнення. Навпаки, оточення СРСР американцями це не пропагандистська, а військова і політична реальність.
Сьогоднішні європейські кордони СРСР надзвичайно уразливі. Тому він має гостру потребу у досить значній перевазі у класичних засобах ведення війни. Американські ракети базуються у Західній Німеччині. Радянських ракет у Мексиці немає. Якщо СРСР змушений захищатись на декількох сухопутних фронтах, то США у найгіршому випадку можуть легко відійти на свій острів, щоб перепочити.
Зважуючи сильні та слабкі сторони СРСР, він відзначив, що "не війна а мир виснажує СРСР. У сутності, Радянський Союз створено, підготовлено лише для того, щоб воювати”. В свою чергу, для реалізації ідеї об'єднаної Європи необхідна допомога Радянської Армії, а для утримання Сибіру - допомога реорганізованої Європи. Раніше усіх інших Тіріар побачив у СРСР, його устрої сучасну форму справжньої континентальної федеральної Імперії, основаної на транснаціональному, просторовому, колективістському принципі.
Серед інших видатних сучасних геополітиків - австрійський генерал Генріх Йордіс фон Лохаузен, прямий продовжувач геополітичної школи К. Хаусхофера, який, однак, не бере участь у безпосередній політичній діяльності, обмежуючись чисто геополітичним аналізом. У своїх працях, головними серед яких є "Стратегія виживання" і "Мужність владарювати. Мислити континентами", він виступає як прибічник концепції "європейської Імперії", вперше сформульованої Ж. Тіріаром.
Лохаузен вважає, що політична влада тільки має шанс стати тривалою і усталеною, коли володарі мислять не локальними і короткостроковими категоріями, а "тисячоліттями і континентами". Глобальні територіальні, цивілізаційні процеси стають зрозумілими лише у далекоглядній перспективі, тому геополітика є основною дисципліною, необхідною для визначення стратегії влади. Він пропонує таку формулу влади: "Могутність = Сила х Місцеположення", з якої випливає, що лише сприятливе географічне положення дає можливість для повного розвитку внутрішніх сил. Тим самим влада безпосередньо пов'язується з простором.
Австрійський генерал відокремлює долю Європи від долі Заходу, вважаючи Європу континентальним утворенням, що тимчасово підпало під контроль талассократіі. У структурі світового простору він виділяє три пояси, що охоплюють планету з півночі на південь - Америка, Євро-Африка, Австрало-Азія. Між Євро-Африкою і Австрало-Азією (ближче до останньої) знаходиться на півночі русько-сибірський пласт, а на півдні - Близький Схід. Він утворює центр Старого Світу, в серці якого розташовано регіон Перської затоки - точка перетинання основних силових ліній, що зв'язують Далекий Схід з Африкою і Європу з Індією.
Лохаузен звертає увагу на те, що будь-хто, встановивши контроль над цим регіоном, може створити захист або загрозу за усіма напрямками на флангах або тилах не тільки Середнього Сходу, але й Європи, Індії та Африки та передбачатиме спробу створення третього фронту проти Росії. Війну у Перській затоці він розглядає як "війну проти Європи", що її ведуть США. На його думку, той, хто має владу над арабо-перською нафтою, має її і над Західною Європою і Японією, котрі стали рабами не тільки нафти, але й, звідси, держави, що Ії контролює.
Майбутнє Європи у стратегічній перспективі немислиме без Росії, і навпаки, Росії (СРСР) Європа необхідна, тому що без неї вона геополітично незавершена і уразлива для США, місцеположення яких значно краще. Тільки прагнення будь-якою ціною зробити Європу "союзною і дружньою" може виправити фатальну геополітичну ситуацію СРСР і стати початком нового етапу геополітичної історії - етапу євразійського.
Сучасне євразійство.
Відродження євразійства у пострадянській Росії пов’язано з діяльністю Олександра Дугіна, редактора журналу “Элементы. Евразийское обозрение” та радника Голови Державної Думи РФ Г.Селезньова, а також редактора газети “Завтра” (до 1993 р. - “День”) Олександра Проханова. Вони та близькі до них вчені спираються на ідеї класиків євразійства, протиставляючи тезу національної ідеократії імперського континентального масштабу одночасно як ліберальному західництву, так і вузькоетнічному націоналізму.
Росія розглядається як вісь геополітичного великого простору, її історична місія однозначно ототожнюється з імперобудівництвом. За словами О. Дугіна, “євразійці зняли суперечність між білими (ультраконсерватори) та червоними на основі широкого цивілізаційного проекту”. Згідно О. Дугіну, імператив геополітичного і стратегічного суверенітету Росії полягає в тому, щоб відновити утрачені регіони “близького зарубіжжя”, відновити союзницькі відносини з країнами Східної Європи та включити у новий євразійський стратегічний блок держави континентального Заходу (насамперед франко-німецький блок) і континентального Сходу (Іран, Індія, Японія).
Якщо Росія негайно не почне повертати у сферу свого впливу утрачені євразійські простори, вона увергне у катастрофу і саму себе, і усі народи “Світового Острова”. Континентальну місію хартленду почнуть брати на себе нові держави або блоки держав, і в такому випадку простори Росії будуть основною стратегічною метою для тих сил, які проголосять себе новою “цитаделлю Євразії“. Це може бути Китай, Серединна Європа або ісламський блок. Невблаганна логіка простору та геополітична пасивність Росії підштовхуватиме їх до нової континентальної інтеграції, тому що сама геополітична карта планети противиться її однополярній, атлантистській орієнтації.
Сьогодні євразійство - це дуже популярна і авторитетна течія в російських інтелектуальних та владних колах. Росія ніколи не була “державою-нацією” (більш того, завжди, коли справа доходила до такого її перетворення, слідом йшли катастрофи). Росія майже споконвічно була потенційно або реально імперською державою. євразійство стало побудованою на компромісі між лівими та правими імперською ідеологією, не будучи націоналістичною та шовіністичною.
Теперішні євразійці підкреслюють безвихідність як ліберально-реформаторського проекту, який передбачає поступове стирання національних особливостей росіян у космополітичній ері “планетарного ринку”, так і “радянсько-царистського” проекту відродження нації та держави саме в тих історичних формах, які й призвели поступово до краху. По той бік цих двох проектів вони вбачають власний особливий ідеологічний проект “Третього шляху”.
Як це сформулював О. Дугін, “Нова Імперія мусить:
- бути не матеріалістичною, не атеїстичною, не економіко-центристською;
- мати або морські кордони, або дружні блоки, на прилеглих континентальних територіях;
- мати гнучку і диференційовану етнорелігійну структуру внутрішнього політико-адміністративного устрою, тобто враховувати локальні, етнічні, релігійні, культурні, етичні і т.д. особливості регіонів, придавши цим елементам юридичний статус;
- зробити участь держави в управлінні економікою гнучкою і такою, що торкається лише стратегічних сфер, різко скоротити соціальний цикл, домогтися органічної співучасті народу у питаннях розподілу;
(Ці перші чотири пункти випливають з аналізу причин краху Радянської Імперії.)
- наповнити релігійно-монархічну формулу істинно сакральним змістом, втраченим під впливом світського Заходу на романівську династію, здійснити православну “консервативну революцію”, щоб повернутися до витоків дійсно християнського світогляду;
- перетворити термін “народність” з уваровської формули у центральний аспект соціально-політичного устрою, зробити Народ головною, основоположною політичною та правовою категорією, протиставити органічну концепцію Народу кількісним нормам ліберальної та соціалістичної юриспруденції, розробити теорію “прав народу”;
- замість слов’янофільської геополітики повернутися до євразійських проектів, що відкидають антинімецьку політику Росії на Заході і антияпонську на Сході, покінчити з атлантистською лінією, замаскованою під “російський націоналізм”;
- перешкодити процесам приватизації і капіталізації, а також біржовій грі та фінансовим спекуляціям у Імперії, орієнтуватися на корпоративний, колективний і державний контроль народу над економічною реальністю, відкинути сумнівну химеру “національного капіталізму”;
- замість губернського принципу перейти до створення етнорелігійних областей з максимальним ступенем культурної, мовної, економічної та юридичної автономії, суворо обмеживши їх в одному - у політичному, стратегічному, геополітичному та ідеологічному суверенітеті.
(Ці п’ять пунктів випливають з критики царистської моделі.)”
Відомим теоретиком сучасного євразійства також є лідер КПРФ Г.А.Зюганов. Як відзначив Ч. Кловер, “Зюганов навів міст між білими та красними у російському суспільстві, спочатку прив’язавши “національну ідею” Росії до популярних традицій та російського православ’я, а потім загорнувши це в комунізм”. Якщо його книга “За горизонтом” була спробою поєднати комунізм з євразійськими традиціями, то інша його праця - “Географія перемоги” - стала спробою співвіднести класову боротьбу з протистоянням Сходу і Заходу. В ній він доводить неможливість входження Росії у західну цивілізацію.
Хоча Росія і була підкорена Заходом і стала простим джерелом сировини, “Росія ніколи не буде буржуазною”, - пише лідер російських комуністів. Для нього політична філософія Заходу побудована на афінському уявленні про демократію, яке передбачало поділ суспільства на громадян та рабів. Цей поділ він вважає головною пасткою західного світогляду: “золотий мільярд” залишається вільним від обов’язків по відношенню до решти людства. Для того, щоб вести всесвітню класову боротьбу, Росія насамперед мусить згуртувати православний світ у єдиний блок та налагодити тісні відносини з ісламським світом.
