Сучасний атлантизм
Певне співробітництво німецьких геополітиків з нацистами значною мірою дискредитувало геополітичну науку. Для того, щоб дистанціюватись в очах громадськості від "людоненависницькоі" теорії Хаусхофера і його школи, американські геополітики навіть запропонували використати для визначення англосаксонського, прагматистького її напрямку англійське слово "gєopolіtіcs", а для визначення континентального варіанту, що зазнає значного впливу метафізичних факторів - німецьке слово "gєopolіtіk". Головним недоліком німецької геополітичної школи вважалось підпорядкування її аморальним завданням нацизму, і в перші післявоєнні роки було поставлено завдання відділити зерна геополітичної істини від нацистських плевел.
В свою чергу, підсумки Другої світової війни радикально змінили геополітичну карту світу, і це робило необхідним оновлення геополітичної науки. Нова роль США як лідера "свободного світу" західних демократій вимагала осмислення нової геополітичної реальності та розробки практичних зовнішньополітичних рекомендацій. Геополітика стала займатись тим, як Вашингтон має встановлювати, зберігати, зміцнювати своє лідерство на Заході і здійснювати "звільнення поневолених народів" на Сході.
Зусилля у напрямку розробки нової глобальної стратегії США у 40-і роки були пов'язані з іменем Н. Спайкмена, Р. Страуса-Хюпе, В. Стефансона, О. Латімора, Г. Уайджерта, С. Хантінгтона. Формується геополітичне та ідеологічне обґрунтування гегемоністських зазіхань США. Так, Р. Страус-Хюпе намагається довести, що “в інтересах не тільки Сполучених Штатів, але й в інтересах людства, щоб існував один центр, з якого здійснювався б балансуючий і стабілізуючий контроль, сила арбітра, і щоб цей балансуючий і стабілізуючий контроль знаходився в руках Сполучених Штатів”.
В англосаксонській геополітичній науці після Другої світової війни виділяються два основні напрямки - атлантизм і мондіалізм.
Атлантизм.
Атлантизм представляє собою розвиток основних положень Мехена, Маккіндера, Спайкмена, деталізацію та уточнення окремих їх аспектів.
У 1956 році учень Спайкмена Д. Мейнінг надрукував текст "Хартленд і рімленд у євразійській історії", де він розділяє весь простір євразійського римленду на три типи за своєю функціонально - культурною орієнтацією:
1. Простори, що органічно тяжіють до хартленду - Китай, Монголія, Північний В`єтнам, Афганістан, Бангладеш, Східна Європа (в тому числі Прусія), Прибалтика, Карелія;
2. Геополітично нейтральні простори - Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія, Югославія;
3. Простори, схильні до талассократичного блоку - Західна Європа, Греція, Туреччина, Іран, Пакистан, Таїланд.
Аналізуючи просторову експансію, Д.Мейнінг виділів дві її моделі: перша, що притаманна Заходові, насамперед Великобританії, визначається перш за все воєнним просуванням та відсутністю асиміляції; друга позиція притаманна насамперед Росії та характеризується перш за все асиміляцією. Тобто ми маємо справу з двома протилежними мотиваціями: військово-стратегічною та цивілізаційно-культурною.
У 1965 році У. Кірк, інший послідовник Спайкмена, у книзі, що витворювала назву знаменитої статті Маккіндера "Географічна вісь історії", розвинув тезу свого вчителя про центральне значення римленду для геополітичного балансу сил. Спираючись на аналіз Д.Мейнінга, він побудував історичну модель, в якій головну роль відіграють узбережні цивілізації, від яких культурні імпульси поступають усередину континенту з більшим або меншим ступенем інтенсивності. При цьому вищі культурні форми та історична ініціатива визнаються за тими секторами "внутрішнього півмісяця", які Мейнінг визначив як талассократично орієнтовані.
Виникають і нові геополітичні конструкції, що виходять з розуміння того, що з появою авіації та ядерної зброї і засобів її доставки традиційні геополітичні уявлення вимагають корегування. А. П. Северські розділив світ на два великих кола повітряної моці, сконцентрованих відповідно на індустріальних центрах США і СРСР. Американське коло охоплювало більшу частину Західної півкулі, а радянське - більшу частину світового острова. Обидва вони мали приблизно рівну силу над Північною Америкою та Північною Євразією, які, на думку Северські, в сукупності становлять ключ до світового панування.
В 50-і роки ХХ ст. з’являється нова геополітична теорія - теорія вакууму. Сутність її була викладена адміралом Німіцем у промові 15 січня 1953 р. у Сан-Франциско. Він заявив, що знищення німецької та японської військової моці внаслідок політики демілітаризації призвело до створення геополітичного вакууму. Для підтримання балансу сил у світі необхідно постійно заповнювати вакуум, що виникає в окремих регіонах світу.
Розвиваючи висловлювання адмірала Німіца, Ганс Флейг у статті “Геополітична спадщина переможців” говорить про “закон геополітичної спадщини”, згідно якому західні держави мусять вступити у володіння геополітичною спадщиною фюрера і мікадо та захищати її від СРСР. Але вони забули природний закон життя: “пустий простір притягує людей”. Західні держави, згідно теорії вакууму, не зуміли захистити свою геополітичну спадщину, і це коштувало їм мільярдних витрат на НАТО і озброєння ФРН.
Сол Б. Коен у праці "Географія і політика у розділеному світі" пішов далі в напрямку розвитку вихідних геополітичних концепцій талассократів. Він виділив два геостратегічних регіони: "залежний від торгівлі світ морських держав" та "євразійський континентальний світ", а також говорить про можливість виділення потенційного геостратегічного регіону Північної Азії та Індійського океану.
До світу морських держав він відносить Англо-Америку, Карибський басейн, Західну (морську) Європу та Магріб, острівну Азію і Океанію, Південну Америку та Африку південніше Сахари, які утворюють окремі геополітичні регіони. До євразійського континентального світу він відносить два геополітичні регіони - хартленд разом зі Східною Європою та Східну Азію.
Кожний з геополітичних регіонів складається з однієї великої держави та декількох малих. Два геостратегічні регіони розділяються один від одного хитними поясами Близького Сходу і Південно-Західної Азії, які характеризуються відсутністю об`єднавчих геополітичних стрижнів, постійними зовнішніми тисками з боку морського та континентального світів, що зумовлює відсутність регіональної єдності.
Така геополітична характеристика світу дала С.Коену підстави запропонувати поділ основних геополітичних реальностей на "ядра" та "дисконтинуальні пояси". Кожен конкретний регіон може бути, на його думку, розділено на чотири складові:
1) зовнішнє морське (водне) середовище, залежне від торгівельного флоту і портів;
2) континентальне ядро, тотожне "Hіntєrland"(віддаленим від узбережжя внутрішнім регіонам);
3) дисконтинуальний пояс (узбережні сектори, орієнтовані або усередину континенту, або назовні);
4) регіони, геополітично незалежні від цього ансамблю.
"Сьогодні, - писав Коен, - в політичному відношенні світ можна уподібнити серіям концентричних кіл з комуністичним блоком в центрі Євразії, з Заходом, що частково обрамляє цей регіон, та нейтральними країнами, що займають політичне положення між ними". Розстановка сил на міжнародній арені зводиться ним до протиборства двох центрів сили на Заході і Сході, і в цьому просторова двопівкульна структура світу подібна до класичних геополітичних моделей.
У 1991 р. він вносить певні корективи у свою концепцію, позначаючи країни Східної Європи як "країни-ворота" між хартлендом і значною частиною океанічної півкулі, котрі покликані прискорити зв'язки і відновити рівновагу в світі.
Він виділив п’ять геополітичних центрів світу (держав першого порядку) - це США, Росія, Японія, Китай та Європа (ЄС). Ці центри визначають свої геополітичні регіони. Інші геополітичні регіони визначаються державами другого порядку, котрі домінують у своїх регіонах - такими, як Індія, Бразилія, Нігерія. За державами другого порядку слідом йдуть держави третього, четвертого і п`ятого порядків, виділення яких здійснюється на основі розмірів сфери як геополітичного впливу. Як результат, виникає динамічна система багатосторонніх перетинань земної кулі багатьма частково співпадаючими районами впливу.
Геополітичні структури всіх рівнів - результуюча балансу сил, що постійно змінюється, тому вони не можуть бути усталеними, чітких геополітичних кордонів не існує, а є лише широкі перехідні зони. Однак постійні геополітичні зміни не є випадковими, вони відбуваються вздовж особливих ліній-розламів - культурних і релігійних рубежів, старих політичних кордонів. Історія не визнає різких геополітичних переламів, нові геополітичні елементи і відносини поглинаються і модифікуються старою системою, в свою чергу змінюючи її саму.
Після перемоги в ”холодній війні” атлантизм вступив у новий етап свого розвитку, пов’язаний з осмисленням нової геополітичної ситуації в світі та місця в ній Заходу. Професор Семюел Хантінгтон, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Оліна при Гарвардському університеті, у програмній статті “Зіткнення цивілізацій” висунув консервативну версію геополітичного майбутнього.
Вона полягає в тому, що перемогу Заходу не можна вважати остаточною, що вона підносить на поверхню глибинні культурно-релігійні пласти. Цивілізаційна ідентичність ставатиме все більш важливою, і обличчя світу значною мірою формуватиметься у взаємодії 7-8 основних цивілізацій, які Хантінгтон виділяє в основному за релігійною ознакою.
На зміну ідеологічному протистоянню приходить конфлікт цивілізацій, коли лінії розламів між локальними цивілізаціями стають лініями фронтів. Найбільш імовірними противниками Заходу Хантінгтон вважає Китай та ісламський світ. Тому вкрай необхідно стримувати антиатлантистські настрої в незахідних цивілізаціях, не допустити з’єднання опозиційних Заходу геополітичних центрів у єдиний союз.
Для цього Заходу необхідно: більш тісно співпрацювати, забезпечуючи єдність між США та Європою; інтегрувати в Західну цивілізацію суспільства Східної Європи і Латинської Америки, культура яких близька західній; обмежувати воєнну експансію ісламської та конфуціанської цивілізацій; використовувати труднощі й конфлікти у взаємовідносинах ісламських та конфуціанських країн; підтримувати групи, які орієнтуються на західні цінності та інтереси в незахідних цивілізаціях; посилити міжнародні інститути, які відбивають і легітимізують західні цінності та інтереси, забезпечити втягнення незахідних держав у ці інститути.
Мондіалізм
Впливовою течією американської геополітичної науки мондіалізм, в основі якого лежить ідеологія, яка передбачає злиття усіх держав, народів у єдине планетарне утворення з встановленням Світового Уряду, знищення расових, релігійних, етнічних, національних і культурних кордонів.
Витоки цих ідей коріняться у деяких утопічних і хіліастичних рухах Середньовіччя, що прагнули прискорити встановлення тисячолітнього Царства Божого на Землі. Поруч з містичними версіями мондіалізму у Новий час виникають його раціоналістичні версії, однією з яких є вчення Огюста Конта про "Третю Еру" та гуманістична есхатологія Г. Е. Лессінга.
Існують правий мондіалізм, що є глобалізацією атлантизму та передбачає сценарій остаточного витрату Заходом геополітичної дуелі зі Сходом, а також лівий мондіалізм, представники якого вважають необхідним включити до єдиної держави і євразійський сектор, передбачають конвергенцію двох ідеологічних і геополітичних таборів зі створенням нового типу цивілізації, проміжного між капіталізмом і соціалізмом, чистим атлантизмом і чистим континенталізмом.
Перші організації правомондіалістського толку виникають на рубежі XІX-ХХ ст.; вони були пов`язані з іменами таких діячів великого бізнесу, як Сесіл Родс, який організував групу "Круглий Стіл", члени якої мали сприяти становленню системи безперешкодної торгівлі в усьому світі та створенню єдиного Світового Уряду.
Дещо раніше виникають лівомондіалістичні організації, насамперед в колах європейських і особливо англійських соціалістів та комуністів. Чисто соціалістичні мотиви переплітались з ліберал-капіталістичними і соціалісти були членами тих же мондіалістичних організацій, що й представники фінансово-промислового капіталу. Свідченням посилення впливу мондіалізму стало створення Ліги Націй у 1919 році і Організації Об`єднаних Націй у 1945 році.
Основними мондіалістськими організаціями е Рада з міжнародних відносин (КФР), створена у 1921 р. як філіал "Фонду Карнегі за всесвітній мир" за підтримкою Дж. П. Моргана; Більдеберзький клуб, створений у 1954 р. за участю американських та європейських політиків фінансистів аналітиків та інтелектуалів; Трьохстороння комісія або "Трилатераль", створена у 1973 р. активістами Більдеберзького клубу і штаб квартири якої розташовані, окрім США, також у Європі та Японії. Остання покликана об`єднати під егідою атлантизму та США три великих простори - Американський, європейський та Тихоокеанський.
Мондіалістський проект знайшов втілення у розробленій у 70-і роки групою "лівих" аналітиків на чолі зі Збігневом Бжезінським "теорії конвергенції", яка передбачала подолання ідеологічного і геополітичного дуалізму холодної війни через створення нового культурно-ідеологічного типу цивілізації, який би був проміжним між соціалізмом і капіталізмом, між чистим атлантизмом і чистим континенталізмом, основою якого були б традиції Просвітництва і гуманізму.
Світовий Уряд, який міг би з`явитись на основі цієї теорії розумівся як допущення СРСР до атлантичного управління планетою разом з США. В цьому випадку починалась би епоха загального миру і народи могли би скинути усі тягарі геополітичного напруження. Концептуальною базою для глобальної конвергенції був "єврокомунізм" - поміркована, ревізіоністська, соціал-демократична версія марксизму. Теорія конвергенції була ідеологічною основою політики перебудови в СРСР.
Розпад СРСР та перемога Заходу в холодній війні призвели до виникнення неомондіалізму, представленого насамперед доктринами Френсіса Фукуями і Жака Атталі. Американський дослідник Ф. Фукуяма на початку 90-х років у статті "Кінець історії" запропонував таку версію світового історичного процесу, згідно якої людство від темної епохи "закону сили" і нераціонального менджування соціальної реальності рухалось до найбільш розумного ладу, втіленого у сучасній західній цивілізації, капіталізмі, ринковій економіці, ліберально-демократичної ідеології. Падіння СРСР для нього - це падіння останнього бастіону "ірраціоналізму", з яким пов`язане закінчення історії і початок особливого планетарного існування під знаком Ринку і Демократії, що об`єднують світ у налагоджену раціонально функціонуючу машину.
Французький геоекономіст Ж. Атталі, колишній директор європейського банку реконструкції та розвитку, пише у праці “Лінія горизонту”, що після завершення боротьби економіки з антиекономікою перемогою останньої відкривається єдиний світ без кордонів. Світ втрачає свою архаїчну багатоякісність і стає тотально однорідним. Лише в такому гомогенному просторі може встановитися “ера грошей” - загального еквіваленту, який не знає відмінностей між вищим і нижчим, моральним і аморальним, автентичним і неавтентичним.
Атталі наголошує, що встановлення домінації ліберально-демократичної ідеології та ринкової системи в планетарному масштабі разом з розвитком інформаційно-телекомунікаційних технологій призводить до того, що світ стає єдиним і однорідним. Геополітичне і цивілізаційне структурування світу замінюється геоекономічним, коли єдино важливим стає розташування фінансових, інформаційних центрів, людських та природних ресурсів. Геополітичний та цивілізаційний дуалізм відміняється.
Геополітична концепція Збігнева Бжезінського, що викладена ним у останніх працях - "Велика шахівниця", "Поза контролем", "Велика невдача", "План гри", "Влада і принцип" - спрямована на пошук нової стратегії світового панування США після закінчення холодної війни. Колишній помічник Президента США Дж. Картера з питань національної безпеки вважає, що відмінністю американського світового панування є стримкість його становлення, його глобальні масштаби і засоби здійснення.
В результаті зруйнування СРСР, викликаного, на його думку, внутрішніми факторами - процесами дезінтеграції, прискореними економічними і соціальними проблемами - США опинились в унікальному становищі першої і єдиної насправді світової держави. Вони не тільки контролюють всі світові океани і моря, а й створили переконливі військові можливості для узбережного контролю силами морського десанту, що дозволяє їм здійснювати свою владу на суші. Американські васали і залежні держави поширились по всьому євразійському континенту.
Бжезінський визнає, що Росія і Китай негативно сприймають гегемонію США, але вважає, що вони не мають засобів для того, щоб постійно здійснювати політичний вплив в усьому світі та нездатні найближчим часом забезпечити собі такі засоби. Американська перевага у чотирьох вирішальних областях світової влади - у військовій галузі, у економіці, у технологічному відношенні та у галузі культури - породила новий міжнародний порядок, який багато в чому відтворює за кордоном риси американської системи.
Його основні моменти, за словами Бжезінського, включають:
- систему колективної безпеки, в тому числі об'єднане командування і збройні сили (НАТО, Американо-японський договір безпеки та інш.);
- регіональне економічне співробітництво (АПЕК, НАФТА) і спеціалізовані глобальні організації співробітництва (МВФ, МБРР, ВТО);
- процедури, які приділяють особливу увагу спільному прийняттю рішень, навіть при домінуванні США;
- надання переваги демократичному членству в ключових союзах;
- рудиментарну глобальну конституційну і юридичну структуру (від Міжнародного суду до спеціалізованого трибуналу з розгляду військових злочинів у колишній Югославії).
Головним геополітичним призом для Америки Бжезінський вважає євразійський континент, звідки, як він визнає, виходять всі потенційні політичні та/або економічні виклики американській домінації. Євразію він порівнює з шахівницею, на якій продовжується боротьба за глобальне панування між декількома гравцями, кожен з яких має різну ступінь влади.
Встановлення контролю над усім євразійським континентом він розглядає як центральну основу для глобального панування, бо саме тут може зародитися потенційне суперництво з Америкою. Використовуючи термінологію стародавніх імперій, Бжезінський відзначає: "Три великих обов’язки імперської геостратегії полягають у запобіганні змови між васалами і збереженні їх залежності від загальної безпеки, збереженні покірності підлеглих та забезпеченні їх захисту, недопущенні об`єднання варварів". Саме в цьому полягає, на думку американського професора, сучасна євразійська геостратегія США.
Для тривалої та стабільної провідної ролі США у світі життєво важливе значення, вважає Зб. Бжезінський, має те, яким чином США управляють головними геостратегічними фігурами на євразійському континенті. В Європі головне завдання Америки він бачить у зміцненні і розширенні існуючого демократичного плацдарму на західній окраїні Євразії. На Далекому Сході геостратегічний консенсус з Китаєм він вважає умовою наявності політичного опорного пункту в Азії. Територію постсоюзному простору він вважає "чорною дірою" в геополітичному плані. Регіон на південь від Росії Бжезінський назвав "євразійські Балкани"- Цей регіон загрожує перетворитись у котел етнічних конфліктів і великодержавного суперництва.
